Документ «Тези про політику Республіки Польща щодо Росії і України» від 4 березня 2008 року був засекречений. Підписав його тодішній директор Східного департаменту МЗС Ярослав Браткевич (для любителів теорії змов можна додати, що він закінчив Московський державний інститут міжнародних відносин).
Автори записки сформулювали тезу, що сучасна Росія не керується жодною месіанською ідеологією на кшталт православ’я в універсальному розумінні, панславізму чи комуністичної доктрини, натомість це країна, що є джерелом сировини, має бажання до співпраці й не становить загрози.
На запитання, яку безпосередню користь міг би мати уряд Дональда Туска в результаті зміни курсу на проросійський, міністр Ващиковський відповів: «Записка виразно вказує, що йшлося про те, аби, вдаючи діалог із Росією, вдаючи добрі відносини з нею, покращити свою позицію відносно західних партнерів».
За словами одного з колишніх польських дипломатів, «зміст оприлюдненої записки компрометує тодішнє керівництво МЗС, а також її автора (відомого, до речі, тим, що він ефективно усував зі Східного департаменту МЗС кожного, хто бодай згадував про російську загрозу), бо доводить не тільки те, що ухвалено принципи, які виявилися хибними, а й те, що їх узагалі не можна було ухвалювати, бо вони були хибними ще тоді».
Тож і маємо, як кажуть, непоганий «паштет», а як бути щирим, ложку після обіду, бо це радше інформація, здатна зацікавити дослідників відносин Польщі з її східними сусідами, ніж гаряча тема для перших сторінок газет. Можна дивуватися, навіщо, коли минуло майже 10 років, діставати з комори записку, яка має радше публіцистичний характер і не відповідає жодним аналітичними вимогам. Можна хіба лише засуджувати факт, що такий напрочуд непрофесійний документ правив за основу польської зовнішньої політики. Підозрюю, що оприлюднення цієї записки становить елемент внутрішньополітичних ігор і свідчить про бажання додатково скомпрометувати політиків «Громадянської платформи», зокрема колишнього міністра закордонних справ Радека Сікорського. Спроба «перезапуску» відносин із Росією, до якої вдався уряд Дональда Туска, зазнала краху, як і така сама спроба, яку робили США. Вона мала скінчитися поразкою ЗА ВИЗНАЧЕННЯМ.
Хіба би ми були політичними «реалістами» і вважали, що РФ у кожній ситуації має свої невідчужувані інтереси в найближчому сусідстві, межі якого сама й визначає. Якщо хтось сумнівається в цьому, раджу почитати праці з історії Росії, бодай украй цікаву книжку «The End of Tsarist Russia» («Кінець царської Росії») Домініка Лівена, професора Кембриджського університету, а заодно потомка одного з найдавніших аристократичних балтійських родів, предок якого, віце-адмірал князь Алєксандр Лівен, був начальником штабу Російського імперського флоту. Я подаю ці подробиці, щоб не було сумніву, ніби професор Лівен настроєний вороже проти Росії. Він виконав величезну аналітичну роботу, дуже ретельно вивчивши важкодоступні архіви Міністерства закордонних справ РФ. Прочитавши його книжку, я можу стверджувати, що коли йдеться про інтереси імперської Росії, то ані на початку XX століття, ані тепер годі мати ілюзії, ніби можливий якийсь «перезапуск». Побожні побажання авторів записки були не чим іншим, як безпідставною спекуляцією, надто коли вже було очевидно, що Росія повертається до своєї історичної імперської мантри, цього разу в ореолі дуґінської ідеології «русского мира».
Читайте також: Туск закликав Росію негайно припинити насильство на Донбасі
Але, якщо повернутися до оприлюдненої записки, що в ній може бути цікавого для українців? Отже, якщо прогнози стосовно Росії виявилися побожними побажаннями, діагноз ситуації в Україні виявився болісно правдивим. Автор записки писав: «Може скластися враження, що Польща у відносинах з Україною надто піддалася тактиці тамтешніх еліт, які жадають похвал та обіцянок у контексті свого зв’язку із Заходом, але трактують ті обіцянки (не конче виконані чи навіть здійсненні) як елемент престижу й аргумент у внутрішньополітичній боротьбі за владу і вплив на приватизацію».
І далі: «Проте слід пам’ятати, що, незважаючи на всі успіхи модернізації й демократизації в Україні, ця країна реформується все-таки відповідно до зразків, які й далі відрізняються від польської та середньоєвропейської моделі трансформації. В Україні досі існують великі пережитки постсовєтизму, що виявляються в особливій політичній культурі й провінційному політиканстві, в існуванні олігархічних груп (на кшталт російських «кланів») і розквіті корупції». Ці слова написані 2008 року, але вони не втратили своєї актуальності.
Не беручи до уваги традиційний патерналістський тон у ставленні до України, я дивуюсь, як можна було так помилитися відносно Росії і водночас бути таким точним в оцінці української ситуації. А може, тут відіграв певну роль Московський державний інститут міжнародних відносин, де навчався автор записки? Утім, це вже чистої води спекуляції.