«Мені снилося, як я пишу цю книгу, як ніколи її не закінчую»

Культура
7 Листопада 2022, 14:59

Не дарма в українському просторі активно перекладають і видають балканську літературу: тут Славенка Дракуліч, Мілєнко Єрґович, Дубравка Уґрешич, Мілорад Павич, Ґоран Войнович і ще багато інших. Читання балканських текстів, зокрема боснійських, в Україні завжди резонує – надто багато паралелей і подібностей, надто багато впізнавань і болю. Звісно, ототожнювати чи бодай зводити до спільного знаменника дві різні національні літератури – шлях неблагородний і просто хибний, та все ж подеколи кортить читати ці тексти і уявляти, якою буде українська повоєнна література, кортить будувати здогадки, чого від неї варто очікувати.

Такі думки виникають, коли береш до рук «Книгу про Уну» Фарука Шехича, що з’явилася цьогоріч у видавництві «Астролябія» в українському перекладі Андрія Любки. Цей роман (якщо тут узагалі доречні будь-які жанрові визначення) проведе читача впродовж гіпнотичного сеансу Мустафи Гусара – колишнього солдата армії Боснії і Герцеговини, котрий брав участь у Боснійській війні. Занурена в транс і відпущена у вільний потік, свідомість Мустафи починає витягувати назовні спогади безтурботних (чи майже безтурботних) дитинства та юності на берегах річки Уни і жахливі – для нас жахливі передусім тому, що знайомі – картини війни. Врешті колишній солдат, який до того ж є поетом, береться за письмо, адже, як зазначено в книзі: «Існує тільки один вихід з цього лабіринту. Через пам’ять і розповідь», або: «Слова – понад знищенням».

Читайте також: Чому не Жадан. За що Нобеля з літератури отримала Анні Ерно

У широкому сенсі цей роман – про пам’ять, про те, як вона формує ідентичність людини. Понівечені людські тіло і свідомість мають властивість стирати певні спогади, тим паче травматичні, а відтак людина втрачає розуміння, ким вона є і як тут опинилася. Певною мірою саме це і сталося з Мустафою Гусаром. Війна препарує людську хронологію, стає вододілом між «до» та «після», і головному персонажеві вкрай важко долати цю межу. Важко, але необхідно – аби не загубити себе.

Для сучасної української літератури тема пам’яті та ідентичності близько знайома, і це стає ще однією причиною пошуків паралелей. Чи не найбільше їх можна віднайти з «Амадокою» Софії Андрухович: тут і шрами тіла, які переростають у шрами свідомості, втрата пам’яті й важка подорож назад у часі з метою її повернути, ненадійний наратор, до чиїх слів варто ставитися з пересторогою, і навіть дивним чином образи риб (щоправда, в «Амадоці» вони акваріумні, коли в «Книзі про Уну» – дикі мешканці стрімкої річки). Така кількість різноманітних подібностей зайвий раз потверджує, що українському читачеві «Книга про Уну» буде видаватися близькою, а тому деякі рядки відгукуватимуться вкрай трепетно: «На дорозі біля мечеті я знайшов уламок синьо-жовтого вітража з її вікна. І поклав його в кишеню». А втім книга видаватиметься водночас і новою, екзотичною, адже контексти й акценти тут абсолютно інші.

«Книга про Уну» – це та книга, яку хочеться, але не вдається прочитати швидко. Хочеться, бо вона жахає. Хочеться, бо вона занурює в депресивний, меланхолійний, пригнічений стан, що неможливо довго витримати. Хочеться, бо в ній ледь не тонеш, як Мустафа одного разу в Уні.

Не вдається, бо роман позбавлений лінійного сюжету і сюжетності взагалі. Це – подорож фрагментованою пам’яттю без мапи, компасу чи астролябії. Пошрамоване обличчя Мустафи римується з пошрамованістю його спогадів, які він намагається зшити докупи єдиною ниткою, що протікає через них – річкою Уна. Тому під однією обкладинкою в довільному порядку постають згадки про бабусю, ловлення форелі, страти цивільних, аркадні ігрові автомати, вибухи, біполярний розлад і – про річку. А втім, той спосіб, яким читачеві доносять ці свідчення, важить значно менше за сам факт свідчення: усе це було, було насправді, і від цього не сховатися.

Читайте також: Максим був парубок моторний, і хлопець хоч куди Оса

«Книгу про Уну» не вдається прочитати швидко ще й з тієї причини, що вона переповнена інтертекстом. Тут і згадки (на різних рівнях) Артюра Рембо, Германа Мелвілла, Елі Фора, Борхеса, Гомера, Селінджера, Пауля Целана – цей список невичерпний. Але також тут маємо й релікти поп-культури 80–90-х, на кшталт музики Depeche Mode або фінального монологу андроїда Роя Батті з фільму Blade Runner. Такі деталі не тільки додають інтелектуальності тексту, а й виконують функцію якоря: вони «заземлюють» оповідь, не дають потокові свідомості остаточно перетворитися в жонглювання абстракціями і нагадують, що ми читаємо про таку само людину, як і ми.

«Книгу про Уну» не вдається прочитати швидко (та й чи варто?), бо текст дуже концентрований, дуже густий, подекуди наповнений радше поезією, аніж прозою. Чого тільки варті рядки: «Весна – це релігія, старша за Месопотамію», або: «Його батьківщина – це місце, де вітер часто змінював кордони», або: «…братські могили стають рефренами…», або: «Навіть якщо вона [трава] непідстрижене волосся могил, це не применшує її в моїх очах».

Тут варто відзначити неймовірний переклад Андрія Любки. Річ не тільки в Любковому перекладацькому досвіді чи навчанні на «Балканських студіях» свого часу (хоча це, ясна річ, додає перекладу вагомості) – цей роман не зміг би перекласти не-поет. «Книга про Уну» дужа багата на лексику, вишукана синтаксично, і перекладачеві вдається зберегти такі риси тексту. Це важливо, адже роман Шехича має на меті навіювання певних емоцій, занурення читача радше в стан, а не в контекст, як це було, наприклад, у романі Ґорана Войновича «Югославія, моя батьківщина» у перекладі Катерини Калитко (тут на 300 сторінок книги – близько 90 приміток, коли в «Книзі про Уну» їх усього 8).

Читайте також: Ростислав Семків: «Критика мала б формувати літературний процес, проте в нас її вплив мізерний, але перспективи добрі»

Тож у підсумку маємо текст, що потребує повільного і надзвичайно вдумливого вчитування, адже перед нами постає ціла людська онтологія, яку малює чи то травмована війною, чи то сповнена дитячою творчістю, чи то притаманна поету-деміургу свідомість. Якщо спробувати описати стиль «Книги про Уну» і вдатися до зрозумілого, а втім абсолютно поверхового в цьому контексті прийому порівняння, то це щось між витворенням єдиноможливої для опису війни іронічної мови «Бійні номер п’ять» Воннеґута і концентрованою поетичною меланхолійністю «Паризького спліну» Бодлера, щось між містицизмом Блейка чи Едґара По і лаконічною влучністю репортажистики.

Проте «Книга про Уну», окрім формального та змістового, має ще й позасюжетний вимір. Фарук Шехич написав цю книгу і написав її саме так тому, що й сам є ветераном Боснійської війни. Не дарма роман має підзаголовок «Повоєнний роман», але в самому тексті є ще одна подвійна назва: «Книга про Уну (Балканський реквієм)». Попри неможливість визначення кордонів автобіографічності цього твору, очевидним є те, що він постає як певною мірою сповідь автора, як рефлексія пережитих ним подій, як терапія, як прощання із минулим. З іншого боку, і головний персонаж – Мустафа Гусар – викликає співчуття та, що важливіше, прагнення його зрозуміти.

У цьому полягає ще один сенс прочитання «Книги про Уну» для українців: тим, хто залишається в тилу, необхідно навчитися розуміти ветеранів і ветеранок – сьогочасних і майбутніх, – необхідно навчитися заглядати далі і глибше, необхідно навчитися знаходити вихід з лабіринту покрученої війною свідомості наших захисників і захисниць – або бодай навчитися в цьому лабіринті правильно блукати. «Книга про Уну» не стане путівником для цього, але цілком може стати посібником.

25