Колишній держсекретар США Мадлен Олбрайт у своїй книжці «Могутній і всемогутній: Роздуми щодо Америки, Бога та міжнародних справ» у 1990-х роках написала, що всі невдачі американської політики були пов’язані з ігноруванням ролі релігійного фактора в країні. По тому, до якої церкви чи релігійної організації належить людина, який із цих інститутів превалює в певному штаті, можна спрогнозувати результати праймериз — хто ж здобуде владу на рівні Сенату та Конгресу? Отже, релігія або релігії завжди діють у конкретних економічних, географічних, культурних і мовних контекстах, а не висять у повітрі. Цього не усвідомлюють ті, від кого залежить гарантування безпеки нашої країни. Думка, що релігія в житті українського суспільства не відіграє жодної ролі, є принаймні застарілою. Досі немає аналізу, розуміння, що може бути із церквою як соціальним інститутом через 5–10 років, у яких загрозливих для країни ситуаціях може бути (або вже є) задіяний релігійний чинник.
За офіційною статистикою, в Україні нині діє 55, а за неофіційною — близько 90 різних конфесій. Насправді в країні маємо те, що соціологи називають потужним релігійним ринком. За 25 років незалежності хоч би яка приходила влада, але релігійний фактор і його вплив на національну безпеку не сприймала як загрозу. А саму релігію вважала тим, що замінило комуністичну ідеологію, дечим ужитковим і незначним, на що можна звертати увагу вже після питань економічних і політичних, якщо залишиться час. Тиск на релігійні організації як класового ворога радянського суспільства послабився за часів ґорбачовської перебудови. 1989 року в органах тодішнього КДБ відділи, які займалися відповідними питаннями, були ліквідовані.
Читайте також: Як «православні ходоки» Києвом марширували
«Держава досі не розуміє, що релігія — це дуже серйозний чинник економічного, політичного й соціального життя. І так само не усвідомлює, що церкви й релігійні організації — це колосальний ресурс, якщо розуміти їх як спільноти вірян. Згадаймо найсвіжіші критичні ситуації, зокрема події Революції гідності. Якби релігійні лідери тоді сказали йти на ВР, явно почався б штурм. Пощастило, що вони виконали свою функцію психотерапевтів і трохи знизили градус протесту», — зазначає в коментарі Тижню завідувач відділу історії релігій та практичного релігієзнавства відділення релігієзнавства Інституту філософії НАНУ Людмила Филипович. Якщо поглянути на концепцію національної безпеки Франції, то це три грубі томи. Два з них становлять відкриту інформацію, а третій — таємну.
Закон «Про основи національної безпеки України» № 964-IV від 19 червня 2003 року. має лише сім сторінок. У ст. 7 прописано спектр загроз національним інтересам і національній безпеці, зокрема «можливість виникнення конфліктів у сфері міжетнічних і міжконфесійних відносин, радикалізації та проявів екстремізму в діяльності деяких об’єднань національних меншин та релігійних громад». Також серед зазначеного переліку основних напрямів державної політики з питань національної безпеки країни вказано забезпечення міжконфесійної стабільності та запобігання конфліктним загостренням на релігійній основі, недопущення протистояння різних церков, зокрема щодо розподілу сфер впливу на території України. У ст. 10 цього нормативно-правового акта до основних функцій забезпечення безпеки належить і «постійний моніторинг впливу на національну безпеку процесів, що відбуваються в політичній, соціальній, економічній, екологічній, науково-технологічній, інформаційній, воєнній та інших сферах, релігійному середовищі, міжетнічних стосунках; прогнозування змін, що відбуваються в них, та потенційних загроз національній безпеці».
Першим тривожним дзвоником на підтвердження того, що релігійний контекст соціуму не можна лишати на самоплин, стала справа «Великого білого братства Юсмалос» — релігійної організації, супроти керівників якої в квітні 1992-го було відкрито кримінальні провадження за низкою статей КК України, зокрема ст. 199 (самовільне захоплення земельної ділянки й самовільне будівництво) і ст. 143 (шахрайство). 10 листопада 1993 року члени організації намагалися захопити Софійський собор у Києві й улаштувати там свій молебень, що призвело до жорсткої міліцейської операції. Тоді ж таки в столиці вдалося зупинити спробу масового самогубства «білих братів». На суді для лідерів руху Марії Цвігун і Юрія Кривоногова ці акції вилилися в терміни перебування в колоніях загального режиму. Тож події 1993-го для українського суспільства, особливо для тих, хто відповідав за безпеку й правопорядок у країні, стали тим абсолютно новим явищем, із яким раніше не стикалися та не було ані розуміння, ані практик, як саме на нього реагувати.
1998 року РНБО змушена була звернути увагу на діяльність харизматичних церков, які намагалися активно провадити свою місіонерську діяльність у школах. У часи невизначеності, затримок зарплат та інших проблем вони хотіли зайняти відповідну нішу в соціумі. До своєї діяльності активно залучали лікарів, адвокатів, учителів, тобто тих, хто безпосередньо працював із людьми. Дійшло до того, що якось десятикласники однієї зі столичних шкіл вийшли на вулицю й відмовилися повертатися в класи, мотивуючи свої дії тим, що під тиском педагога змушені молитися перед уроком. РНБО зобов’язала тодішнього міністра освіти Віктора Андрущенка розіслати через регіональні відділи освіти інструктивно-методологічного листа, у якому йшлося про відповідальність учителів за інформацію, котру вони транслюють учням, а також подано зауваги щодо унормування відносин між харизматичними церквами та державними середніми навчальними закладами. Зрештою справа дійшла до суду, ініційованого позовом старшого єпископа Об’єднання незалежних харизматичних християнських церков України Анатолія Гаврилюка проти МОН. Той процес закінчився примиренням обох сторін. Але висновків із ситуацій, з якими довелося розбиратися також через значний суспільний тиск, зроблено було мало.
Читайте також: Всеправославний собор. Сила прецеденту
Якщо повернутися до прикладу Франції, то там на рівні заступників міністрів діє міжвідомча група з протидії релігійному екстремізму. Збираються вони двічі на рік, обмінюються інформацією про новоявлені релігійні структури, їхню діяльність та обговорюють, що з ними робитимуть. Це їм дозволяє низка конкордатів — своєрідних умов, які прописують права, обов’язки та відповідальність церков та держави одна перед одною. Перевірка різноманітних тамтешніх осередків жандармерією, фіскальними органами є усталеною практикою. В Україні ж створити міжвідомчу комісію задля вирішення питання в релігійному полі важко. Нині увага суспільства прикута до питання переходу церковних громад у різних регіонах країни з-під юрисдикції УПЦ МП до УПЦ КП. Із цього приводу в Держкомнацрелігій було створено міжвідомчу групу, яка за останній час збиралася щонайбільше кілька разів. Якщо це справді проблема, яка постає в країні й виходить за її межі, то чому ніхто не хоче приділити їй увагу?
Чому таких питань не виникає в протестантів і римо-католиків? У них є фіксоване членство в релігійних громадах. У Канаді особа, що ходить до церкви, може бути або членом церковної громади, або просто вірянином. Різниця в тому, що перший платить щороку приблизно $150 за комунальні витрати своєї церкви. Він може ухвалювати рішення. В Україні до останнього часу таку практику воліють обходити стороною, тому що вона передбачає прозорість: хто є членом тієї чи іншої релігійної організації з правом ухвалення рішень, а також які грошові потоки через неї проходять.
Ще одне питання стосується небезпечного загравання представників державної влади з різними релігійними організаціями. Мода на публічне визнання високопосадовців прихожанами певної релігійної організації давала їй негласний мандат на домінування й першість. Чи вигідно це церквам? Вони не знають межі й рівня цієї любові, яка є явищем тимчасовим. Якщо Україна є світською державою, то потрібно на офіційному рівні припинити надавати пільги релігійним структурам і загравати з ними. Період адаптації вже минув. Такі пільги розбещують і годують бізнес, який не платить податків. У країні триває війна, навіть із пенсій знімають військовий податок. Але не з церков. І це не покривається їхньою спорадичною благочинністю. У Голландії вони платять податки на нерухомість, що цілком нормально.
Читайте також: Ігри патріарших престолів
Значною проблемою залишається позбавлення державної реєстрації релігійних громад органом, який правочинний здійснювати таку процедуру. Це робиться лише через судові провадження, причому вони тривають роками. Така ситуація позбавляє державу функцій дієвого контролю релігійного поля суспільства. Також органи, які відповідають за безпеку в країні, не мають у своєму арсеналі реального механізму запобігання можливим правопорушенням і злочинам, у яких вагому роль відіграє релігійний фактор. «У США чи Канаді немислимо, щоб представники будь-якої тамтешньої релігійної організації, зокрема підпорядкованої закордонному центру, закликали до повалення державного ладу, до сепаратизму тощо. Річ у тім, що всі вони громадяни США або Канади, а лише потім ідентифікують себе з якоюсь із конфесій чи деномінацій», — зазначає професор Людмила Филипович.
Нині мова має вестися про системну співпрацю з релігійними організаціями як елементом соціальної інфраструктури української громади. Збереження статус-кво й аморфності у вирішенні цього питання надалі призводитиме принаймні до можливості нагнітати неспокій через різноманітні вияви релігійного життя, зокрема й такі, як хресні ходи. Ідеться про те, до чого була прикута увага минулого тижня майже по всій країні, але про що, зітхнувши полегшено, за милу душу вже забули. Відсутність чітко прописаних прав, обов’язків і взаємної відповідальності держави та релігійних організацій і спричинило той неспокій довкола цілком маргінального явища родом із ХІХ століття.