Мені дивно, як святкові дні можуть проминути непомітно для родинного бюджету, бо їжа нині — то щось із розряду розкоші. Мені кортить свята для близьких, але не хочу, щоб вони знали, скільки все це коштує… Тобто в магазин ходжу без них, ціни вони не бачать, інакше навряд чи з’їли б. Це дивно, коли їжа стає чимось на зразок діамантів, коли найкращий подарунок — продукти. Дивно, якщо людина радіє можливості нормально харчуватися. Живучи так у свої 18, я знала, що то важкі часи, почну працювати — і буде неодмінно краще, може, не відразу, але обов’язково. А нині дивлюся на все навколо з чорним гумором. Від цих метаморфоз смішно й сумно нараз. Невже часи, коли їжа була дефіцитом і маренням, повернулися?
Я починала працювати вчителем, і нам платили тоді якось дуже погано. Мені було весело від цього постійного відчуття голоду, я розуміла, що то юність. Але, щоб покращити ситуацію своєї родини, придумала конкурс писанок та крашанок до Великодня. Діти почали щодня приносити на мої уроки фарбовані яйця. Більшість їх були справжні — зварені накруто, і ми потім з’їдали їх за вечерею. Вихованці запитували: «У вас, мабуть, вони вже почали псуватися?». Ні, не встигали. Так, виграли в тому моєму конкурсі всі дітлахи. Усі були щасливі, а я і зараз посміхаюся колишній своїй витівці… Нині на мені моя родина, мале дитя, самотня вічно голодна тітка. Подруга спитала, чи отримали ми допомогу від військових із РФ (у новинах показали, як щедро вони роздають подарунки в Сирії). А мені спадає на думку лише те, що тепер ми потрібні тільки самі собі. Подбав про себе — виживеш, чекатимеш чогось, покладатимешся на когось — нічого не вийде. Лише на себе плюс реальні плани.
Читайте також: Коли годинник 12-ту б’є?
У вересні 2014-го мені дав свій номер молодий хлопчина — місцевий «депутат». Казав, телефонуйте, може, буде якась допомога. Дзвонила йому разів п’ять — так і не допоміг. Казав, треба потерпіти, може, буде пізніше, але з кожним разом ставав дедалі більш роздратованим, діловитим, ніби не сам запропонував мені той номер. Моя тітка щодня ходила по харчі до соціальних їдалень. Витрачала до чотирьох годин у чергах, сприймала це як роботу: вдягалася зрання, брала банку й ішла чекати. Потім десь «нагорі» вирішили, що життя покращилось, і ті заклади закрили. А моя самотня родичка пішла поміж людей просити картоплю на суп…
Не скажу, що мені не щастило на людей, але відчиняли, коли стукала у двері обома руками. Просила, вимагала, умовляла — мені допомагали. Переставала — мої доброчинці вирішували, що ми живемо набагато краще. Питали: «У вас уже все гаразд?». Або просто перепрошували за зайнятість тощо. Війна навчила мене, що треба вимагати без сорому, просити не для себе, не відводити очей. Стояти на своєму й іти туди, де зачинено.
Проходила влітку 2014-го містом. Мені було важко: до того часу я дуже багато працювала, тож сидіння вдома здавалося тортурами. Проминаючи кав’ярню «Сніжинка», побачила, як щасливі люди тягнуть звідтіля пакунки з їжею… Звичайно, туди нікого не пускали просто так. Я подалась у колишню облдержадміністрацію навпроти. Охорона, люди зі зброєю на вході — не пройти… Почала казати щось про співбесіду, яку мені призначено саме зараз. Навіть не знаю, що говорила, але пустили… Виходила звідти з талонами на їжу в ту саму «Сніжинку»: собі, мамі, дитині, тітці. Як мені їх дали, не знаю. Я просила, дивилася прямо у вічі тим, хто їх відпускав… Радо похвалилася б такою перемогою, але кому?..
Читайте також: Порушені зв’язки
А взимку 2015-го випадково натрапила на штаб якоїсь із новоутворених доброчинних організацій у самісінькому центрі міста: до війни в тому приміщенні діяв приватний банк. Там було безліч дитячих речей, одягу, їжі. Мені пощастило просто знайти те місце й отримати свій шматок пирога у вигляді дитячих чобіт та продуктового пакунка. Давали все це мені не просто так: я повинна була на камеру дякувати комусь за масло, тушонку, крупи (прізвище доброчинця та список їжі тримали позаду об’єктива). Потім підказала цю адресу своїй приятельці, яка потерпала від безгрошів’я та недоїдання, їй теж допомогли… А коли вона звернулася ще, відмовили: немає чим. Самі пили чай із шоколадними цукерками в ту мить, а їй кинули: «Може, колись, а зараз нічого немає…» То я і кажу: ця війна вчить жорсткості, вміння боротися за своїх близьких, хто вже чи ще не здатен постояти за себе і стирчати годинами під блокпостами, пройти в зачинені двері, дякувати комусь на камеру за отриману їжу, вимагати того, що тобі належить… Може, є ще якісь речі, яких мала б навчити мене ця війна, але я винесла з неї головне: найдорожче — близькі, заради спокою яких варто просити, вимагати, плакати, битись у зачинені двері…