До останніх днів свого життя берегла звернення до вчителів-українців, написане нею власноручно на шести аркушах ще 1945 року. Разом із побратимами закликала вчительство виховувати дітей у патріотичному та християнському дусі та об’єднатися для боротьби зі сталінським режимом: «Пам’ятайте, краще порубаним бути, ніж жити у вічній неволі!..»
За таке послання, розцінене як «зрада Батьківщині», 20-річну дівчину засудили до десяти років позбавлення волі з конфіскацією майна…
Марія Юрків з братом Омеляном, 2 травня 1956 року
«То була учениця на все село»
Народилася 3 липня 1926 року в селі Дарахів Теребовлянського району на Тернопільщині. Батько був просвітянином, завідувачем бібліотеки, тому й доньку з дитинства привчав до українських книжок та пісень. Чотирирічну школу дівчинка закінчила в рідному селі, а шість класів гімназії – в райцентрі. З 1941-го здобувала освіту в Тернопільській гімназії (на той час – середній школі №1).
Про сестру молодший брат Омелян Юрків згадує: «То була учениця на все село і на всю Теребовлянську гімназію. Вона страшенно вчилася – не так, щоб для оцінки, вона все знала».
Вже в Тернополі познайомилася з націоналістами: «Жили ми на квартирі втрьох – три Марії. Старша співмешканка трималася подалі від нас. Згодом ми стали помічати, що до неї приходять люди. Вони зачинялися в кімнаті і про щось розмовляли. Пізніше почали посилати нас на залізничний вокзал за квитками. Але про справу ще нічого не казали». А вже 1942-го пані Марія вступила до молодіжної мережі Організації українських націоналістів (ОУН). Розповідала, що вивчила напам’ять декалог і гордилася тим, що стала націоналісткою. Проте справжня серйозна робота була ще попереду.
Марія Юрків (остання праворуч) з братом, сестрою та друзями, Черновськ, 1957 рік
«Майбутня Україна залежить від виховання молодого покоління…»
Мріяла стати викладачем історії, тому після закінчення гімназії вступила до вчительського інституту. В 1944 році повернулася до рідного села, де вчителювала і водночас була підпільною діячкою ОУН.
Вся родина Юркових була причетна до націоналістичного руху. Сестра Марії, Євгенія Юрків, розповідає, що підпільних таємниць одна одній не виказували: «Ми складали присягу, що один про одного не повинен знати нічого». Проте сестрам таки довелося зустрітися на завданні: Євгенія мала віднести літературу, але терміново слід було знайти ще когось – послали Марію. Одна сестра ще не встигла піти з хати, як інша вже прийшла.
– Ти молодша – мусиш мені хоч крихіточку сказати, – обурилася Марійка.
– А я присягу давала на вірність Україні. І рідній сестрі не маю права казати, – відповіла Євгенія.
Марійка зрозуміла, що не може вимагати від сестри того, чого б сама не виконала.
Марія Юрків, Теребовля, 1985 рік
Про ті часи пані Марія згадувала, як одного вечора сиділа з друзями в себе вдома та писала гасла «Свобода народам – свобода людині!», «Смерть Сталіну!». В цей час до її батька прийшов у гості знайомий професор. Побачивши заняття молоді, сказав: «Зараз вам не кидатися у бій і віддавати свої життя треба, а думати, як зберегти молодь. Нам можна буде говорити про свою державу, коли підніматиметься Німеччина». Пані Марія, якій ще було лише 18 років, його слів не зрозуміла: «Вірила, що дуже скоро Україна стане незалежною, а Німеччина ж тоді була вкрай розбита. І скільки їй часу потрібно, щоб піднятися? Зараз розумію, що професор казав правду».
1945 року разом із однодумцями відкрили школу в Дарахові. Вдень Марійка вчителює, ввечері – в підпіллі. Мала кілька зв’язкових – учнів четвертого класу. Тоді ж вони з друзями із ОУН писали і розповсюджували звернення до вчителів-українців, в якому критикували Сталіна і закликали освітян постати проти режиму: «Ми знаємо, що дорога до волі веде через страсний шлях на Голгофу. Майбутня Україна залежить від виховання молодого покоління. Відповідальність в першій мірі несуть вчителі». Про сталінський режим писали так: «Державою імперіалістичною, яка має за мету завоювати світ, покорити собі всі народи шляхом експлуатації та визиску є сьогодні сталінська кліка НКВС, яка під ширмою СРСР криє свої імперіалістичні пазурі». Саме це послання стало головним доказом у кримінальній справі. Дівчину спочатку заарештували, а відтак засудили за статтями «зрада Батьківщині» та «участь у контрреволюційній організації» на 10 років позбавлення волі з конфіскацією майна. На той час Марії було 20 років.
«Страшно було лише те, що ти вже не людина. Ти номер Г1375»
Покарання відбувала в Республіці Комі. Про ті часи розповідала: «Навколо вічна мерзлота, неосвоєні землі… Жили ми в нелюдських умовах. Денна наша їжа – 300 грамів хліба, каша кирза (каша з перлової січки. – Авт.), пісна юшка. Працювали на лісоповалі, будівництві шахт, доріг. Писати листи можна було двічі на рік, але лише до однієї людини. І так усі 10 років…
Пригадую перший Святвечір на чужині. Весь день на лісоповалі, а ввечері, знесилені, повернулися в табір. І тут бабці Обухівська і Нечайка кажуть: «Дівчата, а сьогодні Святий вечір!» Принесли шматок макухи, розділили між усіма, та ще приберегли хліба трішки. Згадували свої сім’ї. Вони, певно, весь вечір проплакали за нами…»
В таборах захворіла на туберкульоз кісток – дивом вдалося стати на ноги. Родичі пані Марії розповіли, що вона понад два роки провела у гіпсовому ліжечку.
На запитання, як їй вдалося пережити такі жахливі умови на засланні, відповідала: «Мороз і голод можна стерпіти. Страшно було лише те, що ти вже не людина. Ти номер Г1375. Всі десять років: крок ліворуч, крок праворуч під загрозою смерті і з наглядачем за спиною…»
Цей шматок тканини з написом «Г1375», звернення до вчителів (що колись було доказом у кримінальній справі) й альбоми на згадку від друзів із заслання пані Марія берегла аж до смерті…
Звільнили 29 березня 1956 року. Одразу ж поїхала до родини, яку, як ворогів народу, заслали в Забайкалля. Коли повернулися до України, їхня хата була майже зруйнована. Спочатку жили в родичів, потім звели будинок в райцентрі.
Марія Юрків (остання праворуч) з ріднею, Теребовля, 18 жовтня 2003 року
Труна, накрита синьо-жовтим прапором
Доля пані Марії склалася так, що власної сім’ї вона так і не мала, але для родичів стала наставницею, порадницею та просто хорошою бабусею. Більшу частину її будинку займала родина небожа, а сама ж літня жінка жила в невеличкій кімнатці, де на столі завжди лежали Біблія та останні номери газет.
Попри те, що була дипломованим вчителем, до школи не повернулася. Каже, що, хоч і мала нагоду вчителювати, не скористалася нею, бо, пробувши 10 років у таборах, не змогла б виховувати дітей з позицій комунізму. Тому й пропрацювала 21 рік на фабриці ялинкових прикрас. Про своє вчителювання, підпільну діяльність і табори нікому зі співробітників не розповідала.
Після проголошення незалежності України стала однією із засновників Братства ОУН-УПА, Спілки політв’язнів та репресованих. Вона могла відверто говорити місцевій владі, що їй не подобається в місті, радила, що варто змінити. Часом до неї прислухалися, але частіше лише обіцяли прислухатися… Наприкінці свого життя казала: «Напевно, Бог зберіг мене для того, щоб я тепер розказувала правду про ті часи. А зараз мені дуже боляче бачити несправедливість… Нам треба докласти всіх зусиль, щоб врятувати духовність, мораль… Без цього сильну державу не побудуєш. Навіть якщо буде розвинена економіка. Треба давати дорогу молоді, яка мусить про себе заявити, як ми колись».
Пані Марія мала слабке здоров’я, але прожила 80 років. 11 березня 2007 року її ховали родичі, знайомі, старі повстанці в упівських одностроях. Син її небожа Богдан у своєму шкільному творі написав: «Я назавжди запам’ятаю бабусин похорон і труну, накриту синьо-жовтим прапором…»