Дмитро Крапивенко журналіст, ексголовред «Тижня»

За новим календарем

Суспільство
1 Січня 2015, 10:21

Після Революції гідності змінився і наш календар: зникло рудиментарне 23 лютого, випало із загальнорадянського (читай російського) контексту 9 травня, стало державним 14 жовтня, втратила актуальність «спільна», написана у Москві історія. Ба навіть, «спільні» поп-зірки стали оминати що там Київ, уже й Харків. Нова доба, як не крути. В мінорі вона має такий вигляд: величезні людські втрати, окупація частини території, зубожіння, відключення електрики й посттравматичний синдром національного масштабу. Однак при цьому виникає неабияка мотивація жити і працювати з подвоєною енергією. Бо надто багато недороблених добрих справ залишається на наступний рік.

У 2014-й ми входили дещо пригніченими й розчарованими. Так, була непевна надія на Майдан. Ми вже навчилися самоорганізації: тисячі обігрітих, нагодованих людей, ідеальні прибирання, на які не здатен жоден комунгосп, сотні Самооборони ще в будівельних касках, із дерев’яними кийками. Це вже щось, але в повітрі витає тривожне «розженуть!», мирні танці щовечора й «рішучі дії», які декларують зі сцени щонеділі. Що буде за рік, не міг спрогнозувати навіть найвідчайдушніший пророк чи екстрасенс. Нова доба відкрила ті риси, які українці чи то забули, чи то добре приховували. Раніше прийнято було посміхатися, коли чуєш анекдот про жадібного «хохла». Тепер ці дотепи геть неактуальні. Мільйонні обороти волонтерських фондів, де злилися долари і євро від заробітчан, солідні транші від бізнесу та викроєні із зарплат і навіть пенсій гривні – це все у країні, де донедавна безплатно автостопом проїхатись на солідну відстань було проблематично.

Згасають і котяться донизу економічні показники, галопують ціни і стискаються зар­плати, а на Схід ідуть і йдуть каравани допомоги бійцям, біженцям, сиротам. Усе на довірі, з усмішкою. У країні, де ще два роки тому буяли метастази піраміди МММ. Якщо концерт, то благодійний, якщо шкільний ярмарок, то зі збором коштів та ліків для найближчого шпиталю. Нове покоління, про яке казали «їм, окрім комп’ютерів, нічого не треба», не назве своєї юності безхмарною і безтурботною, відмовляється від розваг та комфорту заради свободи. Бо для нього вона не абстрактна категорія з дорослих книжок, а передумова існування.

Нова доба відкрила ті риси, які українці чи то забули, чи то добре приховували

Добровольці. Призабуте, притрушене пилом історичних книжок слово. У країні, де «косити від армії» було мало не національним видом спорту. Вони не чекали команд згори, не допитувались у генералів про свій майбутній статус, ба навіть не вимагали дозволу брати до рук зброю. Розуміючи, що за буквою закону вони не більше, ніж «стійке озброєне злочинне угруповання», ці люди йшли в бій, тоді коли влада ще міркувала, якою абревіатурою назвати війну на Сході, забороняла військовим застосовувати зброю проти сепаратистів. Романтичні юнаки, котрі ще не оговталися від пострілів і вибухів на Майдані, загартовані Афганом ветерани, амбітні підприємці та скромні сільські чолов’яги з мозолистими руками злились в одне воїнське братство. У країні, де, казали, немає єдності, національної ідеї, харизматичних лідерів. Та чого тільки не казали…
Солдати й офіцери зрадженої та занедбаної «паперової» армії, що на полігон виїжджала як на екскурсію. Чи думав хтось серйозно, що ми пишатимемося ними, зустрічатимемо квітами, що їхні імена матимуть школи й вулиці в наших містах? Вороги називатимуть їх «кіборгами», а ми просто героями. На іржавих танках і «закипаючих» бетеерах вони зупинили вороже військо, яке все життя готувалося до вій­ни з НАТО, США, мало не з усім світом. Вони разом із доб­ровольцями, «новонародженими» нацгвардійцями звільнили Слов’янськ, Артемівськ, Дебальцеве, угризлись у кожну вцілілу будівлю донецького аеропорту. Ми віримо, що вони ще піднімуть синьо-жовтий там, де зараз висять ворожі прапори.

Читайте також: Юрій Сергеєв: «Світ має зрозуміти, що Україна прагне створити коаліцію для захисту інтересів Європи»

У нас традиційно посміювались із діаспори: вони кумедно говорять, в них хибні уявлення про Україну, вони люблять Батьківщину на відстані… Але закордонні українці не всілися з попкорном біля великих екранів спостерігати блокбастер під назвою «Битва за Донбас». Не останньою чергою їхніми стараннями світ дізнається про реальний стан справ у нашій країні. Саме вони викривають російські маніпуляції та пропаганду, яка прагне на міжнародному рівні створити Україні імідж якщо не полпотівської Камбоджі, то щонайменше піночетівського Чилі. Діаспорні об’єднання перераховують чималі кошти на потреби українського війська, передають, долаючи митні перепони, всю амуніцію і медикаменти, які тільки можуть зібрати. Найвідчайдушніші повертаються до України – воювати за неї чи працювати тут.
Війна – це рентген, який просвічує людську сутність. На фронті завжди трапляються дезертири й мародери, а в тилу – спекулянти і злодії. Завжди знайдуться ті, хто напише: «Здам квартиру, донецьких прошу не турбувати». Однак у нас більше тих, хто відкриє двері своєї оселі й прийме біженців жити задарма. Не заради статусів чи самопіару. Цього потребує дух нашого часу. Нового часу.

Ми чекали, що минуть роки і зміняться покоління, доки ми виберемось із задушливої атмосфери культурного простору «Русского міра». Так, на телебаченні ще йдуть серіали, що культивують образ звитяжних чекістів чи просто російський міщанський несмак. Однак глядач уже не той, він не назве цей маскульт «нашим», він не співчуває героям, які йдуть підкорювати народи заради «славы русского оружия». Хто подумав би, що замість «таємниць останнього імператора Ніколая ІІ» чи чергової порції придворних хронік сталінської доби на українському ТБ виникне непідробний, не спущений згори профільним відомством інтерес до УПА та Степана Бандери? Звісно, ще є над чим працювати: попит на українських кіногероїв – це вже, власне, не попит, а голод, задовольнити який досі чомусь бояться ті, хто ще побивався над долею українського кінематографа.
Досі українським гумором вважався comedy club – такий собі колоніальний продукт місцевого розливу, вершки з якого збирала метрополія для своїх телеканалів. Нинішній же креатив, яким переповнені українські сторінки в соцмережах, розсмішив би й Гоголя з Котляревським. Не встигають Кісєльов і К° вигадати чергову страшилку про хижих українських карателів, як наш онлайн-простір рясніє свіжими фотожабами. Навіть дражливі прізвиська а-ля «укроп», яке намагалися причепити до українців, стали своєрідним культом. Нерідко чуєш від хлопців із фронту: ви ж нам шевронів «укроп» обов’язково привезіть. Ворог не має чим відповісти на це, бо, як виявилось, він геть не здатний до самоіронії, надто зациклився на своєму месіанстві, визволенні «Новоросії», «собіраніі зємєль» і згодом став пародією на самого себе, хоч і воліє цього не помічати. Гумор – це ділянка, де українці здобули остаточну перемогу, поки кремлівські боти поширюють мережами креатив у стилі радянського журналу «Крокодил»: наприклад, Барак Обама їде верхи на українському президентові. Уявити собі, що з цього сміятиметься здорова людина, вкрай складно. І це тоді як по всій планеті, ніде правди діти, «х..ло» стало другим ім’ям Владіміра Путіна.

Читайте також: Чи можна громадян України згуртувати в політичну націю?

укУ глобалізованому світі нерозумно вигадувати «альтернативне» літочислення й перейменовувати місяці. Та й зміною вивісок узагалі не варто захоплюватися. Нова доба прийшла без попередження, і ми, можливо, не надто звертаємо на це увагу, бо попереду ще багато справ, але розуміємо, що в колишню псевдонезалежну, буферну «зону інтересів Росії» вороття не буде. А це вже привід зустріти Новий рік без пафосу й розкоші, одначе з великою надією, що в нашому календарі незабаром постане бодай іще одне нове свято – День Перемоги.