«Зендеґі міґзара, – сказав він. “Життя триває”»

Культура
21 Листопада 2022, 13:18

Читати про війну під час війни ризиковано: ніколи не знаєш, як сильно це відрезонує. А втім, за нинішніх обставин чи не будь-яка книга відгукуватиметься паралелями з нашою дійсністю. Натомість читання літератури про війну може стати не тільки травматичним, а й терапевтичним досвідом. Тут маємо і засвоєння уроків, і прийняття застережень, і, мабуть, найбільш вичерпне розуміння прочитаного – бо ж нам неабияк знайомий контекст і переживання персонажів.

Це все релевантно щодо роману «Ловець повітряних зміїв» Халеда Госсейні, що був надрукований в українському перекладі Катерини Міхаліциної у «Видавництві Старого Лева» 2021 року. Книга розповідає історію Аміра, який народжується та зростає в Кабулі і чиє життя безповоротно змінюється 1978 року, коли в Афганістані спершу розгортається громадянська війна, а згодом відбувається радянська інтервенція. Втеча, еміграція, спроба почати нове життя і болісне повернення з почуття провини – саме такий сюжет книги, що охоплює кількадесят років і понад 400 сторінок.

Не дарма цей роман з’явився в українському перекладі торік: саме у 2021 році Талібан знову захопив Афганістан, що ознаменувало впровадження в країні норм радикального шаріату, а отже, тотальний відхід від демократії й прав людини. У цьому контексті «Ловець повітряних зміїв» наново актуалізувався, адже роман демонструє зокрема жахи режиму талібів.

Проте для України книга Халеда Госсейні важить ще й тому, що вона розповідає про війну, вимушене переселення, геноцид, окупацію – все те, що для нас болісне й важливе, тим паче зараз. Окрім того, цей роман певною мірою можна вважати етнографічним, оскільки він детально описує афганські звичаї, обряди, кухню тощо. Глибше осягнути контекст допомагають примітки, яких тут більше сотні і за які вартує окремо подякувати перекладачці й науковому консультанту. «Ловець повітряних зміїв» справді може бодай поверхово ознайомити нас із світом Афганістану, який ми, на жаль, здебільшого знаємо тільки з новин та історій про війни.

Читайте також: «Мені снилося, як я пишу цю книгу, як ніколи її не закінчую» 

Оскільки цей роман – літературний дебют Халеда Госсейні (а вперше ця книга побачила світ 2003-го), то тут ще помітний стиль недосвідченого письменника. Передусім це проявляється в тому, що автор спекулює емоціями. Деякі сюжетні повороти книги видаються аж надто очевидними, а втім, вони там є – вочевидь, для того, щоб влаштувати читачеві емоційні американські гірки. Проте варто визнати, що Госсейні це таки вдається. Також впадає в око дещо недолуга лінійність сюжету, яка подекуди має на меті не стільки розповісти історію, скільки показати якомога більше афганськості: так, наприклад, за досить детальним та обширним описом обрядів весілля майже одразу ж слідує опис похорону.

Ще з недоліків (і це, либонь, найбільша вада книги) – ледь помітне намагання виправдати російського солдата. Таке неприємне враження виникає впродовж читання роману кілька разів, утім найбільш промовистою є сцена, де російський солдат (саме російський, що підкреслено, а не просто радянський) вимагає «пів години з жінкою в кузові вантажівки» за пропуск біженців через кордон. Але після такої, здавалося б, цілком показової і типової для російського військового поведінки з’являється офіцер і проганяє солдата ледь не з батьківським докором і співчуттям. «Росія посилає їх воювати, – сказав він. – Але ж вони ще хлопчиська…» Такі моменти в книзі дисонують з дійсністю: російсько-українська війна чітко показала, що російський офіцер не просто не зупиняє, а й ініціює подібні військові злочини. І те, що вони «хлопчиська», не є ані «поважною причиною», ані виправданням.

Попри це, «Ловця повітряних зміїв» не назвеш поганою книгою. Цей роман, незважаючи на певні недоліки, справді майстерно культивує важливу думку: навіть найстрашніша війна не змінює основоположних речей. Подолавши пів світу, емігранти спромоглися пронести з собою найцінніший багаж – традиції, історію, принципи, стиль життя, одним словом, культуру. Головним персонажам книги вдається пліч-о-пліч зі своїми співвітчизниками збудувати в Сан-Франциско свій Little Afghanistan, і це стає чи не найбільшою відрадою в понівечених війною життях, чи не найсуттєвішою частиною їхнього існування.

Утім жодна війна не минає безслідно. Ті шрами, які щедро підносить минуле, ще довго по тому сверблять. У книзі Госсейні це проілюстровано внутрішніми сюжетними римами, яких так багато, що важко на них не звернути увагу. Амір і його батько тікають з Афганістану в баку бензовоза – уже в США батько Аміра працює на заправці; у дитинстві Аміру на день народження дарують купу речей, якими він нехтує – у Сан-Франциско йому доводиться торгувати непотребом на блошиному ринку; коли Амір був дитиною, його батько будує сиротинець – уже в дорослому віці Амірові доводиться здійснити подорож в захоплений талібами Афганістан, аби забрати із сиротинця сина свого давнього друга; а ще ім’я Сограб, трійка антагоністів на чолі з фанатом етнічних чисток, сміх, коли б’ють персонажа, рогатка, розсічена губа – таких перегуків безліч, і вони з’являються не просто так.

Читайте також: «Завтра, якого не було». Інтерпретуючи «Спалити Хром» Вільяма Ґібсона 

Невидимі зв’язки між довоєнним і повоєнним (чи радше підчасвоєнним) вибудовують парадоксально схожі ситуації, і це формує поведінку персонажів, дає їм змогу вчинити так, як вони мали вчинити свого часу, але не зробили цього, дає змогу виправити помилки чи спокутувати провину. У «Ловцю повітряних зміїв» війна постає не як сила, що буквально переламує життєвий хід головного персонажа (хоча це, ясна річ, теж правда – війна завжди деструктивна за своєю природою), а радше як фактор, що сприяє перегляду власних цінностей, як причина, що увиразнює потребу віднайти власну ідентичність.

У цьому полягає ще один аспект вагомості цього роману в нашому культурному просторі: в той час, як багато українців через війну вимушено перебувають за кордоном, варто усвідомлювати, що збереження зв’язку зі своєю самістю полягає не тільки в збереженні традицій у своєму побуті – передусім необхідно розібратися з самими собою, зі своїм минулим, зі своїми провинами, помилками і привидами, які нашаровуються на спогади і формують уявлення про наш дім. Амір, хоч і одружувався правильно, за афганськими традиціями, по поверненню в Афганістан констатує, що дивно «почуватися туристом у власній країні». І річ тут не тільки в іншому політичному режимі, а й у спроможності рефлексувати і всеохопно сприймати те, що коїться навколо – аби подорож додому стала поверненням, а не засланням.

«Ловець повітряних зміїв» став як не голосом Афганістану у світі, то бодай тим, що цей голос промовляє. Неймовірна популярність книги відкрила цю країну для багатьох, і, вочевидь, багатьом ще відкриє. У той же час в українській літературі досі бракує рефлексії війни в Афганістані, у якій не з власної волі брали участь зокрема українці. Це переосмислення потребуємо передусім ми – для осягнення свого колоніального минулого й оцінки наслідків, для закриття ґештальтів і відкриття нових шляхів. Але так само цього погляду потребує і світ: погляду з іншого боку фронту, погляду очима солдата на не своїй загарбницькій війні, погляду з перспективи трагедії і демографічної кризи, яка змогла вразити із відстані більш ніж 4000 кілометрів. Лишається сподіватися, що невдовзі така книга вийде – і ми обов’язково її прочитаємо.

Позначки:
31