За партійними лаштунками

Політичний портрет ВР IX скликання вже бачили всі, але на її склад можна подивитися й під іншими кутами. По-перше, у новій Раді значно побільшало нових облич — тих, хто став народним депутатом уперше. Якщо в попередній таких був 51%, то в новій, за попередніми даними, буде аж 79%. Найбільше новачків у лавах «Слуги народу» та «Голосу», де «старих» політиків немає взагалі. Друге місце, хоч як дивно, посіла «Опозиційна платформа — За життя», представивши 62% нових облич, натомість «Батьківщина» та «Європейська солідарність» нових кадрів провели лише по 21% (див. «Хто і з ким прийшов у нову Раду»). Утім, як свідчить історія, зміна облич у сесійній залі зовсім не обов’язково підвищує якість українського парламентаризму. Чому так відбувається — секрет Полішинеля. Річ у тім, що абсолютна більшість депутатів потрапляє на політичний Олімп трьома ліфтами. По-перше, це вихідці з бізнесу: одні підприємці заходять у парламент через мажоритарні округи, інші — купуючи собі місця в партійних списках. Нерідко до Ради заводять і своїх посіпак: топ-менеджерів, ділових партнерів тощо. По-друге, парламентські кадри вербуються з владних структур регіонального рівня, які значною мірою також комплектуються місцевим бізнесом. У цьому сенсі вислів «політика — вища ліга бізнесу» таки містить дрібку істини. І по-третє, депутатство — це ймовірне продов­ження кар’єри для партійних функціонерів: помічників народних депутатів, радників впливових політиків тощо. Тож значна частина «нових облич» є насправді вихідцями з нижчих щаблів старої кланово-олігархічної системи або тими, хто давно прагнув вступити з нею у взаємовигідний симбіоз. Тож зовсім не дивно, що кожне нове скликання Ради, попри кадрову ротацію, відтворює патології попереднього.

Читайте також: Монокоаліція чи перемовини. День виборів у штабах провідних політичних партій

Присутність пасажирів цих «ліфтів» дуже добре проглядалася в Раді VIII скликання. Якщо вихідці з бізнесу становили тоді 50% депутатського корпусу, то представники громадянського суспільства (активісти, волонтери та ветерани) — лише 10%. Тепер бізнесменів у парламенті стане трохи менше, а «третього сектору» значно більше — відповідно 43% і 25% (див. «Чим оновлений склад парламенту відрізнятиметься від попереднього»). Звичайно, політична поведінка депутата не завжди й не цілком визначається його бекграундом. Однак це свідчить про те, що українські партії все ще не мають реальних зв’язків із громадянами. У найкращому разі це структури, що будуються навколо постійного лідера, у найгіршому — просто франшизи, нашвидкуруч створені під конкретну електоральну ситуацію. У цьому сенсі Верховна Рада VIII та ІХ скликань не надто різняться. Дещо порушила таку сумну спадковість партія «Слуга народу». З одного боку, саме в ній найяскравіше проявилися сумнівні риси «старих» політсил.

Це найяскравіший в історії України приклад «франшизного» підходу до партбудівництва, під час якого обходилися не тільки без створення реальних партійних структур на місцях, а й без ідеології чи бодай виразної програми. З другого боку, через катастрофічний брак часу й кадрів франшизу роздавали направо й наліво, по факту розчахнувши вікно можливостей практично для всіх охочих. Завдяки чому до Ради потрапили 254 нові обличчя, значна частина яких була не просто «позасистемними», а взагалі випадковими кандидатами. Чи приведе це до підвищення якості українського парламенту — питання відкрите. Вже зовсім скоро ми побачимо, скільки в те вікно влізло «позасистемних» реформаторів, а скільки політичних домушників. Не виключено, що ще до кінця поточної парламентської каденції надуживаний термін «нові обличчя» стане таким самим саркастичним мемом, як свого часу «міцні господарники».

Читайте також: Кодекс із відкладеною дією

Всупереч очікуванням, навали вихідців із шоу-бізнесу до парламенту не сталося. У Раді VIII скликання «представників творчих професій» був лише 1%, у нинішній — 4%. Утім, як ми недавно переконалися, перетворювати політику на шоу можна й без професійних артистів. Хороша новина в тому, що українці все ж таки реагують на шоу, а не на зірок, які його розігрують. Володимирові Зеленському та його команді вдалося поставити шикарний номер, і результати були відповідними. Натомість «Голос» зі своїм зірковим фронтменом і Сергієм Притулою в кордебалеті заледве подолав електоральний бар’єр, оскільки ані шоу, ані навіть «гречки» виборцям не запропонували.

Ще промовистіший приклад — Аграрна партія, яку політичний дует Винника з Поплавським також не врятував. Погана новина полягає в тому, що рольову модель зірок намагаються використовувати самі політики, прикрашаючи свої списки ветеранами, відомими активістами та волонтерами. Присутність «третього сектору» в парламенті потрібна й бажана. Але системних зрушень годі очікувати, допоки політична система лишень вербує окремих діячів для своїх потреб. Як показує досвід попередньої Ради, вони не чинять «оздоровчого» впливу на решту депутатського корпусу, натомість дехто з них сам починає поводитися в найгірших традиціях українського парламентаризму.

Читайте також: Mission: Failed state

Очевидно, що Рада ІХ скликання відчутно помолодіє. Раніше депутати віком до 35 років становили тільки 5%, тепер — переважно завдяки «Слузі народу» — їхня частка зросла до 26% (див. «Вікова різниця»). Кількість парламентаріїв середнього віку лишилася майже незмінною, зате літніх (51 рік і старші) поменшало більш ніж удвічі: з 35% до 16%. Але знову ж таки не факт, що це якимось чином позначиться на якості роботи ВР. Старовинне націонал-демократичне пророцтво про те, що народжена в роки незалежності молодь голосуватиме «за Україну» (себто за націонал-демократів), поховали весняні президентські вибори, коли молодь показала найвищу явку, але проголосувала не так, як від неї очікували. Вочевидь, у найближчі роки також буде поховано міф про те, що саме «молоді» найкраще впораються з керівництвом країною. Річ тут не в конкретних персоналіях, а в тому, що якісне управління формують якісні процедури ухвалення рішень та надійні інститути, а не надзвичайні якості конкретних осіб: бездоганна репутація, особиста моральна стійкість, особливе соціально-політичне походження, належний вік тощо. Тому заяви про «оксамитову електоральну революцію», яка нібито сталася цього року, є дещо передчасними. 

Зміна партійних прапорів та облич у сесійній залі — це лише поверхові зрушення, які далеко не завжди здатні вплинути на глибинні патології української політики. Поразка низки політичних проектів, які давно вичерпали себе, є цілком нормальним явищем. Ротація депутатського корпусу також. Але, попри весь медійний шум, нова Верховна Рада може виявитися значно подібнішою до старої, ніж можна очікувати, оскільки не змінилися принципи її формування. Покладатися на те, що нова якість політики постане з хаосу, привнесеного «Слугою народу», надзвичайно спокусливо, але наївно.