Як годиться, аргументи стосовно двох сценаріїв меморіалізації Бабиного Яру нібито викладено, але всі залишилися при своїй думці. Є ті, для кого перебування на одному гектарі з посланцями РФ є обставиною, що дискредитує. Є такі, хто цілком щиро вважає, що заради доброго діла варто заплющити очі на деякі подробиці, а неприємне ще не є неприйнятним.
Історія Бабиного Яру — це історія двох злочинів: злочину людиноненависництва та злочину лицемірства. Просто зараз ми перебуваємо на порозі третього — злочину байдужості. Доведеться нагадати всю історію від самісінького початку.
29 вересня 1941 року величезний яр (довжина — 2,5 км, глибина — до 50 м) на західній околиці Києва, щойно захопленого німецьким військом, став місцем масових страт. Нацисти почали з євреїв, продовжили полоненими червоноармійцями, підпільниками ОУН, ромами та закінчили пацієнтами найближчої психлікарні імені Павлова й, кажуть, футболістами. Загальна кількість жертв — від 70 до 200 тисяч, і, на жаль, це лише оцінка, наближення, порядок цифр… Більш-менш задокументовано загибель 33 771 євреїв — чоловіків і жінок, старих і дітей — у перші осінні дні конвеєру. Решта загублених душ — із точністю до кількості знаків перед комою, й це вже ознака людожерського ХХ століття. Але після цього тріумфу диявола починається новий виток пекла.
Надзвичайна державна комісія під головуванням народного комісара закордонних справ В’ячєслава Молотова (чому саме його?) почала розслідування звірства в Бабиному Яру відразу після взяття Києва в листопаді 1943-го й уже в лютому 1944-го випустила звіт, у процесі підготовки якого усунули всі згадки про етнічну належність жертв: обрали абстрактну формулу «мирні радянські громадяни», якої СРСР далі дотримувався на міжнародному трибуналі й у подальшій інформаційній політиці всередині країни. Після закінчення війни єврейська тема взагалі опинилася під забороною, імперія «пролетарського інтернаціоналізму» спочатку таємно, а через рік-два практично офіційно взяла курс на державний антисемітизм, мимохідь розбираючись і з іншими народами: кримськими татарами, чеченцями, греками тощо, тощо, тощо. По суті, росіяни стали єдиною спільнотою, належність до якої не означала автоматичну презумпцію провини. Відтак тема київського геноциду швиденько опинилася під повною забороною аж настільки, що місцева адміністрація забажала знищити локацію, що породжувала небажані спогади, адже в місті про це пам’ятали всі.
Читайте також: Пам’ять про жах
Згодом було вирішено, цілком у дусі часу, загладити сам яр і побудувати на його місці парк культури та відпочинку зі стадіоном, естрадою, атракціонами — все як годиться. Трохи вище за лікарню Павлова було побудовано декілька земляних дамб, і в котлован, що утворився, почали качати суміш води, глини й піску з розташованого неподалік цегляного заводу. Все робилося з питомо радянською ретельністю й згідно з технікою безпеки, через що в березні 1961 року гребля не витримала, й увесь бруд — вочевидь, разом із останками недопохованих гітлерівцями людей — ринув на розташовані нижче квартали району Куренівка. Катастрофа забрала життя ще півтори тисячі людей. Того-таки 1961 року після відвідин місця трагедії видатний московський поет Євгєній Євтушенко дивом опублікував вірш, що починався зі слів «…Над Бабьим Яром памятников нет», а наступного року композитор Дмітрій Шостаковіч написав на цей текст свою 13-ту симфонію. Московська влада дратувалася, київська — лютувала.
29 вересня 1966 року, в день роковин початку трагедії, декілька сміливців, серед яких письменник-фронтовик Віктор Некрасов, літературознавець Іван Дзюба, інженер Емануїл Діамант, кінооператори Едуард Тімлін та Рафаїл Нахманович, акторка Діна Пронічева (одна з небагатьох, кому вдалося врятуватися з місця розстрілу) та інші небайдужі, зібрали несанкціонований мітинг, що наробив чимало галасу. Дзюба тоді промовив історичні слова: «Ми, українці, повинні в своєму середовищі боротися з будь-якими проявами антисемітизму чи неповаги до єврея, нерозуміння єврейської проблеми. Ви, євреї, повинні в своєму середовищі боротися з тим, хто не поважає української людини, української культури, української мови, хто несправедливо вбачає в кожному українцеві прихованого антисеміта». Партійні органи спробували перехопити ініціативу: тепер щороку на розі вулиць Дем’яна Коротченка (нині Олени Теліги) та Дорогожицької почали влаштовувати цілком офіційні заходи з «правильними» акцентами, а 1976-го нарешті встановили пам’ятник «радянським громадянам і військовополоненим солдатам та офіцерам Радянської армії…» (напис на монументі, про євреїв ані слова) з метою (цитата зі службового документа): «покласти край сіоністській пропаганді». Не вшанувати, не оплакати, а покласти край пропаганді — такі були пріоритети.
Відповідне ставлення до біди сформувалося не відразу навіть із настанням незалежності. Хоча пам’ятний знак «Менора» поруч із яром з’явився вже у вересні 1991-го, питання організації меморіалу постало аж 2005 року, а практична його реалізація регулярно відкладалася. Менше з тим, в українському суспільстві важка робота з усвідомлення трагедії українського єврейства та цілого українського народу тривала весь цей час.
На початку 2018 року на суд громадськості було представлено концепцію «Меморіального музею пам’яті жертв Бабиного Яру у складі Національного історико-меморіального заповідника «Бабин Яр» — фундаментальну працю команди поважних істориків, представників Інституту історії України НАНУ, Інституту національної пам’яті та інших установ. Праця пропонує саме такий складний, дорослий, чесний погляд на минуле, збагачений досвідом останнього часу, передусім формування політичної нації й солідарною відсіччю агресії. Адже хвацький мем часів Євромайдану — «жидобандерівці» — відображає тектонічні зсуви в українській ідентичності, що дедалі більше будується на інклюзії всіх національно-культурних та релігійних спільнот у тіло українського народу — до слова, кримських татар, євреїв та інших громад, у стосунках між якими в історії було чимало чорних сторінок.
Порушили мовчанку. Віктор Некрасов, Іван Дзюба, Рафаїл Нахманович та Діна Пронічева стали першими, хто публічно заявив про Бабин Яр як про єврейську та українську трагедію
Складне, проте неминуче запитання: чи брали етнічні українці участь у знищенні євреїв? Так, безумовно, до місцевої поліції в окупованих країнах приймали кого завгодно з місцевих, довіряючи їм допоміжні функції. Чи розстрілювали українські поліцаї євреїв? Неймовірно. Відразу після взяття міста давати невідомим людям зброю? Та годі вам. Чи вбивали організовані українці, наприклад дивізія Waffen-SS «Галичина»? Не вбивали, доведений факт. Чи несуть етнічні українці історичну відповідальність перед етнічними євреями? Зупинімося, переведемо подих, подумаємо… Ні. Ще раз: ні! Як людина я можу відчувати частку своєї провини за все зло, що робилося й робиться на землі. Але колективна відповідальність через 80 років? Інша річ, що сучасний модерний українець відчуває страждання і втрату своїх віддалених у часі співвітчизників як свої, й це робить його українцем.
Створення національного меморіалу тимчасом просувається. Коштом держави відреставровано та реконструйовано будівлю колишньої контори єврейського цвинтаря, де заплановано розмістити музей. Є серйозна команда, є розуміння рівня розмови — інакше кажучи, непомітний, але надзвичайно трудомісткий «нульовий цикл» добіг кінця. І тут ми згадуємо, що існує альтернативний проєкт меморіалу — міжнародний, недержавний, благодійний. У наглядовій раді — всесвітньовідомі високоповажні люди. З оригінальними ідеями та захопливими амбіціями. З обіцяним фантастичним бюджетом у 120—150 мільйонів доларів. Його назва — «Меморіальний центр Голокосту «Бабин Яр» (МЦГБЯ), він існує вже п’ятий рік і має підтримку в Офісі президента та КМДА. І претендує на всю територію заповідника, обіцяючи створити музей світового рівня, не слабший за Яд-Вашем та Аушвіц-Біркенау.
Можна зрозуміти багатьох, хто попервах підтримав ідею міжнародного центру: мовляв, якщо держава не квапиться, хай волонтери докладуться, звична справа. Питання лише в тому, що, крім українця Віктора Пінчука, серед засновників проєкту — російські бізнесмени: Міхаіл Фрідман, львів’янин з народження; Герман Хан, колишній киянин; Павло Фукс, колишній харків’янин. Саме їхні постаті викликають найбільші сумніви. Поясню свою думку на простому прикладі. Був собі в Росії мільярдер на ім’я Тельман Ісмаілов, власник сотень найрізноманітніших бізнесів, серед яких, зокрема, два потужні книжкові видавництва й найбільший гуртово-роздрібний Черкізовський ринок. Він пречудово почувався в списку «Форбс», доки не побудував необачно в Туреччині розкішний готель — п’ять зірок плюс. На відкритті були Річард Ґір, Шерон Стоун і Моніка Беллуччі, а наступного ж дня в Ісмаілова почалися неприємності. Путін образився, що «бізнесмен, якому ми дозволяємо заробляти в Росії, інвестує свої прибутки десь там за кордоном». Мільярдера швидко зробили мільйонером, забрали все що можна було, відкрили кримінальну справу слідами буремних дев’яностих і дозволили втекти до Швейцарії. Уявити, що сьогодні наближеним до головного тіла РФ дозволять розробляти якусь там історичну пам’ять «у хохлов», — ненаукова фантастика. Натомість запідозрити, що довірених олігархів благословили каламутити в Україні воду, брати участь у гібридній війні й просувати наратив про фашистів-антисемітів-бандер, — на жаль, єдине тверезе припущення.
Ще раз: поза всіма конкретними претензіями до роботи МЦГБЯ нині має діяти презумпція винуватості щодо високопоставлених представників держави-агресора. Тим паче — тим паче! — що існує хронічно недофінансований, проте чесний, глибокий і патріотичний український, підкреслюю, основний проєкт меморіального музею. Говорить один із авторів вітчизняної концепції й, до речі, син Рафаїла Нахмановича, Віталій Нахманович: «Навіть якби в Бабиному Яру розстрілювали тільки євреїв — це українська історія».