Не секрет, що територія України багата на поклади корисних копалин, проте їх видобуток не завжди поповнював місцеві бюджети. У першій половині ХХ століття в Західній Україні активно видобували нафту та базальт. Про місцевості, де містилися їхні родовища та копальні, у тогочасній пресі писали, як про Ельдорадо. Проте активний видобуток копалин виснажив поклади, і сьогодні про них нагадують лише фото та статті в старій пресі.
Наприклад, у журналі «Технічні новини» за 1937 рік польський інженер Болеслав Манецький писав про «кам’яні скарби» Волині так: «На Волині містяться поклади найякіснішого каменю в цілій Речі Посполитій. Камінь ідеально підходить для будівництва доріг та зведення будівель. Тут є все: базальт, граніт, габро, порфір тощо. Часто в одній копальні можна побачити кілька видів каменів. Волинський камінь не поступається закордонним, а нерідко має кращу якість. Волинь не використовує повністю свій сировинний потенціал, розвиваються лише ті родовища, які є поблизу залізниці».
Читайте також: Молоді українці на тлі «Молодої Європи»
Відомо, що свого часу найбільші копальні базальту в Західній Україні були розташовані на території сучасних сіл Базальтове та Берестовець Рівненської області, граніту — селища Клесів Рівненської області, а нафти — у місті Борислав на Львівщині. Але з часів «розквіту» від деяких із них сьогодні не залишилось і сліду.
Економічне диво в Яновій Долині
У 1936 році одна з європейських кіностудій зняла англомовний фільм під назвою «The Stone Age Of Today», що в перекладі звучало «Кам’яний вік сьогодення». Ця коротка кінострічка не розповідала про історію палеоліту, а показувала масштаби видобутку базальту в тогочасному Волинському воєводстві — у Яновій Долині. Сьогодні на мапі не існує такого села, на його місці лежить село Базальтове Костопільського району Рівненської області. Однак збереглося сотні світлин, які показують, як видобували базальт у Яновій Долині в міжвоєнний період. Масштаби промислу вражають і досі.
Поштовх до розвитку. Розробка родовищ базальту зумовила появу в Яновій Долині робітничого селища, збудованого за найвищими стандартами 1930-х років
Відомо, що базальт стали видобувати в Яновій Долині ще на початку ХХ століття. Тоді базальтові поклади привернули увагу будівельників, які прокладали залізницю через Волинську губернію. Ще за часів Російської імперії, 1908 року, у Яновій Долині розробили перший кар’єр, тоді ж пробурили перші свердловини. Проте початок Першої світової війни зупинив видобуток базальту в цих краях. Активна стадія видобутку тривала в міжвоєнний період — у 1921–1939 роках. Тоді ця територія входила до складу Волинського воєводства Другої Речі Посполитої. До справи залучили найкращих інженерів Польщі. Відомо, що в середині 1930-х років сюди приїхали працювати такі знані фахівці, як Леонард Шутковський, Джозеф Нівінський та Михайло Урбанович. Було зрозуміло, що цей регіон розглядали як дуже перспективний. У 1930-х роках площа видобутку базальту в Яновій Долині сягала 10 га.
У пресі міжвоєнного часу Янову Долину часто називали «матір польських автострад». І це не випадково, адже базальт із Волині використовували також для будівництва доріг. 1928 року в Яновій Долині видобули 200 т базальту, а в наступні роки видобуток зростає вдвічі й становить близько 400 т за рік. У грошовому еквіваленті копальня заробляла до 5 млн злотих на рік. Для порівняння: звичайний працівник отримував від 2,5 до 4 злотих на день. 35% працівників на копальні в Яновій Долині становили українці, до того ж 40% — були мешканцями з навколишніх сіл. Однією з послуг копальні була видача кредитів своїм працівникам.
Читайте також: Поділяти чи об’єднувати?
Крім того, польська влада збудувала для працівників надсучасне за тогочасними мірками поселення, витративши на це 5 млн злотих. Офіційно поселення почали будувати 1934 року. До нього залучили найкращих архітекторів Польщі та 1200 робітників. Для проєктування селища архітектори взяли за взірець урбаністичний план Гдині. Янову Долину проєктували також у стилі робітничих колоній, поширених в Австрії. Можна сказати, що від початку селище будували посеред лісу, у якому вирубали алеї і далі вже зводили будинки, покриті червоною черепицею. Алеї, які стали вулицями селища, позначали літерами A, B, C, D, G, K, Z. Кожен із будинків був розрахований на чотири родини. Крім житла, сім’ям видавали наділ землі. Територію селища озеленили, на вулицях було дуже багато квітників.
У центрі селища звели велику будівлю, де містилися кінотеатр, театр, готель, їдальня та магазини — аналогічно із сучасними торговельно-розважальними центрами. Поряд стояв спортивний комплекс зі стадіоном для гри у футбол і заняттям атлетикою. У Яновій Долині був свій футбольний клуб з назвою «Стрілець», там грали працівники копальні базальту. Окрім того, для працівників копальні та мешканців селища діяли спортивні секції з гри в хокей, стрільби, каяків та інших видів спорту. Також у плані селища був запроєктований костел, проте через початок Другої світової його так і не збудували. Тому функції костелу в міжвоєнний період виконувала одна з господарських будівель. Протягом 1930-х у Яновій Долині з’явилися будинок для поліції, лікарня, школа, бібліотека, пожежна частина. У селищі випускали свою газету — «Голос робітника».
Окрім житла, для робітників каменоломні запроєктували стильні приватні будинки для керівництва Державної каменоломні базальту. Загальна територія нового селища становила 107 га. Воно мало бути зразковим робітничим селищем з усіма зручностями. Так і сталося: у тогочасній пресі Янову Долину наводили як приклад, адже там була каналізація, електрика та водогін. Звісно, такі умови ще більше заохочували населення шукати роботу на базальтових родовищах. Відомо, що наприкінці 1930-х років у Яновій Долині мешкало 3000 жителів, 97% з них становили поляки. На копальні працювали також мешканці із сусідніх сіл, але на роботу вони добиралися залізницею. На жаль, забудова містечка до сьогодні не збереглася: воно було знищене в буремні роки Другої світової війни. Самі ж копальні базальту нині частково затоплено водою.
Скарби Берестовця і Клесова
За 11 км від Янової Долини, яка тепер зветься Базальтовим, у Костопільському районі Рівненської області розташоване село Берестовець. Ця місцевість здавна була відома покладами корисних копалин, зокрема базальту. Перші родовища в цих краях виявили у ХVІІІ столітті. Існує писемна згадка від 1835 року, яка свідчить про існування копальні в Берестовці вже в ті часи. Також тут видобували базальт напередодні Першої світової війни, але потім, з початком бойових дій у регіоні, видобуток призупинили. Волинські копальні базальту почали системно досліджувати 1919 року — після створення на теренах Польщі Державного геологічного інституту. Крім того, розробці родовищ сприяло прокладання в 1929-му вузькоколійки із села Берестовець до повітового центру в Костополі.
Читайте також: Пісня як дипломатія: українська республіканська капела
У міжвоєнний період берестовецький базальт видобувало Товариство експлуатації копалень з офісом у Кракові. Саме берестовецький базальт, на думку інженерів, вирізнявся чудовою якістю, тому його активно використовували для мощення вулиць європейських столиць, як-от Париж, Варшава, Люксембург та Женева. Також базальт із Берестовця підходив для виготовлення пам’ятників. Цей базальт був сірого кольору, а в зламі — чорного. Утім, у Берестовці його видобували менше, ніж у Яновій Долині. Щороку тут видобували близько 10 тис. т базальту, що в грошовому еквіваленті становило від 1,4 млн до 2 млн злотих на рік.
Янова Долина була не першим промисловим селищем Волині, яке привернуло увагу кінематографістів. 1933 року на гранітних копальнях у селі Клесів тогочасного Волинського воєводства зняли фільм «Гранітні люди Польщі» («The Granite Men Of Poland»). На кадрах короткометражної стрічки видно масштаби видобутку граніту в Клесові. У міжвоєнний період копальні в Клесові були також туристичним об’єктом. Для всіх охочих організовували тури, у яких можна було зробити фото на тлі копальні. Сьогодні цей населений пункт входить до складу Сарненського району Рівненської області. Варто сказати, що видобуток граніту в Клесові на Рівненщині триває досі, проте значну частину каменю вивезли до Європи в міжвоєнний період. До речі, площа Клесівського кар’єру становить 100 га, а глибина сягає 118 м. Щодоби з дна кар’єру викачують у середньому 6 тис. м 3 води.
Прикарпатське диво. Якщо Борислав був у міжвоєнні роки потужним центром видобутку нафти, то Дрогобич — центром її переробки
Видобувати граніт тут розпочали ще до початку Першої світової війни. Цим тоді займалися два потужні акціонерні товариства — «Клесовський граніт» та «Польський граніт». Масштаби видобутку були чималі: щодня тут добували 50 вагонів граніту. Граніт із Клесова ідеально підходив для будівництва доріг, тому вже за 30 років до початку Першої світової клесівський граніт активно експортували до губерній Російської імперії та використовували під час прокладання доріг та мостів. Багато об’єктів у Польщі, зокрема у Варшаві, зведено з клесівського каменю. Серед них Яґеллонська бібліотека, яку будували в 1931–1939 роках за проєктом архітектора Вацлава Кшижановського. Цоколь і сходи Національного музею в Кракові теж зведено з волинського каменю.
У 1930-х граніт із Клесова активно купували для будівництва мостів. З кожним роком розміри видобутку лише зростали, і вже напередодні Другої світової війни там видобували 100 тис. т граніту на рік. У цей час поблизу Клесова з’явилося дві великі копальні — «Пухач» та «Кривка». Вони були розташовані за 3–4 км від станції Клесів. Камінь із копальні «Пухач» був великозернистим; його активно купували для будівництва залізниць, бо для доріг він не підходив. Натомість граніт із «Кривки» був дрібнозернистим — якраз такий добре використовувати в дорожньому будівництві. Копальня «Пухач» займала площу 70 га, а «Кривка» — 9 га. Загалом клесівські родовища охоплюють вісім родовищ гранітів, гранодіоритів і діоритів. У Клесові граніт видобували й після Другої світової війни. У 1978 році поклади граніту тут становили 161,5 млн м 3. Кристалічні породи залягали на глибині 40–45 м.
Нафтова лихоманка Прикарпаття
У міжвоєнний період Ельдорадо називали також місто Борислав, але своєю славою він завдячував не камінню, а нафті. Другим нафтовим центром Львівщини був Дрогобич, де переробляли чорне золото. Добувати нафту на Львівщині почали ще у ХІХ столітті. Поклади чорного золота знайшлися якраз біля Борислава. Рік у рік із навколишніх міст та сіл, а згодом й із сусідніх регіонів до Борислава активно приїздили робітники в пошуках заробітку та швидкого збагачення. Із відкриттям нових родовищ на світових біржах зростали акції бориславських нафтових копалень. У середині ХІХ століття в Бориславі діяло близько 5 тис. нафтових ям завглибшки 35–40 м. Тоді добова продуктивність однієї копанки становила 130–140 кг. Уже 1870 року сукупний видобуток нафти в Бориславі за рік сягнув 10,6 тис. т.
Читайте також: «(Не) Загинути на площі Саській із шаблями в руках»
Збереглися спогади про те, у яких умовах транспортували нафту з Борислава в ХІХ столітті. «Той, хто ніколи не їздив дорогами, що ведуть до нафтових шахт у Галичині, не здогадується про реальні подорожі, дороги насправді варварські. Їх можна порівняти з гірськими перевалами в Нікарагуа чи Абіссінії або зі стежками в незайманих лісах Південної Америки», — писав свідок-сучасник. У 1893 році видобуток нафти перейшов на новітній рівень, адже саме того року в Бориславі з’являється перша потужна свердловина. Завдяки їй удалося вийти на принципово інші масштаби видобутку, який стали обраховувати вже не кілограмами, а тоннами. І не дивно: перші свердловини давали до 150 т нафти на добу! Як наслідок, свердловинний спосіб видобутку повністю витіснив колодязний, і відтоді Борислав став притягувати дедалі більше працівників та інвесторів.
Нафтова столиця Галичини. Якщо протягом 1870 року в Бориславі видобули 10,6 тис. т нафти, то вже в 1890-х потужні свердловини давали до 150 т нафти щодоби
До міста приїхали великі промисловці. У 1908 році фірма «Голендерський нафтовий синдикат» пробиває свердловину з назвою «Ойл-сіті», глибина якої сягала 1016 м. Згідно з тогочасною статистикою, на початку 1910-х із родовищ Борислава було видобуто 2 млн т нафти, а це становило 5% світового видобутку чорного золота. Саме завдяки родовищам Борислава в 1910-х роках Австро-Угорщина за обсягами видобутку нафти вийшла на третє місце у світі: її випередили лише США та Росія. У міжвоєнний період Борислав, перебуваючи в складі Польщі, зробив вагомий внесок в економіку Другої Речі Посполитої. Протягом 1929 року там видобули 511 тис. т нафти. Не дивно, що 45-тисячне місто називали нафтовою столицею Польщі.
Бориславське Ельдорадо було цікавим не лише потенційним інвесторам та робітникам — родовища хотіли на власні очі побачити й туристи. Тому для гостей міста проводили екскурсії на нафтові копальні та газосховища. Усе відбувалося з дозволу місцевих нафтових товариств «Малопольська» та «Галіція». Туристів задля зручності й безпеки здебільшого возили на автомобілях. До того ж територія копалень була надто великою, щоб за кілька годин обійти її пішки. Потім гості могли заночувати в готелі City на вулиці Зелінського або в «Європейському» — на Костюшки. У кожному готелі була ресторація із широким меню. Із довідників того часу знаємо, що в Бориславі була популярна цукерня «Адрія». Увечері туристи могли розважитися в казино на вулиці Словацького, 12. Випити пива і туристи, і робітники могли в броварні Вацлава Островського.
Читайте також: Нереалізований потенціал
Також у Бориславі в міжвоєнний період працювали два кінотеатри: Colosseum на вулиці Костюшки та Palace — на Міцкевича. Сюди привозили найкращі кінострічки того часу. Понад те, Борислав дуже зручно розташований: за 6 км від відомого тоді курорту Трускавця і за 12 км від Дрогобича. Борислав нагадував американські міста, які розвивалися завдяки видобутку золота, але в інших районах місто залишалося провінційним. На одній вулиці могли бути розташовані дорогі вілли, магазини зі столичними товарами й хати-мазанки. Варто зазначити, що Борислав був одним із перших міст Прикарпаття, де з’явилась електрика.
Якщо Борислав був центром видобутку нафти, то Дрогобич у міжвоєнний період називали не інакше, як центром «імперії рафінування нафти», тобто її очистки. Саме в Дрогобичі тоді розташовувалося найбільше виробництво з переробки нафти — державна фабрика мінеральних масел Polmin, яка щороку переробляла майже 150 тис. т нафти. Окрім того, на території міста діяло ще кілька нафтопереробних заводів, серед яких найбільші були «Галіція», «Дрос» та «Нафта». Як і у випаду Борислава, ці підприємства сприяли інвестиціям, і місто динамічно розвивалося.
Уже в 1930-ті роки в Дрогобичі функціонувала комунальна каналізаційна система, водогін, електричні та газові установки, дві заправні станції. Тут навіть працювало кілька автомобілів таксі. На тлі більшості міст Речі Посполитої це вважалося вершиною прогресу. Завдяки своєму розташуванню та хорошому залізничному сполученню Дрогобич був дуже зручною станцією для пересадки до інших міст, таких як Трускавець, Борислав, Стрий чи Львів. Він також мав розгалужену мережу автобусного сполучення, що давало змогу дістатися до сусідніх міст лише за 1 злотий.
Сьогодні ці славні сторінки завершились і для Борислава, і для Дрогобича. Але сто років тому ці міста були в епіцентрі Підкарпатської нафтової лихоманки. Багато хто мчав сюди, сподіваючись заробити великі гроші. На вулицях Дрогобича та Борислава можна було зустріти дуже різних людей: міліонерів, зірок, шахраїв, злидарів, селян та безробітних із Прикарпаття й Лемківщини.