Чи то дуже багато, чи то неймовірно багато. А скільки ще буде сказано у найближчі місяці, коли його використовуватимуть як зброю у передвиборній боротьбі проти «націоналістів» (тобто українців як таких) або навіть «націонал-фашистів» (як зве Компартія тих, хто вперто розмовляє українською мовою попри всілякі «Ка-Ка»)! І – що цікаво – всі критичні зауваження й лайливі слова на адресу цього «закону» будуть справедливими.
Тим більше, що речники влади не приховують, що «закон Ка-Ка» насправді запроваджений не для захисту і розвитку регіональних і міноритарних мов, а задля максимального розширення сфери вживання російської мови, точніше, того її вельми специфічного соціолекту, яким володіють «регіонали» та їхні союзники. «46 мільйонів людей розуміють дві мови: російську й українську. Не болгарську мову, не угорську мову, не румунську мову, не єврейську мову, ідиш, чи іврит, я не знаю як там. Ці мови розуміє лише купка людей», – заявив нічтоже сумняшеся «диригент» Верховної Ради Чечетов (той самий, до речі, котрий під час перебування на посаді Фонду держмайна продав 2004 року «Криворіжсталь» уп’ятеро дешевше за її реальну вартість).
Іншими словами, запекла боротьба всіх реальних опозиційних сил проти запровадження «закону Ка-Ка» є вірною і справедливою. Але…
Але існує певна проблема, яку поки що, здається, не бачать в опозиційному таборі (не лише серед політичної, а й серед інтелектуальної опозиції чинному режиму). Йдеться про позитивні очікування, які пов’язує низка національних громад із цим «законом», попри все його беззаконня.
Скажімо, у Болграді, де вагому частку населення завжди становили болгари, представники цієї етнічної меншини зажадали було запровадження своєї рідної мови як регіональної. Проте міськрада, контрольована Партією регіонів (почесний голова якої Віктор Янукович полюбляє розводитися про «слов’янський світ»), відмовила болгарам – мовляв, досить із них російської.
А у Криму наявні сподівання на визнання кримськотатарської регіональною мовою. І справді – число кримських татар на півострові за кілька років перевищить 20% населення, а норма «закону Ка-Ка» – 10%. Проте місцева Верховна Рада перенесла на жовтень розгляд мовного питання, не надавши – за прикладом Донбасу чи Одещини – російській мові статус регіональної. Перший заступник голови Меджлісу Рефат Чубаров вважає, що це пов’язано з небажанням влади визнавати регіональною кримськотатарську мову: «Тут статус регіональної набуває ще й кримськотатарська. А по відношенню до цього місцевий політикум відчуває цілий набір почуттів – багато хто просто не бажає визнавати цей факт… Мені здається, ухвалюючи це рішення, вони сподіваються на те, що скоро (можливо, у вересні) в закон внесуть відповідні поправки і буде піднято відсотковий бар’єр для регіональних мов. Таким чином, кримськотатарську мову вдасться вивести з їх числа».
Про підвищення бар’єру вже говорять «обізнані персонажі» певного ґатунку. Так, Ганна Герман прохопилася, що поріг для регіональних мов можуть законодавчо підвищити до 30%. І хоча її слова – це не більше, ніж слова, та їх устигли почути й підтримати деякі представники української «реєстрової інтелігенції» – мовляв, це порятувало б нас від тотальної русифікації, звівши запровадження російської як регіональної тільки до Донеччини, Луганщини, Севастополя та Криму. Нехай уже цей «закон» і беззаконний, треба рятувати те, що залишилося, треба робити те, що можна зробити…
Ось у цьому й полягає «але». Обидва варіанти можуть мати своїм наслідком конфлікт між українською спільнотою, яка не хоче відмовлятися від рідної мови, та низкою етнічних груп плюс кримськотатарським народом. Причому конфлікт вельми небезпечний, і не тільки тому, що він спалахне якраз перед виборами до Верховної Ради. Бо ж з деякими справді регіональними мовами існують реальні проблеми, скажімо, з кримськотатарською та гагаузькою. І якщо чи то буде підвищений бар’єр до 30%, чи то зусиллями опозиції (хай це звучить сьогодні неймовірно) вдасться зупинити запровадження «закону Ка-Ка», то «регіонали» й комуністи негайно знайдуть винних у нехтуванні правами національних меншин серед «націоналістів» і «націонал-фашистів».
Сказане не означає, що треба забути про обстоювання прав української мови, її реального статусу як мови державної. Йдеться про інше – про гру на випередження, про запобігання провокаціям на мовному ґрунті. Варто було б уже зараз роз’яснювати, як то кажуть, на пальцях національним громадам і їхнім лідерам, що «закон Ка-Ка» ніколи не піде на користь цим громадам – хоча б уже в силу свого відвертого беззаконня.
Звісно, самі «регіонали» це теж роблять, зарозуміло ставлячись до інтересів етнічних меншин, але ж чи завадить допомога їм у цій справі? По-друге, варто вже зараз розробити, бодай у вигляді тез та засадничих положень, основи спеціального закону про статус кримськотатарської мови. По-третє, потрібні й начерки законодавчих актів стосовно підтримки тих мов, носії яких є автохтонами України.
Все це (а, можливо, і ще щось) слід робити спільними зусиллями інтелектуальної опозиції та представників національних громад – і за підтримки політичних опонентів чинного режиму (але без «реєстрової інтелігенції»). От тоді спроби використати «закон Ка-Ка» для подальшого поглиблення розколу в і без того серйозно розколотому українському суспільстві проваляться, чи, принаймні, не будуть достатньою мірою успішними. Без усіляких «але».