Історія

  ▪   Олексій Сокирко

Поділяти чи об’єднувати?

Далеко від класиків. Сформульовані в XIX столітті Ернестом Ренаном засади ідентичності через ХХ століття дійшли до наших днів часто в спотвореному вигляді
Національну державу зазвичай асоціюють із ХІХ століттям, у якому вона народилася й стала найпоширенішою формою суспільно-політичної спільноти.
Матеріал друкованого видання
№ 44 (624)
від 31 жовтня

У ХХ столітті маркер «національного» був дискредитований міжетнічними конфліктами, що точилися в межах двох світових війн, а згодом протиставлений мультикультуралізму як прогресивнішій формі інтеграції. Втім, після чергової серії криз глобалізаційних проектів питання ідентичностей, зокрема й національних, а також того, наскільки їхнім речником може чи повинна бути держава, знову стоять на порядку денному. Відповідь на ці виклики може стати очевидною з огляду на історичну ретроспективу феномену національної держави. 

 

Хоч як дивно, первісні поняття нації (від лат. natio — рід, плем’я) були безмежно далекими від теперішніх наукових і популярних трактувань, стосуючись не так свого народу, як чужинців. У культурах стародавнього світу й середньовіччя, де щільність населення була відносно низькою, а контакти та зв’язки між різними регіонами держави нерегулярними, серед їх носіїв домінувала дискретна картина світу та уявлень про своїх/чужих. Основ­ними відмінностями були віра й належність до певного володаря, решта ознак — антропологія, мова та одяг — відігравали другорядну роль, оскільки еліта й простолюд часто могли мати різне етнічне походження, як-от скандинавська знать русь, що запанувала над слов’янськими племінними союзами в Х столітті, або нормандські рицарі, що підкорили в ХІ столітті англосаксонську Англію. 

 

Читайте також: Влада без зворотного зв'язку

 

Народ, який проживав на певній території, не почувався монолітною спільнотою. Панівна верхівка відмежовувала себе від низів на підставі різниці в крові та походженні, які програмували їхні соціальні чесноти (мужність, відвагу, побожність) буквально від різних історичних «донорів»: сарматів, які були предками шляхти в Речі Посполитій, або ж хозарів — предків козаків.  

 

Як відомо, націоналізм як суспільну ідеологію розбудила Французька революція 1789 року, що проголосила належними до французької нації всіх громадян, солідарних з ідеалами свободи, рівності та братерства, незалежно від їхнього етнічного та соціального походження. Пантеон національних героїв очолив молодий генерал Бонапарт, у якому частка італійської крові переважала, а французька мова залишала бажати кращого. Риси французької етнічності, насамперед мову, що мала стати сполучною ланкою між різними регіонами та суспільними верствами, ідеологія імперії використала лише частково. Важливішими були емоційний заряд у сповідуванні суспільно-політичних цінностей, відчуття спільноти, готовність діяти заради загального добра. Згодом видатний французький публіцист Ернест Ренан (1823–1892) назве цю функцію, що стане відмітною рисою всіх національних ідеологій, «щоденним плебісцитом». 


Парадоксально, але породжений революцією новочасний націоналізм дуже швидко взяли на озброєння європейські монархії, проти яких він від початку був спрямований. Прагнучи втримати владу, старі аристократичні еліти запозичили національну символіку й риторику, оголосивши себе виразниками державних (читай національних) інтересів. Вірність традиціям національної культури та історії, а не лише спадщині вінценосних предків у багатьох країнах подовжила життя монархій аж до сьогодні. У багатонаціональних імперіях загравання з національними громадами спричинилося до федералізації, а відтак збільшило стабільність і підтримку метрополій.  

 

Читайте також: Олександр Турчинов: «У питаннях захисту української ідентичності не можна здавати назад»


Спроби відшукати бодай якусь закономірність у появі та розвитку національних держав у модерну добу будуть явно приречені на провал: кожен випадок подаватиме нам приклад унікального історичного сценарію. Наприклад, створення в 1861 році об’єднаної Італії стало наслідком короткотривалого, але напрочуд динамічного періоду (Рісорджименто), у якому аристократичні інтриги поєднувалися зі збройною боротьбою революційних радикалів, просвітницькими та антиклерикальними рухами. Кожна з цих сил була дуже дієвою, але часто різновекторною. Тому після формування політичного каркаса — держави — належало створити повноцінних її громадян. Девізом новоспеченої країни стало гасло, часто приписуване різним її діячам: «Італію ми створили, тепер слід створювати італійців».


Геть несхожим на італійський приклад є побудова держави Ізраїль, що фактично відбулася в ХХ столітті, але ідейно та організаційно була підготовлена поколіннями ідеологів та громадських лідерів ХІХ століття. Її маніфест — невеличку книгу «Єврейська держава» маловідомого на той час публіциста Теодора Герцля (1860–1904) — багато сучасників сприймали як утопічний проект. Там докладно були виписані засади формування державних інституцій, права, освіти, армії та, що головне, етичних цінностей. Відповідно до них жодне зрівняння прав євреїв з іншими громадянами країн, у яких вони проживають, не здатне привести до їх емансипації, а тому мусить бути реалізоване в межах суверенної національної держави. Іван Франко, який одним із перших відгукнувся на працю Герцля, зауважив, що це була єдино можлива програма для уникнення асиміляції єврейства, тож її приклад може бути помічним і для українців. 


Так чи інакше дуже важливим для кожного національного проекту було об’єднання довкола національної ідеології найактивніших і найуспішніших груп суспільства, заряджених певною харизмою й прагненням лідерства. Хоч як дивно прозвучить, але здебільшого це були не політики, а ідеологи (дуже часто митці, вчені, духовні особи) або ж підприємці-буржуа. Роль останніх у національних проектах без перебільшення була визначальною. Класичним прикладом може слугувати перший прем’єр-міністр Італії Камілло Бенсо ді Кавур (1810–1861) — успішний підприємець, який сприяв лібералізації торгівлі та сільського господарства, реформам кримінального законодавства та розвитку народної освіти. Чи не найважливіший проект Кавура, який мав стратегічні наслідки для об’єднання та щільної інтеграції різних регіонів Італії, — розбудова мережі залізниць. Розвиток нового, як на той час, транспорту сприяв не лише економічному розвитку країни, а й пожвавленню внутрішньої міграції, що цементувала в простих людях «чуття єдиної родини».  

 

Читайте також: Опозиція: складний жанр


Чи є майбутнє в національних держав у сучасному світі? Почнімо з того, що національні ідеології стали якоюсь мірою жертвами масштабних криз ХХ століття, насамперед двох світових війн. Конфлікт між двома найбільшими військово-політичними блоками — Антантою й Четверним союзом — уже влітку 1914 року блискавично набув характеру протистояння національних ідеологій, швидко перетворившись на битву ксенофобських націоналізмів. 


Надалі націоналізм був спрофанований у Німеччині та Італії поєднанням із популістичними соціалістично-класократичними ідеологіями, ставши основою для націонал-соціалістичної програми Третього Райху. Ви­йшовши із суто національних рамок і дорісши до рівня расової доктрини, ця ідеологія мала нечувано високий мобілізаційний потенціал для абсолютно різних прошарків населення Німеччини, приниженої умовами версальсько-вашингтонської формули замирення. Ксенофобський за своєю суттю етнічний націоналізм став привабливим і для «молодих» держав Центральної Європи, що поновили або ж заснували власну державність у 1918 році. Процес «підведення з колін» Угорщини, Польщі або Литви супроводжувався частим згадуванням про своє месіанство, задавнені історичні образи, територіальні претензії, вилившись у серію локальних конфліктів між ними. Набагато загрозливішим наслідком, однак, було захоплене наслідування поведінки країн «старшої» Європи, насамперед Іспанії та Німеччини, етатистські режими яких зухвало демонстрували свою військову силу та ідейну монолітність суспільства. Так чи інакше ксенофобський націоналізм, на якому було замішане ідеологічне протистояння держав «залізного пакту» й антигітлерівської коаліції, уже не вперше став одним із трендів Другої світової війни. 


Світові війни завдали руйнівної шкоди репутації націоналізму як державної ідеології, а отже, і національним державам як суспільно-політичним утворенням. У другій половині ХХ століття вони опинилися ніби у своєрідному санітарному «карантині» разом із іншими тоталітарними ідеологіями. При цьому чимало проблем культурного та соціального життя європейських націй так і лишилися невирішеними чи як мінімум непроговореними на рівні суспільних дискусій.   
Френсіс Фукуяма у своїй останній книжці «Ідентичність: прагнення визнання й політика відторгнення» (2018) застерігає від захоплення політикою ідентичностей, яка в поєднанні з популістичними трендами може призвести до чергової кризи. Він вбачає політику ідентичностей переважно в спробах правих політиків захистити «традиційну національну ідентичність», яка оприявнюється в расі, етнічній чи релігійній належності. На жаль, саме такий шовіністичний варіант ідентичності став останніми роками чи не найпоширенішим, змаргіналізувавши той код національної ідентичності, який озвучив Ернест Ренан. Націоналізм як надетнічна, насамперед громадянська, релігія, що пропагує цінності демократії, цивілізованого співжиття, марковані мовою, історичним минулим території, окресленої теперішніми кордонами та формулою суспільного устрою, хоч як прикро, наразі лишається забутим. 


Ідентичності, зокрема національні, є потенційно загрозливими, бо провокують «культурні війни», твердять футурологи. Утім, не варто забувати, що в умовах недосформованої національної ідентичності, як в українському випадку, вони можуть спричинитися до асиміляційної катастрофи. Тож національна програма для держави та суспільства — це не конче зброя, обернена проти когось, а радше інструмент творення себе. Ідейні батьки європейських націй не втомлювалися нагадувати: важливими є формування цінностей, виховання суспільства, зміцнення стрижня, що об’єднує нас, створення програми на майбутнє і власне цього майбутнього для наших дітей та онуків. Національна держава в такому разі не сепаратор, який сортує громадян за їхньою відповідністю певним лекалам, а інтегратор, що долучає їх до спільноти з високими цінностями й стабільним рівнем життя. 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.