Українське військо проти повсталих сепаратистів. Москва лише «надає підтримку проросійським бойовикам», а не агресор та розпалювач війни. Таких штампів у матеріалах про події на українському Сході хоч греблю гати. Винятки, звичайно, є. Але більшість публікацій французької преси на українську тему не заглиблюється в подробиці й не досліджують первинні причини того, що відбувається між Україною та Росією. «Конфлікт», «протистояння», «конфронтація»… Синонімічний ряд обережно оминає слово «війна». Дивного в цьому небагато, бо й офіційний дискурс не називає речі своїми іменами.
Чому так сталося? Як вийшло, що після перших гострих, професійних репортажів з-під Слов’янська навесні 2014 року більшість французьких медіа від нашої війни «втомилася»? На рівні мейнстриму обтічні визначення остаточно перекочували до газетних публікацій після підписання Мінська-2.
«В Україні війна закінчилася?» — не перший рік радісно розпитують знайомі. Це теж не дивно: позиційна війна не надається до белетристики.
Читайте також: Словесна еквілібристика
Заради справедливості варто визнати, що відповідальність за таку зміну акцентів лежить не тільки на французьких колегах, для яких війна на Донбасі — це лише одна з гарячих точок планети, а й на невдалій комунікації Києва. Ані Майдан, ані наступні п’ять років не викристалізували в суспільстві потужної політичної сили, яка відображала б його ідеали та гуртувала б усіх тих, хто бореться за свободу України. Немає активної, консолідованої позиції — немає й системних комунікаційних стратегій. Порошенко був вправним президентом компромісу, але так і не став президентом національного консенсусу. Та він хоча б опирався як міг примусу до миру на умовах агресора. Його наступник пішов іншим шляхом.
Недосвідченість і демонстративна гнучкість Зеленського підштовхнули західних переговірників та зарубіжну пресу до завищених очікувань. «Зеленський визначив своїм пріоритетом встановлення миру», «з приходом до влади Володимира Зеленського з’явилася надія на швидке закінчення війни», — читаємо в прес-релізах Єлисейського палацу, у повідомленнях France Press, у численних газетних публікаціях. У простого читача складається враження, ніби саме від України, а зовсім не від Росії-агресора залежить, коли ця незрозуміла війна припиниться. А що французькі політики та медіа роками розповідають про «конфлікт проросійських сепаратистів та української армії», то в суспільній думці цілком природно з’являється ілюзія чогось подібного до громадянської війни. І теж нічого дивного, якби ця версія подій у загальних рисах не збігалася з наративами кремлівської пропаганди. Коло замкнулося.
Ні, критичні голоси, що вимагають називати речі своїми іменами, звичайно, лунають. Але їх меншість. Один із прикладів — недавня публікація найбільшої щоденної регіональної газети Ouest France, де знаходимо таку оцінку ситуації: «У Європейському Союзі ніколи не буде справжнього миру, допоки на території одного з його сусідів триватиме війна. А в Україні війна точиться впродовж шести років. Росія, порушуючи міжнародне право, нехтуючи своїми зобов’язаннями перед Україною, захопила у 2014 році Крим.
Читайте також: Нормандський формат: пастка нових можливостей
Потім відрядила свої бойові одиниці на Донбас… Доки Москва заперечує свою очевидну участь у війні проти України, мінські угоди будуть лише підставою для припинення вогню».
Французький політолог, фахівець із питань геополітики Ніколя Тензер називає замовчування правдивої ролі Росії у війні на Донбасі «первородним гріхом» західного політикуму. «Мінські угоди, — визнає знайомий французький політичний журналіст, — це, по суті, обмін територій на ілюзію миру. Зрозуміло, що Україну від початку вони не могли влаштовувати. Але не підписати їх тоді Київ не міг — то була запорука західних санкцій проти Росії та фінансової допомоги Україні». Вітчизняна дипломатія могла б спробувати, як пропонує колишній посол України у Великій Британії Володимир Василенко, заявити угоди укладеними під примусом і спробувати їх переукласти. Чому б ні? Аби знайшлися в Києві політична воля та бажання залучати таких фахівців, як Василенко, до переговірного процесу.
Рух спротиву капітуляції, до якого крім професора Василенка входять й інші відомі українські дипломати та інтелектуали, напрацював альтернативний план мирного врегулювання на Донбасі, про який, на жаль, поки що не написала французька преса. Натомість позитивних відгуків про миротворчі старання Зеленського не бракує. «Армія та сепаратисти зробили крок назустріч миру», — повідомляє часопис La Croix. «Зеленський намагається зорганізувати саміт у «нормандському форматі», щоб припинити війну», — інформує Euronews. «Завдяки Зеленському відновлюється діалог із Москвою та відбувається обмін полоненими», — розповідає RFI.
Чи правомірно буде зробити висновок, що новий український лідер здобув позитивний імідж у Франції? Мабуть, ще ні. Неординарність ситуації викликає цікавість. Відомо, що в близькому колі Макрона побоюються появи на наступних президентських виборах якоїсь подібної кандидатури — до українського експерименту уважно придивляються. Французька преса також подає Зеленського виразником сподівань більшості українських громадян. «Його високий результат у Єлисейському палаці зрозуміли як втому українського суспільства від війни та втрат, а також готовність на поступки, — пояснює колишній французький дипломат. — Ця нова реальність стала одним із аргументів появи нової політики щодо Росії. Знову знадобився Юбер Ведрін, автор концепту примирення в ім’я реалізму…»
Читайте також: Французькі граблі у діалозі з Москвою
Проте певний невеликий кредит довіри у французькій пресі Зеленський має. Без ілюзій. Нещодавно Le Monde вкотре нагадав про неоднозначні зв’язки нового лідера з олігархом Коломойським, а також про нищівні наслідки оприлюднення стенограми розмови з Трампом. «Кількома словами Володимир Зеленський, який обіцяв зробити в Україні генеральне прибирання, перетворився в очах громадськості на новачка, яким вправно маніпулюють великі світу цього, — зазначив часопис. — Зірка Володимира Зеленського зблідла».
Схоже, пропонуючи зібрати в Парижі саміт у «нормандському форматі», Емманюель Макрон планує вбити відразу не двох, а трьох зайців. Насамперед знайти підстави для скасування санкцій проти Росії, на чому давно й активно наполягає потужне проросійське лобі Франції. Звідси різноманітне задобрювання агресора аж до можливої поради Єнсу Столтенберґу не зустрічатися зі звільненими українськими моряками в Одесі. Президентська прес-служба не прояснила цей момент на запит Тижня, але гіпотеза здається цілком правдоподібною. Другий момент — гостра потреба зміцнити успішною історією власний рейтинг у перспективі наступних виборів. Третій французький інтерес в організації зустрічі «нормандської четвірки» в Парижі — прагнення лідерських позицій у дипломатії ЄС у контексті Brexit.
Французька преса власний національний інтерес відчувати та формулювати вміє. Обережна лексика в текстах про останні події в Україні — це також передчуття політичних змін, із оцінкою яких ще треба буде розібратися.
Втім, попри загальний обережний тон, сувора оцінка дій Кремля в Україні у французьких медіа таки з’явилися — у виступі генсека НАТО в Одесі. «Росія мусить припинити підтримувати бойовиків на Сході України й забрати свої війська та зброю з української території. Часом виникає враження, ніби це Росія вирішуватиме, вступить Україна до НАТО чи ні. Але Росія не мусить висловлюватися на цю тему», — цитують Єнса Столтенберґа численні ЗМІ. Усі все розуміють насправді. Навіть якщо не кажуть.