Загадка Новосільського

Юрій Новосільський був відомим польським живописцем, на думку багатьох мистецтвознавців, найбільшим із сучасних. Однак творчість цього уродженця Кракова, як на польські культурні стандарти, особлива, навіть дещо екзотична, адже це передусім ікони, стінні розписи церков, а більшість світських картин пронизані атмосферою великої містичної поваги. Ця екзотичність переставала дивувати тоді, коли, хоч би під час зустрічей зі студентами з України на початку 1990-х, можна було почути, що українська мова з вуст митця звучить звично й невимушено, що дебют своєї творчості він датує роком смерті Богдана Лепкого. З часом до українського коріння Новосільського, часто наголошуваного ним у розповідях журналістам, звикли й поляки – дехто в біографічних нарисах, публікованих в останньому десятиріччі, став додавати навіть українське написання його імені та прізвища. Отже, цілком природно, щоб і в нас митець був відомий не під відчуженим іменем Єжи, а як свій – Юрій.

Краків Новосільського

Батько Новосільського Степан народився 1884 року в селі Одрехова неподалік Сянока. Сяніцький повіт, де в сільській місцевості переважали українці, був не лише історично, а й формально пов’язаний зі Львовом – з 1920-го належав до Львівського воєводства. 10-річною дитиною Степан опинився у Кракові. Тут здобув освіту, яка відкрила йому шлях до посади урядовця в управлінні державної залізниці, одружився й дочекався народження двох синів, які померли під час війни. А 7 січня 1923-го, на українське Різдво, у родині Новосільських народився майбутній митець, який через рік був охрещений іменами Юрій Кипріян у церкві Св. Норберта.

Таким чином, Краків, у якому народився і майже весь час мешкав Юрій Новосільський, саме за життя його батька потрапив на українську націо­­нально-культурну карту. Наприкінці ХІХ і в перших десятиріччях ХХ століть він став одним із осередків формування української інтелігенції Галичини, як професійної, так і творчої. Провідну роль відігравав тут Ягеллонський університет. Натомість зріла творчість Новосільського почалася в умовах уже однонаціональної Народної Польщі за цілковитої ізоляції від України, тож свій непересічний талант він міг реалізувати лише в польському творчому та інтелектуальному середовищі.

Від авангарду до ікони

«Поміж Краковом і Почаєвом» – саме так територіально розмістив свою духовну батьківщину сам Юрій Новосільський (називав себе також лемком – «таким самим, як Воргол»). У Кракові, зрозуміло, були родинний дім і церква. Дім, по суті, двонаціональний, а може, навіть і багатонаціональний, ад­­же мати митця, уродженка Ярослава, походила з родини полонізованих австрійських нім­­ців. Усе ж у тому «польському морі» були й «українські острови»: окрім греко-като­­лицької парафії, що налічувала близько 1800 вірних, також домівка «Просвіти», яка організувала численні доповіді, вечорниці та Шевченківські свят­­кування й панахиди на Раковицькому цвинтарі, де поховані учасники українських Визвольних змагань.

Польський біограф Юрія Новосільського Кристина Чер­­ні, посилаючись на розповіді живописця, почуті його друзями, повідомляє навіть, що Степан Новосільський міг брати участь як доброволець у боях Армії УНР з більшовиками 1920 року. І хоча дослідниця застерігає, що це, імовірно, була тільки родинна легенда, однак підкреслює, що в 1920–1930-х батько митця показав себе як український патріот, котрий разом зі своїм старшим братом Михайлом обирався до правління місцевої «Просвіти». Від них Юрій перейняв знання української мови, читав передплачувану Степаном українську пресу та літературу.

Антиукраїнські репресії в 1938–1939 роках на Холмщині, де відбулася акція руйнування православних церков, посилили негативне ставлення майстра до польської політики. «Це була моя особиста крив­­да», – так у 1990-х він згадував той час. Але відразу ж додавав: «Перед війною був я формально українцем. Почувся ним особливо міцно, коли у Польщі розвинулася антиукраїнська пропаганда. Однак у часі війни, коли побачив, що національність – це причина, щоб взаємно вбиватися, це поняття перестало мати для мене будь-яке значення». Отже, Юрій не приєднався до гурту борців, які проливали кров, йдучи слідом за лицарями колишнього Галицького князівства. Його покликанням було служити мистецтву – піти шляхом, вказаним найдавнішими іконами галицької школи. Іконами, у палітрі яких домінує пурпуровий колір застиглої крові…

Звісно, для охрещеного в церкві українця такі інспіра­ції – це нібито й нічого особливого. Все ж митець згодом зізнавався, що ікону почав розуміти завдяки досвідові, здобутому у процесі спілкування з модерним мистецтвом, зокрема й авангардним, у який був утаємничений ще гімназистом значною мірою завдяки батькові, який водив його на виставки, в музеї та до свого приятеля, варшавського художника Володислава Яхимовича. Саме результатом розмов із ним стала перша мистецька ілюмінація Новосільсь­­кого: «Просто відкрилися мені очі на мистецтво. То так, як би не вчившися, почав несподівано говорити якось невідомою мені мовою. Побачив картини і запрагнув стати малярем».

Обраний шлях довелося реалізувати вже в умовах нацистської окупації. Почав навчання на факультеті декоративного малярства Мистецько-реміс­­ни­­чої школи, на яку німці перетворили Краківську академію мистецтв, а в жовтні 1942 року, отримавши атестат зрілості в одній із львівських українських гімназій, став послушником у Лаврі Св. Йоана Хрестителя на Чернечій горі біля Львова. Згодом казав, що цей монастир греко-католицького ордену студитів із дуже суворим режимом вибрав, бо знав, що там пишуть ікони: «Не було це прощання з мистецтвом, але скок у якусь невідому». Як швидко виявилося, у цьому невідомому на зустріч чекали шедеври середньовічного іконопису Галичини, звезені з обох боків теперішнього україн­­ського-польського кордону до Львівського національного музею. Цей момент вирішальний для формування особливого творчого почерку митця (який дає змогу дуже легко ідентифікувати твори Новосільсь­­кого), досить детально ним описаного. Тут дещо варто процитувати:

«Взимку, на зламі 1942 і 1943 років, мав я можливість нишпорити в закритому німцями музеї ікон. Там перший раз зустрівся зі справжнім великим мистецтвом у такому згущенні і числі. Враження було настільки міцне, що цієї зустрічі не забуду ніколи. Дивившися відчував просто фізичний біль, не був в силі перейти з однієї залі до другої. (…) Були це перші в моєму житті архітвори мистецтва, яких впливу зазнав безпосередньо, а не через посередництво репродукцій чи фотографій. Творів такого рангу ніколи раніше – ані у Кракові, ані у Варшаві – не бачив! У краківських музеях було лише кілька видатних картин, у варшавських також не було їх багато, а там у Львові мою свідомість атакувала просто колосальна кількість ікон, які були першорядними творами мистецтва. (…) Пережив злам, ілюмінацію, яка вирішила про вибір мого шляху. Побачив ікони як явище окреме і особливе. Явище, в якому відбулося ідеальне злиття фігурних і абстракційних елементів, поверховних і духовних. В іконах віднайшов всі елементи авангарду. (…) І щойно це пережиття так насправді детермінувало мій життєвий шлях. Підтвердило ілюмінацію отриману після розмови з Яхимовичем. Вдруге, цим разом зовсім виразно і ясно, усвідомив я собі моє малярське покликання, а крім цього раз на завжди сформована була моя малярська візія. Все те, що я пізніше реалізував у малярстві, було, хоч би й перший погляд йому заперечував, окреслене цим першим зіткненням з іконами у львівському музеї. (…) Я в своє свідоме малярство увійшов через двоє дверей: одні – це була свідомість модерного малярства, другі – свідомість ікони, філософії і богослов’я ікони».

Щеплення православ’ям

Це богослов’я ікони, викладене як у статтях, так і розмовах з журналістами передусім автором двох книжок розмов із Юрієм Новосільським Збіґневом Подґурським, надало митцю статусу видатного православного богослова. Православного, адже після кільканадцятирічного періоду відкинення «успадкованої віри» і свідомого атеїзму, спричиненого побаченими під час вій­ни жахами, він повернувся до релігії не як греко-католик, а як православний. Православ’я називав своєю духовною батьківщиною. Наша уява, обтяжена історією протистояння між різними гілками християнства на українському терені, найпевніше, підкине нам у цьому якісь конфліктні асоціації. Все ж Новосільського, у текстах якого знаходимо вислів про дві «суспільності»: «римо-католицьку» і «пра­­вославно-уніятську», важ­­ко вписати в поле типових «пра­­вославно-католицьких» суперечок. У його баченні християнської екумени Сходу і Заходу найсуттєвішим є не питання, які призвели до її формального розколу, а те, яке духовне навантаження може отримати учасник літургійного життя своєї церкви. Прозоро митець-мислитель виклав це в інтерв’ю для тижневика Przegląd Prawosławny («Православний огляд»):

«Назагал у західньому християнстві є перевага дискурсивної думки. Вона, звісно, є і в східному. Але стержнем східного християнства є досвід літургійної містики. Говорю тут про все східне християнство, а не лише про церкву формально називану Православною, також про християнство дохалкідонське. (…) Насправді про східне християнство не можна довідатися з доповідей чи книжок. Треба його торкнутися в живому контакті. Треба бути учасником православного богослужіння, на якому виникає атмосфера інтенсивного сприймання духовних, інтелектуальних і поетичних вартостей. Виникнення цієї атмосфери є наслідком низки музичних і візуальних дій, які складаються на православне богослужіння. (…) Це є містерії, яких немає у римо-католицькій чи протестантській традиціях. (…) На Заході – така була загальна тенденція – видалювали з культу все, що здавалося бути незрозуміле, екзотичне, отже жести чи поведінку, які втратили свою безпосередню вимову. У православній церкві навпаки, культ протягом сторіч розвивав свої форми у напрямку більшого ускладнення, обростання у символіку, в це все, що є відмінне від звичайної, повсякденної поведінки». Якщо вчитатися в автобіографічні моменти, які можна вловити у статтях та розповідях митця, легко можна зробити висновок, що на його – вже не успадковану, але самостійно обрану – конфесійну належність вирішальний вплив мав саме цей містично-культовий первень православ’я, защеплений в Україні у добу її християнізації.

Саме цю літургійно-міс­­тич­­ну «бацилу православ’я» Новосільський намагався прищепити польській культурі, вбо­­ліваючи, що вона односторонньо сформована римо-католицьким менталітетом. Висловлював переконання, що сучасне римо-католицтво, якщо воно не прийме цієї бацили, не витримає катастрофи лаїцизації: «Католицькій церкві бракує-бо другого дна християнської свідомості, а цим другим дном є саме православ’я». Але, якщо поглянути на ментально-інтелек­­ту­­альний краєвид Польщі, схоже на те (хоч Новосільський своїми розписами увійшов у низку римо-католицьких костелів), що пропонована ним «інфікація» католицтву, яке сторіччями випрацьовувало імунітет до східного християнства, точно не загрожує, і це великою мірою бачив сам митець-богослов. Також і в мистецтві Новосільський, хоч як професор Краківської академії мистецтв випустив дві сотні випускників, не дочекався продовжувачів. Попри дооцінення сучасниками мистецької й інтелектуальної величі Новосільського, здається, що його прихід у польську культуру був епізодом, обмеженим роками творчого життя художника. Трохи «світла зі Сходу», яке додало нових кольорів зовнішній оболонці польського культурного масиву, він напевно впустив, але важко гадати, чи ця світла смуга, яка просочується крізь привідчинені мистцем двері, проникне глибше.

ЦИТАТА

«Довкола національності Юрія Новосільського наросло багато міфів і непорозумінь. Так насправді небагато знали про його корені й родину. Він сам не полегшував справи, зовсім не відчуваючи потреби однозначних декларацій. (…) А одначе під кінець життя літній маляр молився (і рахував) по-українськи. На Великдень вітав гостей ритуальним Христос Воскресе, на Різдво співав «Бог предвічний» й інші українські колядки. Зберіг досконалу пам’ять рідної мови і любив повторювати: «Я тоже українець». Це й не дивно – чим людина старіша, тим меншу владу над нею мають обставини, яким вона підпорядкована у цьому періоді життя, коли «виборює своє місце», а тим сильніше відкликається душа».

Кристина Черні, біограф Юрія Новосільського

ДО СЛОВА

Краківський дослідник Марек Титко, що детально стежив за творчістю Новосільського, перерахунок художніх напрямів, з якими польські знавці пов’язували його мистецтво (імресіонізм, фовізм, кубізм, капізм тощо), завершив висновком-гіпотезою про паралелі з українським рухом неовізантиністів першої половини ХХ століття. Якщо порівняти картини Новосільського з творами найвидатнішого неовізантиніста Михайла Бойчука, можна помітити їхню спорідненість.