30 жовтня президія Національної академії наук України мала розглядати питання про термінову реорганізацію цих двох дослідницьких установ. Першу з них повинні були ліквідувати, відновивши – як за СРСР – на основі її частини Археографічну комісію при Інституті історії НАНУ, другу ж збиралися приєднати до Інституту всесвітньої історії. Офіційна мотивація – ці інститути «не дають належної наукової віддачі або мають стабільно низький рейтинг порівняно з однопрофільними установами».
Ідеологами такої реорганізації публічно виступили декілька академіків. Так, директор Інституту археології Петро Толочко заявив, що таке об’єднання необхідне, оскільки Інститут української археографії та джерелознавства дублює роботу Інституту історії України НАНУ. Толочко вважає, що «з частини їх співробітників необхідно створити Археографічну комісію, а інших розподілити по різних відділах». А директор Інституту економіки і прогнозування НАНУ Валерій Геєць заявив: «Це тільки початок масштабної реструктуризації, а ці інститути обрані першими у зв’язку з тим, що, на жаль, знаходяться без керівництва після смерті своїх директорів». І, нарешті, академік–секретар відділення історії, філософії і права Секції суспільних і гуманітарних наук НАНУ Олексій Онищенко підбив підсумок: «Мета оптимізації – зосередження фінансових, кадрових, організаційних зусиль на основних напрямах фундаментальної науки. Виникла ідея, що близькі за тематикою, споріднені інститути доцільно об’єднати в один потужний кулак, щоб підвищити ефективність наукових установ».
Читайте також: Академія, яку заснував Скоропадський
Думки, звичайно, цікаві. Історія, виявляється, дублює сходознавство – і навпаки. Але ще цікавішими є постаті тих персонажів, які проповідують «реорганізацію» НАНУ. Чи треба зайвий раз представляти Петра Толочка? Один з тих, хто активно цькував свого часу Михайла Брайчевського та інших істориків-інакодумців за радянських часів – і на тому зробив непогану кар’єру; полум’яний борець за слов’янську єдність та нерозривність історії України і Росії; соратник Павла Лазаренка по Верховній Раді та один із ідеологів лазаренківської «Громади»; улюблений автор багатьох московських видань, які ведуть проти України психологічну війну… Одним словом, саме та людина, яка найкраще знає, яким шляхом вести українську науку. Що ж стосується Валерія Геєця (винахідника анекдотичного з погляду соціальної науки терміну «клас олігархів»), то його й очолюваної ним установи портрет змалював такий небуденний персонаж, як Віктор Медведчук: «У січні 2012 року Інститут економіки і прогнозування Академії наук України спільно з Інститутом прогнозування Російської Федерації та Євразійським банком провели дослідження: що означає для України вступ у Митний союз з наступним вступом до Євразійського економічного союзу? Був зроблений висновок, що до 2020 року у разі вступу України у Митний союз ріст економіки буде забезпечений таким чином, що додатково до бюджету щорічно надходитиме 12.6 мільярдів доларів». Ну, а рух до Європи – це просто-таки катастрофа для української економіки і соціальної сфери… І, нарешті, академік Олексій Онищенко. У 1978–91 роках він був директором Міжреспубліканського філіалу Академії суспільних наук при ЦК КПРС у Києві, інакше кажучи, заслужив цю неабияку посаду у часи ідеологічного терору Суслова-Маланчука. No comment.
А тепер вислухаємо представників запланованих до ліквідації наукових установ. «21 жовтня на засіданні Бюро відділення історії, філософії та права НАН України було затверджено 2 теми науково-дослідної роботи на 2014–2016 рр. А вже через чотири дні виникає проект рішення про ліквідацію Інституту. При цьому не враховується й те, що у вересні-жовтні в Інституті відбулася вступна кампанія аспірантів, – наголошує Вчена рада Інституту Інститут археографії та джерелознавства. – Знищення Інституту буде відчутною втратою не лише для академічної гуманітаристики, а й для всієї української культури та її державності. Воно призведе до припинення диверсифікації наукових історичних досліджень та згортання здорової наукової конкуренції, без якої немислимий розвиток науки. Ліквідація Інституту, здійснена у будь-який спосіб, стане прецедентом для поступового скорочення інших установ гуманітарного профілю».
А ось що міститься в ухвалі загальних зборів Інституту сходознавства: «Без потужної спеціалізованої установи, яка б координувала зусилля науковців у цій галузі, вкотре можна говорити про зникнення сходознавства в Україні…
Україна розвиває стосунки з країнами Сходу. Саме з розвитком економічних взаємин із цими регіонами ми пов’язуємо підйом української економіки. Суспільства Сходу треба вивчати у спеціалізованій установі НАН, де сконцентровані відповідні наукові кадри. Розпорошення колективу Інституту сходознавства по різних установах матиме згубні наслідки». І справді: у разі приєднання цього Інституту до створеного на базі Інституту українознавства (!!!) Інституту всесвітньої історії (ЗМІ якийсь час тому сповіщали про скандали, пов’язані з цією «реорганізацією», куратором якої був Дмитро Табачник), у новому дослідницькому закладі вочевидь виявляться зайвими десятки сходознавців-філологів, релігієзнавців, філософів та інших фахівців, які зараз працюють в Інституті сходознавства.
Принагідно зауважу: обидва інститути створені невдовзі після відновлення незалежності України, коли виникла реальна потреба мати цілісну структуру соціально-гуманітарних наук, без огляду на компартійну цензуру (бо ж хіба вона допустила, скажімо, академічне видання 50-томника праць Михайла Грушевського, здійснене Інститутом археографії та джерелознавства?) і без апеляцій до Москви (а сходознавство було після 1930-х років зі зрозумілих причин прерогативою метрополії…). То, може, глибинна суть раптової (наче за командою «з найвищих інстанцій») «реорганізації» та «оптимізації» якраз і полягає в тому, щоб по-чекістському енергійно знищити «кубла українського буржуазного націоналізму», якими під певним ракурсом зору, безумовно, є обидва зазначені інститути? Щоб не друкувалися в Києві «неправильні» книги і щоб Україна була безпорадною у відносинах зі східними державами?
І що знов-таки впадає в очі: ці паскудства (не побоюся оціночного терміну, на який маю повне право відповідно до вердикту Європейського суду з прав людини) планувалося зробити руками фізиків, хіміків, біологів і «технарів», які традиційно мають більшість в президії НАНУ і далеко не завжди можуть зорієнтуватися в тонкощах соціогуманітаристики. Divide et Impera – давно відомий принцип, який, судячи з усього, хтось (хто, цікаво?) намагається застосувати до нищення української науки, почавши з найбільш вразливих її сегментів. А потім би і до фізиків-хіміків, ясна річ, справа дійшла…
До речі: Євросоюз поставив за мету забезпечити витрати ВВП на науку та технології на рівні 3%. Сьогодні цей показник коливається навколо позначки 2% – в одних країнах він дещо вищий, в інших – дещо нижчий. Чом би тим політикам та чиновникам, які останнім часом полюбили говорити про євроінтеграцію, не порівняти ці цифри з аналогічними статтями бюджету України – і не знайти терміново кошти і на зарплати вченим (які сьогодні в усіх академічних інститутах одержують неповні ставки), і на друк журналів, монографій та першоджерел, і на оновлення устаткування НАНУ? Чи всі ці розмови – тільки прикриття зовсім інших процесів, у тому числі і знищення українських наукових інституцій і дослідницьких шкіл?
P.S. Після серії різких публічних протестів українських вчених, підтриманих своїми зарубіжними колегами, президія НАНУ скасувала розгляд питання про «реорганізацію» Інституту археографії та джерелознавства й Інституту сходознавства. Поки що скасувала. Проте, за інформацією з академічних «верхів», вже наприкінці цього або на початку наступного року це (і подібні) питання знову актуалізується. Хоча б у зв’язку з мізерними коштами, які в проекті держбюджету наступного року передбачені на українську науку. Та й адепти «реорганізації» залишаються на своїх посадах…