Наша земля століттями була васальною територією, до того ж розірваною між трьома імперіями та кількома державами поменше. Розірваними, розділеними аж до ворожнечі на взаємне знищення були й українські еліти, завжди віддані власним матеріальним чи ідеологічним інтересам та не здатні домовитися заради інтересів українського народу.
Але на початку 1990-х років минулого сторіччя відбулося небувале. Об’єдналася більшість українського політичного класу, уособленням якого став депутатський корпус першого в нашій історії вільно обраного парламенту. Депутати об’єдналися навколо ідеї Незалежності — і зробили кілька воістину доленосних кроків. У липні 1990 року Верховна Рада України прийняла Декларацію про державний суверенітет, а у серпні 1991-го — Акт про Незалежність. Першого грудня того ж року українці підтримали це рішення на всенародному референдумі приголомшуючою більшістю у понад 90%. За Незалежність однозначно висловилися люди, які живуть у всіх регіонах нашої Батьківщини — зокрема і на Донбасі, і в Криму, і в Севастополі.
Це був унікальний результат. Його вага була тим більшою, що Незалежність була здобута виключно у мирний спосіб. Повстання давніх сторіч, національно-визвольні змагання 1917–1921 рр. — це сторінки нашої історії, залиті кров’ю. Та, попри всі жертви і надзусилля, утвердити державність тоді не вдалося. Тридцять же років тому незалежна Україна народилася без жодної пролитої краплі крові, без розколу суспільства. Це стало можливим завдяки комбінації чинників, кожний з яких був головним: порозуміння ідеологічних суперників, політична воля влади та вирішальне слово народу.
Читайте також: Озирнися
Незалежність було недостатньо проголосити — її треба було зробити незворотною. Незалежність перетворювалася з ідеї на реальність поступово — з реформами у суспільстві, політиці та економіці, із запровадженням правил, з усвідомленням цінностей, з утвердженням інститутів. Я щасливий і гордий тим, що значна частка цих процесів припала на моє президентство. Прийняття Конституції, а згодом — і політична реформа, після якої система державного устрою України набула свого нинішнього вигляду. Подолання гіперінфляції, яке дозволило запровадити національну валюту — гривню. Кардинальні реформи в усіх секторах економіки, завдяки яким вдалося врятувати її від катастрофічної кризи 1990-х та вивести на стале зростання. Створення власних банківської, податкової, митної, бюджетної систем. Приватизація. Визнання за громадянами права власності та підприємництва. Повернення селянам землі та можливості розпоряджатися нею. Повна релігійна свобода. Гарантування вільного волевиявлення громадян на виборах. За перші 10—15 років незалежності Україна пройшла шлях, який демократичні суспільства Заходу долали упродовж сторіч. Згадую про це невипадково — адже саме у роки мого президентства наш шлях вийшов на «західний» цивілізаційний напрямок. Використовуючи всі можливості зовнішньополітичної багатовекторності, ми чітко сформулювали як стратегічну мету приєднання України до НАТО та Євросоюзу.
Досягнення народу України у перший період Незалежності тим більш вражають, коли згадуєш його «стартові умови». Якщо політичне розлучення України з імперією пройшло мирно, то економічні зв’язки розривалися «з кров’ю». Зараз навіть важко уявити, наскільки українська економіка була інкорпорована у союзне радянське господарство. Вона виявилась його неповноцінним обрубком. На момент розпаду Радянського Союзу замкнутий цикл в межах України мали лише 20% її промислових підприємств. Загалом лише 20% економіки Української РСР управлялося з Києва, рештою ж керувала Москва. Подібно до того, як влада УРСР не мала права здійснювати політику, а виконувала лише слухняне адміністрування, так і в економічній сфері вона відігравала лише «командно-передавальну» роль московського центру.
Тому перехід від соціалістичної економіки до ринкової був для України незрівнянно важчим, ніж для першої-ліпшої «середньостатистичної» з тридцяти посткомуністичних держав. Більшість з них мали лише недосконалу модель функціонування господарства, але господарства цілком життєздатного та самодостатнього. В нашому ж випадку за хибними законами працював неповноцінний механізм. Тож не має дивувати, що на посткомуністичному просторі українська перехідна криза стала найглибшою. Подив та повагу може викликати лише стійкість та наполегливість, з якими її долав український народ. Я досі вдячний нашому суспільству за те, що на піку кризи воно довірило мені розширені повноваження для здійснення радикальних реформ. Їхній результат свого часу називали «українським чудом», а нашу державу — «східноєвропейським тигром». У 2000—2004 рр. середньорічний приріст нашого ВВП становив 8,4%, а у 2004-му, попри економічну лихоманку місяців Помаранчевої революції, він перевищив 12%. Це був абсолютний європейський рекорд.
Помаранчеву революцію теж можна назвати одним із найважливіших «моментів сили» нашої Незалежності: це був беззаперечний прояв того, що в Україні склалося громадянське суспільство. Та, на жаль, це була і демонстрація того, наскільки від суспільства відстає еліта. Вона не зуміла використати фантастичну народну енергію для подальшої розбудови держави, для нового ривку. Навпаки: інтриги, зради та боротьба всіх проти всіх, якими здебільшого займався політикум на початку 2000-х років, стали причиною глибокого суспільного розчарування. Світові економічні струси ще більше погіршували ситуацію. Україна втрачала темп. Україна губила орієнтири та напрямок. Прихід до влади Януковича, який фактично встановив авторитарний режим та піддав сумніву європейський курс України, став чітким свідченням цього. Але повалення диктаторської влади Януковича, коли він перейшов межі Конституції і закону та переступив через національні інтереси, стало не менш чітким свідченням того, що українці вже ніколи не дадуть позбавити себе таких базових цінностей, як незалежність держави та свобода суспільства.
Мені важко відповісти однозначно, як я ставлюся до того, що сталося наприкінці 2013-го та на початку 2014 року. З одного боку, це була справжня революція гідності, перемога суспільства над владою, яка своїми діями знищувала свою ж легітимність. З другого боку, вперше у нашій новітній історії у політичному протистоянні пролилася кров. І це немов відкрило якусь «скриньку Пандори». До цього на насильстві за політичними ознаками в Україні ніби лежало мовчазне табу. Після цього відлік жертв почав накручуватися, як цифри на страшному спідометрі: сотні, тисячі, десятки тисяч. В Україну прийшла війна, яку дехто намагається видати за громадянську. Хоча я впевнений, що це — наша війна за Незалежність. Війна, в якій гуртується і гартується українська нація. Але в якій українська держава не втримала свою територіальну цілісність.
Тим «дослідникам» з недалекої Півночі, які заявляють, що Україна нібито перебуває під «зовнішнім управлінням», я відповідаю, що під зовнішнім управлінням знаходяться лише два фрагменти території України — Автономна республіка Крим та «окремі райони Донецької та Луганської областей». Причому знаходяться абсолютно незаконно і тимчасово.
Читайте також: Генеза українського консерватизму
Я впевнений, що рано чи пізно відбудеться справедливе і повне відновлення юрисдикції української держави над її міжнародно-визнаною територією. Але доки боротьба триває — доти це завдання є одним із найголовніших викликів, які перед нами стоять.
На нашому боці — не лише правда, а й історична закономірність, яка полягає у тому, що ми живемо в епоху відновлення національних суверенітетів. Я зараз не про отримання державності колишніми колоніями у віддалених куточках світу. Розпадаються імперії, побудовані на примусі та пануванні якогось «старшого брата». Лише за останнє сторіччя в Європі розпалися чотири такі імперії. Після дезінтеграції Австро-Угорщини згодом розділилися ще й утворені на її уламках Югославія та Чехословаччина. Звільняючись від імперського минулого, народи можуть створювати принципово нові об’єднання, найяскравішим прикладом яких є спільнота Європейського союзу. Але це відбувається добровільно, з визнанням повної рівноправності усіх членів — незалежно від їхнього розміру або чисельності населення. Інші типи об’єднань відходять у минуле. Та це заперечують носії імперського політичного курсу. Вони або не розуміють філософії розвитку цивілізації, або ж, усе розуміючи, використовують імперський міф для власних кон’юнктурних вигід. Найнебезпечніший тип — це політик, який виставляє себе відновлювачем імперії і заробляє на цьому популістські рейтинги або ж подовження терміну свого володарювання. Ще небезпечніше, коли такий «імператор» має реальну машину агресії — і безпосередньо військову та інформаційно-пропагандистську.
Сьогодні українцям нав’язують ідеологію «одного народу». Найцинічніше те, що як приклад у для наслідування наводять відносини між Німеччиною та Австрією — хоча саме гасло «один народ!» було приводом для гітлерівського аншлюсу Австрії у 1938-му. Нам відмовляють у праві на нашу землю, посилаючись на напівміфічні часи «давньої Русі» (вже навіть не Київської!) чи Переяславської ради. І роблять це ті ж самі люди, які розтоптали цілком реальні і зобов’язуючі Будапештський меморандум та «Великий договір» 1997 року з Росією. Після цього вони удавано жахаються зростанням антипатії українців до Кремля та звинувачують Україну в тому, що її перетворюють на якусь «анти-Росію».
Цей закид безпосередньо стосується мене — адже саме назву моєї книги «Україна — не Росія» у Москві сьогодні називають попереднім етапом у спробах «розділити народи» та відірвати Україну від РФ. Це лукавство. Навпаки, книга цілком ґрунтувалася на ідеї добросусідського співіснування України та Росії як двох незалежних народів і держав. А сам я докладав багато зусиль для налагодження тісних відносин з Росією. Так, я ініціював процес інтеграції України в НАТО та Євросоюз, але в цьому не було і натяку на щось антиросійське. Це відбивало історичний цивілізаційний вибір українського народу, але жодним чином не означало віддалення чи ворожнечу наших держав. А от якщо когось і можна звинуватити у намаганні бути анти-Україною, так це Росію. Лише на роки мого президентства припали і розпалювання мєшковського сепаратизму у Криму, і Тузлинська провокація, і постійні намагання тиснути на Україну за допомогою цін на енергоносії чи економічний шантаж. Вже після мого відходу від політики стали звичною нормою замороження виробничої кооперації та згортання спільних проєктів (за винятком тих, що були вигідні насамперед Росії), торгові та газові «війни». А з окупацією Росією Криму та частини Донбасу війна вже стала реальною.
Читайте також: Ідеологія здорового глузду
Щонайменше півтора десятка тисяч жертв. А ще історична пам’ять про десятки мільйонів життів, втрачених через революції, війни, голодомори, тюрми, заслання, розкуркулення, колективізації, репресії та інші лиха, які спричинила українському народу імперія. Московській владі варто дивуватися не тому, що українці не люблять її, а тому, що вони зберігають дружні почуття до російського народу. А цей факт підтвердить і соціологія, і проста розмова з простими людьми на вулицях наших міст.
Україна не хотіла і не хоче мати російський народ ворогом. Україна не хотіла і не хоче бути анти-Росією. А якби схотіла — я вбачав би в цьому величезну небезпеку. Хоча у нас є політики, які готові робити що завгодно, аби «не як у них», які пояснюють Росією усі наші власні помилки та негаразди, які зволікають із вкрай необхідними реформами, що нібито не на часі, доки триває війна з Росією. Що відповісти на таке? По-перше, без міцної економіки марно розраховувати не лише на гідний добробут народу, а й на сильну обороноздатність. А по-друге, той, хто весь час озирається на сусіда, не бачить своєї власної дороги вперед.
Перед українським народом стоїть завдання сповна реалізувати свій історичний шанс, побудувати свою успішну державу. Не все складалось так, як хотілося. Труднощі були, є і будуть. Але ми приречені навчитися боротися, виживати, захищатися, перемагати.
Сам по собі успіх не прийде. Кожен з нас має докласти до нього своїх зусиль. І вони не залишаться марними, якщо у всіх нас буде спільна мета, яка буде вищою за всі політичні, партійні, регіональні, релігійні та (якщо знадобиться) особисті інтереси: сильна і незалежна Україна майбутнього.