До кого долучиться Велика Британія: до тривожних східняків чи до сонних західняків? Така дилема постала внаслідок розколу між нашими союзниками навколо війни в Україні. Для більшості західноєвропейців головним пріоритетом є необхідність стримувати й регулювати конфлікт. Натомість для сусідніх із Росією держав ідеться про екзистенційну боротьбу, що вимагає вирішальної перемоги. І треба вибрати чийсь бік.
Якщо запланований контрнаступ України зазнає краху, загальмується або принесе скромні результати, такі країни, як Франція, Німеччина, Італія та Іспанія, не стерплять ще одного року бойових дій з усіма ризиками і втратами, що з цього випливають. Ці країни, так само як президентська адміністрація США, вважатимуть, що час укладати угоду і поступатися територіями в обмін на мир. Можливо, посередником тоді виступить Китай.
І навпаки: якщо контрнаступ виявиться дуже успішним, це може сполохати багатьох на Заході, і то з різних причин. На думку більшості, варто спробувати витіснити війська Владіміра Путіна з деяких, ба навіть з усіх окупованих територій, і створити умови для переговорів. Та не можна заганяти російського лідера в куток чи принижувати аж так, щоб він замислився про застосування ядерної зброї.
Читайте також: Перемога України спричинить розкол між її друзями
Межа доволі близька: наприклад, Україні не варто відвойовувати Крим. За допомогою артилерії або ракет можна завадити поставкам Росії на півострів залізничними й автомобільними шляхами. Дорогоцінний російський трофей потрапить таким чином у заручники України. Тоді Путін погрожуватиме ескалацією в надії полоскотати Заходу нерви.
Будь-які натяки на політичні зміни в Росії посилять тиск. Країни Заходу хвилюватимуться, що наступник Путіна може виявитися гіршим — відвертим фашистом або маніяком. Не до вподоби їм буде і безлад у Росії, якщо представники режиму почнуть змагатися за владу. Ще більше їх лякає перспектива (щоправда менш імовірна) розпаду Росії, адже тоді войовничі можновладці боротимуться за колосальний ядерний арсенал. Аби уникнути таких наслідків, союзники в паніці підштовхуватимуть українців якнайшвидше відступити.
Натомість країни, розташовані ближче до Росії, як-от Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва і Польща, бачать війну інакше. Їхні непохитні уявлення ґрунтуються не тільки на 30-річних застереженнях про ухил Росії до репресій на внутрішньому рівні й агресії на зовнішньому (що їх у Західній Європі воліли не чути). Вони спираються також на глибокі історичні травми. Скажімо, минулого місяця країни Балтії відзначали річницю радянських депортацій 1949 року. У далекі провінції вивезли 90 тис. осіб, зокрема шестимісячну дівчинку Крісті, яка пережила тритижневу подорож завдяки доброті незнайомців, що їхали з нею в одному вагоні для худоби. Її донька Кая Каллас — нині прем’єр-міністр Естонії.
Жахіття, що зараз творить Росія в Україні, навіюють страшні спогади і породжують нові страхи. Активна підтримка України східноєвропейцями продиктована не бажанням бути на боці переможців, а розумінням: якщо не подолати російський імперіалізм зараз, Кремль повернеться «за добавкою».
Читайте також: Як гриби після дощу: російська ядерна зброя в Білорусі
З цього погляду ризик ескалації в разі невдач Путіна менш серйозний, ніж небезпека, що її становитиме повоєнна Росія, охоплена месіанським мілітаризмом. Східноєвропейці також більш оптимістично налаштовані щодо політичних колотнеч у Москві. Періоди хаосу в Росії — зазвичай сприятливі для сусідів. Безлад після Жовтневої революції і поразка Росії 1917 року повернула Польщі, країнам Балтії і Фінляндії державність. Розпад Радянського Союзу звільнив поневолені республіки і позбавив Фінляндію кремлівської хватки. Ці країни найбільше хвилюються через Західних лідерів, які можуть пожертвувати безпекою Східної Європи заради примарної надії на стабільність у Росії — така спокуса нерідко виникала у 1990-ті.
За межами регіону доволі важко все це осягнути. Путінська війна вже обернулася катастрофою. Повторний наступ був би божевіллям. Збройні сили Росії погано проявили себе в Україні й зазнали величезних втрат. Хіба може така армія становити загрозу для країни-члена НАТО?
Така легковажна логіка не враховує стійкості військової економіки Росії і надзвичайний вплив антизахідної пропаганди Кремля на нинішню громадську думку в цій країні. За обґрунтованими оцінками, на відновлення після війни в Україні Росії знадобиться від восьми до трьох років (три роки — це вже тривожно). Варто зазначити, що за останні 14 місяців тільки російська армія зазнала втрат, у той час як флот, повітряні сили й інші складові Путінського арсеналу майже не постраждали.
Вагання, розколи і хизування Заходу згаяли виграний для нас Україною час. Найсвіжіший приклад: комічний і марнославний візит президента Макрона в Китай, що нівелював спроби Європейського Союзу послабити економічну залежність від однопартійної держави, а також підірвав в очах Америки репутацію всіх європейців як надійних й ефективних союзників.
Читайте також: Крах Росії: місце в першому ряду
Навіть якщо героїчно припустити, що раптом з’являться кошти й політична воля, європейцям однаково знадобиться щонайменше десять років на приведення збройних сил у форму. Тимчасом Сполучені Шати — гарант нашої безпеки — дедалі більше зосереджуються на загрозі Китаю. Кульмінацією стане повернення Трампа (або республіканця на кшталт Трампа) у Білий дім, адже тоді безпорадні європейські союзники стануть небезпечно вразливими.
На цю проблему не можна заплющити очі. Подобається нам чи ні, ще років десять, ба навіть більше, нам і нашим європейським сусідам доведеться давати раду з агресивною й загрозливою Росією, і ми не дуже-то готові робити це самотужки. Непогано було б для початку розпрощатися з ілюзіями.