І хто винен у цьому? Фейсбук? Облиште. Фейсбук – лише спосіб комунікації. Домовлятися у ньому про романтичні побачення, ніяк не складніше ніж про теракт. Усе залежить від бажання сторін.
Другий шлях – звинувачення у всьому світового імперіалізму. Але то швидше відмовка для лінивих ефесбешників та довірливих есбеушників. Бо для того, щоб власноруч організувати акцію „Захопи Волл-стріт”, ЦРУ повинно слабувати на шизофренію.
Третій варіант – збідніння бідних та збагачення багатих. Якщо подумати, то він теж не проходить. Бо не такі вже й бідні американці, що захопили Уолл-стріт у порівнянні з українською біднотою. І не такі вже багаті їхні олігархи у порівнянні з нашими.
Боротьба за демократію? В Америці? Дуже смішно. Звісно, можна вважати, що американські протести – виняток, що їх організувало ФСБ навзаєм. Так би мовити, на подяку ЦРУ за підтримку російської опозиції. Але ми не будемо цього робити. Тим більше, що досвід українських майданів підтверджує: якщо революційного настрою немає, жодні гроші чи спецслужби його не створять, а якщо є – не зупинять.
Чому нас так зацікавили далекі протести? Звісно, через те, що не такі вже вони й далекі. Не треба бути Нострадамусом, щоб передректи заваруху в Україні уже цієї осені. Тому хочеться знайти таємні струни процесу, щоб не ворожити на кавовій гущі – вийдуть люди чи ні, візьмуть вила чи обійдеться.
І тому ми спробували поставити власний психологічний експеримент і запитали: що найбільше дратує нас у теперішній владі? Гелікоптери та джипи? Вілли та яхти? Самі по собі – навряд. На всі ці розкоші ми можемо дивитися спокійно, у тому випадку, коли господарі їх поводяться пристойно. А от коли джипи бикують на дорозі, а маєтки окупують пляжі Дніпра – отут рука тягнеться до садово-городнього інструменту.
Бо бути багатим – не гріх. Гріх – хизуватися своїм багатством і зневажати інших.
Здається в цьому і криється ключ до розуміння сучасних протестів.
Згадайте, про що в першу чергу згадують кінокритки? Про бюджет фільму. Що обговорюють спортивні коментатори – гонорари футболістів. Про що пишуть економічні видання – про найбагатших. Не кажучи вже про гламур та глянець, який існує виключно для того, щоб марнославствувати та хизуватися, хто скільки грошей викинув на нову яхту, діаманти, сукню, годинник.
Вони самі себе називають „селебрітіз”, „ер&бі” (багаті та знамениті), „еліта”, „зірки”. Для чого весь цей мавп’ятник? Для підкреслення власного статусу, особистої виключності, яка базується на грошах. Тільки і виключно на грошах.
Дивиться на все це звичайний – ні, не бідний, а просто звичайний – громадянин і думає: „А в чому, власне, справа? А чим я гірший за усіх цих ідіотів?” І закипає в ньому священний пролетарський гнів.
Нам здається, що сьогоднішня світова криза має передусім культурний фундамент. Бо багаті з’явилися не вчора. А історія вчить, що розбагатіти значно легше ніж зберегти статки. Єгипет, Рим, Іспанія – не витримали випробувань багатством. Найбагатші родини світу розорялися через невімння бути багатими.
Скажіть, що ви чули про спадкоємця роду Рокфелерів? Яка в нього яхта? Отож. Рокфелери – старовинна фінансова сім’я, вони пережили світові війни, революції і засвоїли, що скромність – питання передусім безпеки. І інший полюс – донька скоробагатька Хілтона, яка демонстративно розкидається грошима, поводиться як повія, не розуміючи навіть, що балансує над прірвою. Вона підриває основу свого багатства, тому що дражнить людей, з кишень яких наповнюється родинна скарбниця.
Ви чули, що в Києві палять машини? І, до речі, здебільшого недешеві? Як ви гадаєте, звідки ноги ростуть у цих підпалів?
А пляшки з запальною сумішшю, що ними закидали котеджі місцевої влади на Донеччині?
Система самообмежень, яку встановлює культура – це клапан безпеки, який допомагає стравити зайвий соціальний тиск. Саме тому багаті навчилися жертвувати на благочинність, підтримувати мистецтво, будувати церкви. Так вони демонструють свою корисність для громади, так убезпечують себе від експропріації. А коли багатії вважають, що взяли Бога за бороду і відкрито зневажають простих смертних – отут приходить громадянин з вилами і дохідливо пояснює що до чого. І ті, хто вижив, надалі поводяться значно скромніше.
Саме тому ми і сповнені песимізму щодо перспектив мирного розвитку подій в Україні. Бо наш Президент культурою вважає ресторанних лабухів – а що там вже казати про звичайну братву, тобто, пробачте, урядовців меншого рангу!
Справжня культура ж тільки на вигляд така ніжна і безхребетна. Бо уся вона збудована на крові. Бо в підґрунті ввічливості лежать дуелі, а в фундаменті скромності – експропріації.
У часи бурхливої юності нам доводилося спілкуватися з ворами в законі старої школи. Так от, треба сказати, що чемніших людей можна зустріти хіба в пансіоні шляхетних дівчат. Вони навіть не матюкаються – бо знають, що грубість закінчується пером під ребра.
Втім, головна біда у тому, що наші керівники – не в законі. Вони поводяться, як типова шпана, а пояснювати шпані прописні істини – дарма праця.
Хіба що жестами.