2005: Вітренко і розбиті голови
Перший марш УПА крокує київськими вулицями 2005 року. Домінує тут легенда 90-х – УНА–УНСО. Саме унсовці – сьогодні, без сумніву, другопланові, але ще не забуті діячі вуличної сцени – рвуться до Бессарабки, де зайняли позиції вже нині забутими вітренківці.
Там гаряче. Прибічники прогресивної Наталії Вітренко за підтримки організації з промовистою назвою «Че Гевара», проросійського «Верного казачества» та хлопців з дугінського Євразійського союзу молоді, які за два роки спиляють тризуб на Говерлі, палять державні прапори. Здіймають червоні та російські стяги.
Право на проведення акції в центрі мають націоналісти, втім, міліція охороняє «гостей» – ті зайняли Хрещатик ще близько сьомої ранку.
Час від часу відбуваються сутички, б’ються до крові. Священики справляють службу за ОУН–УПА.
2006: Проти ночі
Пам’ятаючи про події минулого року, націоналісти займають Майдан уже в ніч на 14 жовтня, попри рішення суду, який заборонив вшановувати героїв УПА на Майдані Незалежності.
Кілька термосів з чаєм, кілька наметів, кілька десятків людей. Більшість з тих, хто проведе ніч біля підніжжя Монументу Незалежності, опинилися тут несподівано, зовсім не очікуючи провести ніч на свіжому осінньому повітрі. Хтось їде додому за теплим одягом і ковдрами, хтось мріє про гарячу каву. Міліція та «Беркут», що перекривають усе навкруги, діють за принципом «Всіх випускати – нікого не впускати».
Серед ночі на Майдан з незрозумілою метою приїжджає Юрій Луценко. Проте ані посада міністра внутрішніх справ, ані симпатія до УПА, про яку колишній міністр часто згадує у промовах, не додає йому рішучості. Нічого не змінивши, він їде геть, залишаючи націоналістів один на один із загонами міліції.
Вранці майже десятитисячний марш очолює ВО «Свобода». На Майдані співають кобзарі. Хрещатиком націоналісти не йдуть – прямують до Монументу жертвам Голодомору, звідти – до Софійського собору, де проходить традиційний уже молебень та інші урочисті заходи. Усе відносно спокійно.
2007: «Русские не сдаются»
14 жовтня 2007 року розпочинається з автопробігу «65 років УПА». Десятки автомобілів з державними та червоно-чорними прапорами згодом з’їжджаються до пам’ятника Шевченку. Від Кобзаря хода прямує на Софійську площу, де відбуваються урочисті заходи.
З-під знамен «Свободи», що майорять на Софійській, доволі швидко йдуть геть, на пошуки пригод, досі незадоволені відсутністю бійок 2007 року «Патріот України», ще не заборонена Українська націонал-трудова партія, деякі УНСОвці. Планують пройти Хрещатиком, однак дорогою запал зникає. «Беркут» відверто погрожує. Дійшовши до Дому кіно, хлопці розходяться.
Станції метро «Хрещатик» і «Майдан Незалежності» зачинено.
На Хрещатику, неподалік від Бессарабки, мерзнуть комуністи. «Советским соколам, разгромившим Гитлера и Бандеру – слава!» – написано на плакаті, який тримає літня жінка. У ролі головного соколика – Сталін.
«ОУН–УПА – позор нации!» – запевняє інший транспарант. Неподалік, за кордоном «Беркутів», кілька активістів розгортають червоно-чорний прапор. «Мы русские, а русские не сдаются…», – лунає з динаміків комуністичної «опозиції». Утім, кволість спроб прорватися до націоналістів через кордон «Беркута» свідчить: «русские» майже здалися.
Більшість киян ще погано розуміють, що відбувається в місті. «Марш УНСО чи щось таке…», – констатує перехожий.
Згодом комуністів вирішують розважити окремі націоналісти – закидують їх яйцями. Активістів затримують.
2008: Два отамани
Увечері 13 жовтня суд забороняє «Свободі» проводити марш. Поза тим уранці в місті починається віче за визнання УПА, учасники якого вирушають до Секретаріату президента з вимогою визнати діяльність ОУН та УПА національно-визвольною боротьбою за незалежність України. Після цього на Майдані проходить організований «Свободою» святковий концерт.
У центрі традиційно збираються комуністи. Однак усе відбувається напрочуд мирно. І навіть Віктор Ющенко, який зранку поспішає покласти квіти до пам’ятника Хмельницькому «з нагоди Дня українського козацтва» (за версією офіційного сайту Віктора Ющенка), тут-таки обіцяє зробити 14 жовтня офіційним святом, підписавши указ про Дні української військової звитяги.
Найближчим вихідним, 18 жовтня, заплановано ще один марш УПА–2008. Проводять альтернативну ходу ультраправі «Патріот України» з УНТП та – несподівано – «Братство» Корчинського. Легкий присмак передвиборчої агітації змінює присмак крові: під час проведення другого маршу біля будівлі СБУ раптово починається бійка з «Беркутом». У повному хаосі міліція валить людей на землю та б’є лежачих. Навіть дівчат. У хід іде газ. Кількох осіб забирає швидка. З близько 400 учасників маршу затримано… 147.
«Залишенці» їдуть до районних відділків – рятувати затриманих.
2009: З оркестром чи з фаєрами
Розкол 2008 року можна було б списати на небажання окремих політичних сил марширувати в будень. Насправді все глибше. «Схоже, у правому русі залишаються дві сили: «Свобода» і правіші за «Свободу», яким не світить легальна політична кар’єра», – влучно описує ситуацію, що склалася, Олена Білозерська. УНТП й справді забороняють…
Однак 2009 року окремим ентузіастам ще вистачає сил на окремий марш.
Близько 10 тисяч виводить на вулиці «Свобода» – з оркестром і концертом на Майдані згодом. Кілька сотень «правіших» за «Свободу» йдуть містом з фаєрами та у чорних масках. Серед них «автономи», які згодом перетворяться на відвертих ліваків, і ті, хто згодом пробачить «Свободі» її «недостатньо» праві погляди та й думати забуде про «сепаратизм» на Покрову.
Десь на Майдані тихо протестують комуністи.
2010: Спротив регіонів і в регіонах
2010 року влада реагує на перспективу проведення маршу не тільки судовими заборонами, а й – здається, вперше – спробами блокувати проїзд учасників акції до столиці. Людей безпідставно висаджують з автобусів, визнають транспорт несправним, погрожують водіям позбавленням ліцензії.
Утім, з обрію майже зникає інша перепона – комуністи. Люди, які ще п’ять років тому були достатньо серйозними опонентами, 2010 року фактично йдуть з арени. «Підемо до Леніна, щоб не казали, що ми взагалі не виходили і нічого не робили», – цитує на Покрову ЖЖ-юзер alex_glbr слова одного з дюжини літніх «червоних», які зібралися в центрі столиці. Майдан блокує міліція.
Марш 2010 року «Свобода» традиційно починає біля пам’ятника Шевченку, згодом вирушає на Софійську багатотисячною колоною.
Традиція проведення маршів на Покрову поволі поширюється Україною. Так, 2010 року на марш виходять одесити. Акція несанкціонована, втім, хлопці запевняють правоохоронців та агресивно налаштованого представника місцевої партії «Родіна», що зібралися «просто погуляти». Кладуть квіти до пам’ятника Франку. Згодом ідуть до СІЗО підтримати політв’язнів. Охорона СІЗО стріляти відкриває попереджувальний вогонь, 14 осіб затримують. У Києві без ексцесів.
2011: …або йдіть геть
Близько 15 тисяч осіб виходять на вулиці столиці 14 жовтня 2011 року під гаслом «За соціальне і національне визволення».
«Любіть Україну або йдіть геть», – написано на плакаті, який тримає старенький дідусь. Ця світлина блукатиме мережею й два роки після того.
Виступають свободівці. Читає Декалог українського націоналіста 84-річний Теодор Дячун, голова Білоцерківського братства вояків ОУН–УПА.
«Зека геть!» – скандують люди, йдучи від Шевченка на Михайлівську. Головна вимога маршів – державне визнання ОУН–УПА – досі актуальна. Поза тим раптом стає очевидно, що з акції з вузькими вимогами Покрова непомітно перетворилася на масштабну щорічну демонстрацію сили націоналістів.
«Крим вимагає визнання ОУН–УПА», – написано на одному з банерів.
2012: Відчуття плеча
На 70-ту річницю створення УПА, наказу про розпуск якої не було, виходить близько 30 тисяч осіб. Десь на Бессарабці, кажуть, зібралися комуністи – кількадесят. Десь тут, поряд, розгублено пильнують за порядком міліціонери, які навряд чи здатні реально контролювати величезний натовп – цих товаришів лише сотні. У хід ідуть димові шашки та фаєри. Домінує «Своб
Хлопці підпалюють комуністичний прапор. Горять прапори Партії регіонів. Згадується торішнє раптове розуміння глибшої сутності події – це не безрезультатне висування однієї й тієї ж вимоги восьмий рік поспіль. Це, радше, відчуття плеча поруч.
2013: Дев’ятий вал
Цього року марш УПА пройде знов. Хтось покладає на нього неабиякі надії. «Сподіваюся, будуть більш рішучі справи, а не просто прогулянка – цю владу треба ламати!» – теревенять пересічні активісти.
Націоналісти «першої ланки» не розсипаються в порожніх обіцянках. Натомість переконують: враховуючи новітні «антифашистські» ініціативи влади, на мирну акцію розраховувати не варто. «Буде весело», – посміхається один з нардепів-свободівців.