Наші парламентарі день і ніч працюють задля суспільного блага. Проте вивчення нових законів і поправок до старих загрожує перерости на серйозний квест – все надто складно і заплутано. Закони пишуться так, аби їхнє тлумачення вимагало додаткових підзаконних актів, котрі згодом доповнюються у профільних міністерствах розпорядженнями, інструкціями, методичними рекомендаціями та побажаннями чиновників. Власне, як завжди. Ну і насамкінець є ще дух закону, який витає над нами усіма, і ніколи не знати, коли і як він зійде на наші голови. Особливо тоді, коли ці питання торкаються гуманітарної, освітньої та наукової сфер.
Ще з літа наші обранці тяжко працювали ґуртом над розробкою нового законопроєкту з дуже довгою назвою «Проект Закону про внесення змін до деяких законів України щодо заборони використання джерел інформації держави-агресора або держави-окупанта в освітніх програмах, в науковій та науково-технічній діяльності» (№7633 від 04.08.2022). 1 грудня 2022 року він був прийнятий за основу зі скороченням терміну підготовки. Головним автором цього законопроєкту, як свідчить сайт Верховної Ради, є депутатка від «Голосу» Інна Совсун. Поряд з нею у співавторах законопроєкту значиться ще два десятки парламентарів з різних фракцій. Що ж, єдність у принципових питаннях можна лише вітати. Але чи розуміють автори документу, що саме вони пропонують? Чи всі вони мають стосунок до науки та освіти? Чи уявляють вони наслідки застосування запропонованих норм?
Читайте також: Спецтема: Історія на часі
Кілька штрихів до портрету осіб, що взяли участь у розробці цього законопроєкту. Зазначу, що інформацію про освіту та трудову діяльність депутатів взято з відкритих джерел. Автора цих рядків цікавили лише кілька питань: яку освіту вони здобули і чи мають досвід роботи в освіті та науці. Пані Совсун свого часу була заступницею міністра освіти у 2014–2016 роках, вона двічі маґістр і працювала над кандидатською дисертацією на тему освітньої політики в Україні. Серед її співавторів стосунок до науки і освіти мають докторка філологічних наук, фахівчиня з української літератури XX століття Ірина Констанкевич; кандидат сільськогосподарських наук Микола Люшняк; політолог, автор книжок про національно-визвольні змагання в Україні XIX–XX cтолітя Тараса Батенка; автор книг про визвольні змагання у середині XX століття, ексдиректор Інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович; правник, доктор юридичних наук, колишній ректор Львівського державного університету внутрішніх справ Михайло Цимбалюк. До цього грона можна додати Соломію Бобровську, філософиню за освітою, котра працювала над дисертаційним дослідженням у 2010-х. А решта – це громадські діячі, журналісти, політологи, економісти, харчові технологи, інженери. Є навіть один атлет.
Що ж пропонують народні обранці у законопроєкті №7633? Якщо відкинути технічні деталі, що містяться у кожному із подібних документів, то пропонується внести зміни до законів «Про освіту» та «Про наукову і науково-технічну діяльність». Про які саме зміни йдеться? Статтю 6 закону «Про освіту» пропонується доповнити положенням про «захист освітньо-інформаційного простору України від впливу російського імперіалізму, який став основою загарбницької геополітичної доктрини “русского міра”». Що ж, цілком слушно. Україна та її громадяни мають бути захищені від пропаганди російських «цінностей». А от вже у наступних положеннях, що стосуються статті 33 закону «Про освіту», йдеться про практичне використання інформації у освітньому процесі. Наведемо цитату:
«Складові освітньої програми не можуть містити посилання на джерела інформації, створені:
– на території держави, визнаної Верховною Радою України державою-агресором або державою-окупантом;
– державною мовою держави, визнаної Верховною Радою України державою-агресором або державою-окупантом;
– фізичною особою, яка є громадянином (підданим) держави, визнаної Верховною Радою України державою-агресором або державою-окупантом;
– юридичною особою зареєстрованою на території держави-агресора або держави-окупанта, або кінцевим бенефіціарним власником (контролером) якої є резидент держави-агресора або держави-окупанта».
Ці п’ять пунктів у такому викладі викликають чимало питань щодо подальшої роботи українських викладачів та університетів, коледжів та шкіл. Стосовно визначення термінів «держава-агресор» і «держава-окупант» все зрозуміло – це про Російську Федерацію. Складніше, коли йдеться про мову держави-агресора. Сучасні реалії такі, що російською доступно дуже багато наукової та освітньої інформації, котрою фахівці користуються у своїй професійній діяльності. Зауважимо, що наразі йдеться зовсім не про пропагандистські матеріали, а про наукові дослідження та джерела. Що робити в такому випадку науковцям?
Читайте також: Для чого історія в часи, коли лунають гармати
Згідно пропозиції авторів законопроєкту, за п’ять років – саме таким буде перехідний період – доступним українською мовою буде усе, що може знадобитися у науковій та викладацькій роботі. Перспектива блискуча, але той, хто працює у науковій та освітній галузі, чудово знає, що вона нереалістична. Виконати такий обсяг роботи протягом «п’ятирічки» не можливо – навіть якщо наука та освіта отримають бюджети, співставні з «Великим будівництвом». Зрештою, йдеться не лише про гроші, а й про спроможність нашого наукового та освітнього секторів створити відповідний продукт. Мені складно говорити про інші галузі знань, але принаймні в гуманітарній сфері, наявність і доступність українських перекладів є вкрай малою. Зробити протягом п’яти років те, що імперія напрацьовувала століттями, не можливо.
Наступні два положення законопроєкту стосуються фізичних та юридичних осіб, що створюють відповідну інформацію. З юридичними особами простіше – місце юридичної реєстрації зазвичай є надійним критерієм і його відносно легко встановити. А от як визначити громадянство автора? Писати йому листа з проханням підтвердити його громадянство? А якщо у нього декілька громадянств?.. Це ще більше ускладнює роботу дослідника та викладача.
Автори законопроєкту подбали про винятки, зазначивши, що вищенаведені обмеження не поширюються на:
– «освітні програми окремих класів (груп) з навчанням мовою відповідної національної меншини, відповідно до положень статті 7 цього Закону;
– випадки використання джерел інформації, зазначених в частині п’ятій цієї статті, для ілюстрування, пояснення та критичного аналізу явищ, що відбуваються в державі, визнаній Верховною Радою України державою-агресором або державою-окупантом;
– компоненти освітніх програм, зміст яких охоплює вивчення держави, визнаної Верховною Радою України державою-агресором або державою-окупантом, за умови критичного аналізу цих джерел».
Подбали депутати і про те, що «для ілюстрування, пояснення та критичного аналізу явищ, що відбуваються в державі, визнаній Верховною Радою України державою-агресором або державою-окупантом» можна буде використовувати російськомовні тексти та джерела. Але це стосується сьогодення. Мабуть, таке могли вигадати політологи та правники. Тимчасом історики вивчають минуле – і ці обмеження заганяють їх у глухий кут.
В часи СРСР чимало книжок російською були видані українськими науковцями в УРСР. Їх можна буде використовувати чи ні?
Наведу декілька прикладів. Серійне видання «Полное собрание русских летописей», започатковане ще у 1837 році у Російській імперії, є одним з основних джерел для вивчення нашої – української! – історії. Покоління дослідників, які фахово займалися і займатимуться історією X–XIII століть, просто не зможуть обійтись без нього. За логікою законопроєкту №7633 виходить, що потрібно перекладати джерела – що є нонсенсом для академічної науки. Так, державне фінансування академічних видання найдавніших літописів – чудова ідея, проте оригінали цих літописів знаходяться в Росії. Наприклад, академічне видання «Руської правди», яке побачило світ ще за Йосипа Сталіна у 1940 році, також підпаде під заборону. Як і величезна історіографічна традиція вивчення цієї пам’ятки. А якщо у Росії вийде видання усіх відомих документів про князя Свидриґайла, який присутній в українській історії упродовж усієї першої половини XV століття, але автором видання є громадянин РФ, то заборона буде поширена й на ці матеріали? Годі уявляти, в якому складному становищі опиняться дослідники, які займаються історією козацтва та Гетьманщини. І чим ближче ми підходимо до сьогодення, тим частіше ми змушені звертатися до текстів і джерел російською мовою. Зрештою, варто зазначити, що в часи СРСР чимало книжок російською були видані українськими науковцями в УРСР. Їх можна буде використовувати чи ні? Цей перелік можна продовжувати до безкінечності. Кожен з моїх колег-істориків може навести десятки таких прикладів.
Читайте також: Маєстат традиції
Варто зазначити, що дискусії, котрі від початку грудня розбурхали наукове середовище, змусили кількох співавторів цього законопроєкту давати публічну відповідь. Інна Совсун, відповідаючи на питання журналістів, зазначила, що до другого читання будуть внесені зміни, котрі є результатом дискусії з науковцями. Очікується, що низку контраверсійних положень приберуть і пропишуть більше винятків. Можливо, варто було спочатку вивчити це питання разом з науковцями і не створювати у науковому середовищі напругу? Зрештою, навіщо створювати закон, де винятків виявиться чи не більше, ніж правил, не кажучи вже про можливі різночитання?
Але питання не лише про правки. Пояснюючи логіку законопроєкту, Володимир В’ятрович заявив, що «закон потрібний, щоб не продовжували в обов’язковому порядку використовувати всяких дугіних у навчальному процесі». Але якщо такі випадки зафіксовані, то це насамперед внутрішня справа кафедри, факультету, університету, адже є процедура затвердження освітніх програм. Є врешті НАЗЯВО, що проводить акредитацію, є експерти. І якщо у програмі виявлять праці Дугіна, і доведуть, що йдеться не про вивчення російської пропаганди, а про щось інше, то освітяни мають достатньо інструментів, щоб відреагувати на такий прецедент. Якщо ні, зрештою є поліція та СБУ, а також законодавчі норми, до яких можна апелювати.
І наостанок. Коли політики хочуть зробити краще науці та освіті, вони мають зробити одну добру справу – порадитися з освітянами та науковцями. І цю розмову політики мали б починати словами: «Чим ми можемо вам допомогти? Які у вас проблеми?». І вже потім, отримавши відповіді, діяти. Проте, як свідчить досвід та історія нашої країни, з цим складно. І саме тому у нас постійно виникають скандальні ситуації на зразок теперішньої.