Коли в Україні розпочався карантин, її інформаційний простір наповнили сюрреалістичні картини з державного кордону. Перед очима досі стоять величезні натовпи людей, які чекають на свою чергу неподалік контрольно-пропускних пунктів, щоб здолати останній рубіж на шляху до рідної землі. Facebook заполонили драматичні розповіді тих, кому останньої миті перед закриттям транспортного сполучення вдалося прорватися в Україну. Ті, кому пощастило менше, іноді витрачали на повернення по кілька днів чи навіть тижнів. Усе це утвердило українців у переконанні, ніби пандемія спровокувала повернення до України мільйонів заробітчан, що загрожує колапсом українській економіці. Але чи так це насправді? І яка роль наших гастарбайтерів у внутрішній економічній системі?
Почнімо з людей. Справді, упродовж карантинних березня — травня наші громадяни більше поверталися до України, ніж виїжджали звідси. Про це свідчить статистика Держприкордонслужби (див. «Повернуться не всі»). Але є важливі деталі. По-перше, за період карантину в чистому підсумку (сальдо в’їзду й виїзду) до України з усього світу, окрім Росії, в’їхало менше наших громадян, ніж виїхало з країни після новорічних свят. Так, за січень — лютий у всіх напрямках (окрім Росії) Україну покинуло на 423 тис. осіб більше, ніж приїхало з цих самих напрямків. Є всі підстави вважати, що більшість цих людей — трудові (освітні) мігранти, які приїжджали додому на святкування Нового року й Різдва. Судіть самі: за останні шість років середньомісячна чиста кількість тих, хто виїхав (виїзд мінус в’їзд), була суттєво меншою і становила 16,7 тис. осіб. Тобто цьогорічний аномально високий темп виїзду українців упродовж зимових місяців — це, мабуть, результат сезонності, бо зазвичай наприкінці старого року всі повертаються додому, щоб після новорічних свят знову покинути країну.
Читайте також: Заробітчани. Велике повернення
Натомість із березня напрямок потоку українців змінився. За березень–травень в Україну в’їхало на 406 тис. громадян більше, ніж виїхало з неї. Це аж ніяк не мільйони, та ще й менше за чистий виїзд за два зимові місяці 2020 року. До того ж серед них були не тільки заробітчани, а й туристи, студенти та інші категорії громадян, змушені терміново повертатися додому, щоб незаплановано надовго не застрягнути за кордоном.
По-друге, чиста кількість наших громадян, які повернулися до України за три карантинні місяці, суттєво менша, ніж кількість тих, хто часто їздить за кордон і хто раніше виїхав назовсім. Дані Держприкордонслужби вказують на те, що за 2013–2019 Україну покинуло майже на 1 млн українців більше, ніж повернулося (ідеться про всі напрямки, окрім Росії). Ті, хто повернувся під час карантину, не становлять і половини цієї кількості, а порівнювати з тими, хто перетинає кордон регулярно (1,5–2,2 млн осіб на місяць), узагалі немає сенсу. Тобто гіпотеза про те, що українські заробітчани масово повернулися (переїхали) додому, лише частково стосується повних емігрантів і майже не стосується сезонних працівників.
Ситуація щодо Росії трішки інша. За три карантинні місяці з РФ повернулося в чистій кількості 46,6 тис. українців. Це більше, ніж виїхало за січень — лютий (28,7 тис. осіб), але значно менше, ніж покинуло Україну в напрямку Росії за 2013–2019 роки (понад 1,1 млн осіб). Отже, з російського напрямку до України повернулося значно менше людей перечекати пандемію, ніж із решти світу, хоча загальні обсяги повних мігрантів зіставні. Варто додати, що до 2014 року включно потоки повних емігрантів до Росії були більшими, ніж до решти світу. У 2015 році через війну українці частіше поверталися з РФ додому, ніж виїжджали туди. Однак згодом міграційний потік у російському напрямку знову відновився. І хоча зараз він у 2–3 рази нижчий, ніж до Революції гідності, але після 2015 року вже вимив з України понад півмільйона осіб. Тобто реформи і зростання патріотизму — це добре, але поведінка сотень тисяч українців свідчить про те, що ці перетворення їх не вразили.
Читайте також: Заробітчани. Заручники ситуації
Перейдімо до грошей. Побоювання, що українські заробітчани сидять без роботи і грошей, також неправдиві. На це вказує статистика НБУ (див. «Люди там, а гроші тут»). За даними регулятора, у квітні валютні надходження для оплати праці офіційно працевлаштованих за кордоном українців становили $857 млн, що лише на 15,6% менше, ніж торік. Тобто дехто таки втратив роботу. Але це стосується громадян та економік більшості країн світу, українці тут не виняток ні за кордоном, ні всередині України. Утім, більшість потоку офіційно зароблених грошей нікуди не зникла, що добре.
Трішки гірша ситуація із приватними трансфертами від домогосподарств із-за кордону в Україну. За цією складно названою статтею платіжного балансу, імовірно, ховаються перекази додому тих, хто працевлаштований нелегально. За даними НБУ, у квітні обсяг цих трансфертів зменшився на 21,3% рік до року. Звісно, тіньовий ринок праці не має законодавчих запобіжників від звільнення, тому під час криз заробітчани-нелегали першими опиняються без роботи. Утім, як видно зі статистики, їхні перекази знизилися менш ніж на чверть, тож справи в них не надто кепські.
У чистому підсумку за період карантину до України повернулося близько півмільйона наших громадян. Імовірно, більшість із них заробітчани. Але не факт, що левова частка їх приїхала назавжди й більше не планує виїжджати на заробітки. Кількість тих, хто повернувся, не перевищує четвертини повних мігрантів, які покинули країну, починаючи з 2013 року. Власне, дані за грошовими переказами також підтверджують такий висновок. У цьому є логіка. Адже знаючи, якими глибокими бувають кризи в Україні, чимало наших заробітчан чітко усвідомлюють, що базова перспектива, яка чекає на них після повернення на рідну землю, — це сидіти вдома без роботи і сподівань її знайти. Якщо ж залишитися за кордоном, то навіть при втраті зайнятості сподівання не зникнуть. Так, перебувати там без роботи коштує дорожче, бо треба платити за житло, та й витрати на харчування не менші, ніж в Україні. Але розвинуті економіки завжди спраглі до робочих рук, до того ж у кожній такій країні зазвичай є певні сегменти ринку праці, якими місцеві мешканці або гидують, або гордують (сантехніки, покоївки, доглядальниці, будівельники), що створює перманентні ніші для трудових мігрантів, зокрема з України. Тому там перспективи кращі. Це підтверджують заяви ключових осіб багатьох європейських країн: ще до завершення карантину вони вже почали говорити про те, як цінують українських заробітчан і наскільки економіки їхніх країн на них сподіваються. Тому не дивно, що під час карантину наші трудові мігранти здебільшого залишилися за кордоном.
Читайте також: Як впливає на Україну трудова міграція
Та головне питання в іншому: добре це чи погано, що до України повернулося так мало наших мігрантів? Наша економіка виграє від цього чи програє? У кожному явищі є свої «за» та «проти». Так і тут. Гіпотетично кожна країна й економіка сильні своїми людьми. При правильній організації їхньої зайнятості що більше людей, то сильніша країна й економіка. Тобто теоретично було би краще, якби українці працювали вдома. Але оскільки вони не змогли знайти собі тут гідної зайнятості, а бізнес-середовище в нас надто токсичне, щоб говорити про системні перспективи знайти роботу в Україні, то насправді краще, коли вони працюють за кордоном. Бо краще бути з роботою, ніж без неї. Наявність зайнятості для конкретної особи первинна, а місце вторинне.
Утім, між роботою тут і там та її впливом на нашу економіку існує велика відмінність. Найбезпосередніше гастарбайтери впливають на платіжний баланс та, як наслідок, стабільність гривні. Нині перекази із-за кордону з надлишком перекривають торговельний дефіцит України. Якби цих надходжень валюти не було, курс долара був би принципово іншим. Дехто вважає, що гроші гастарбайтерів приходять у нашу економіку тільки для того, щоб піти на оплату імпорту. Тобто нібито якби трудові мігранти виробляли товари й послуги в Україні, то і ВВП був би більшим, і імпорт меншим, і платіжний баланс здоровішим. Але це не так. За даними НБУ, у 2019 році імпорт товарів і послуг в Україну був на 22% меншим, аніж у 2013-му, до Революції гідності, водночас надходження із-за кордону в оплату праці були на 90% вищими. Суть цих цифр така: через відмінність в ефективностях економік цінність працівника в Україні та вартість його праці в рази менша, ніж за кордоном. Тому його закордонного заробітку вистачає не тільки на імпортні товари, які він міг би собі дозволити, працюючи в Україні, а й на чимало продукції національного виробника, починаючи від якіснішої їжі й закінчуючи квартирами в районних чи обласних центрах. Тож у контексті зовнішнього сектору наявність армії заробітчан, які працюють у значно ефективніших економіках, — це плюс.
Читайте також: Трудова міграція: там, де нас нема
Більш опосередковані переваги заробітчанства стосуються фінансового сектору. За українськими мірками за рівнем доходу заробітчани належать до середнього класу. А представники цього прошарку зазвичай мають заощадження, більша чи менша частина яких потрапляє до банків та інших фінансових посередників. Імовірно, нині частка коштів, зароблених за кордоном, у банківській системі вагома, хоча окремої статистики щодо цього немає.
Гастарбайтери — це солідний чинник сукупного попиту. Саме завдяки їхнім грошам численні міста й містечка Західної України після Революції гідності буквально переродилися. Ідеться не тільки про їхній вигляд, а також про безліч технологічних ноу-хау, які безпосередньо впливають на культуру й ефективність провадження бізнесу, тобто загалом на розвиток України. Усе це принесли заробітчани, які десь щось побачили й вирішили в себе зробити таке саме.
Утім, для державного сектору заробітчани — це чинник деградації. Вони зазвичай не платять податків і соціальних внесків, а часто й узагалі непомітні для офіційної статистики. Наприклад, упродовж багатьох років до 2013-го включно частка економічно активного населення (зайнятих плюс безробітних) до всіх українців становила близько 48%. Тобто майже половина населення працювала чи шукала роботу. Після революції вона поступово знизилася до мінімуму 42,1% у 2017 році, а зараз становить близько 43%. Тобто понад 5% населення (більш ніж 2,1 млн осіб) нібито зареєстровані в Україні, але зникли з радарів економічної системи. Наслідком є зростання дефіциту пенсійного фонду й деградація державних систем (освіта, охорона здоров’я, соціальний захист тощо), оскільки вони не отримують того фінансового забезпечення, яке могли б. Це має дуже важкі й далекосяжні наслідки для держави та її інституційного потенціалу. Можливо, вони перекреслюють усі названі переваги заробітчанства разом узяті.