Освітні центри «Донбас-Україна», які відкривають на своїй базі навчальні заклади в Донецькій і Луганській областях, почали набір майбутніх студентів, які навчалися в школах на окупованій території та не отримали атестату державного зразка. Тут випускники здають екзамени для підтвердження своєї повної середньої освіти й для вступу до навчального закладу. У такому центрі при Горлівському інституті іноземних мов, що виїхав до Бахмута, щодня приймають одного-двох майбутніх студентів із Донецької та Луганської областей. Поки дівчинка з Луганщини здавала тести, Тиждень поспілкувався зі схвильованою мамою про те, чому їхня родина наважилася на це рішення.
Скажіть, як до вас краще звертатися?
— Тільки давайте так, щоб без прізвищ і назви міста, бо така інформація може зашкодити моїй родині. Донька вчитиметься тут, а я з молодшим сином залишаюся жити там. За таке можна й неприємностей знайти. Бо в маленькому населеному пункті всі діти як на долоні. Зазвичай звідси їдуть вступати до Ростова або Луганська. На жаль, не дуже багато інформації про можливість дітей поїхати на навчання в українські заклади. Ми, наприклад, не знали нічого ні про екстернат, ні про можливість здати ЗНО. Звичайно, може, самі винні, бо не дуже цікавилися: думали, що ось-ось ситуація налагодиться, усе буде, як раніше. Якось зателефонувала на «гарячу лінію» щодо освіти, а там стільки всього наговорили, що ми зрозуміли: це надто складно. Хтось казав, що без ЗНО тільки на контракт беруть, хтось — що це багато разів треба їздити, щоб усі документи зібрати. А один хлопець поїхав і все перевірив на собі: каже, просто та швидко. І головне — на нас тут чекають. Послухали його й вирішили ризикнути. Я не наполягала, це рішення доньки, каже, що повертатися додому не збирається. І ми з чоловіком хочемо, щоби дитина мала нормальну освіту й документ. Те, що видають у Луганську, визнається тільки на території так званої «ЛНР», навіть на «ДНР» не поширюється. То навіщо нам цей цирк…
Читайте також: Дні пам’яті та свободи
А як до цього донька вчилася в школі?
— Нормально, як усі діти: у такому віці важливі друзі, спілкування, розваги. У школі якимись ідеологічними питаннями не дуже задовбували. Ще на початку були дискусії та лайки: деякі діти приходили на заняття та казали, що не хочуть вчити українську мову. Бо, мовляв, то мова фашистів, ну й таке інше. Донька тоді й психувала, і сварилися вони одне з одним. А зараз усі мовчать уже. Хоча на вулицях тепер можна почути лайку навпаки, бо навіть ті, хто волав за Росію, не хочуть жити в такому світі: без банкоматів, зв’язку, але з комендантською годиною. Чоловік, коли виїжджає на заробітки, адже тут роботи взагалі немає, пересилає гроші на чужі картки, а потім за відсотки мені їх привозять. Ми навіть не знаємо, кому платимо за комунальні послуги, куди надходять ці кошти, чи не матимемо потім боргів. Дітям теж несолодко, у них немає жодної нормальної можливості навіть для розваг: ані кіно, ані дискотеки чи клубу. Як у позаминуле століття повернулися. А ще проблеми почалися, коли треба було отримувати паспорт. Дехто з однокласників доньки отримав той паспорт, мовляв, нікуди їхати не збирається, і його вистачить. А ми відразу відмовилися, поїхали в найближче вільне місто, щоби був нормальний документ. Ну й тепер зі вступом теж важке рішення. Раніше наша школа була повністю українськомовна, донька все шкільне життя навчалась українською. Заклад був показовим, про нього навіть на різних каналах показували. І раптом усі предмети російською, а українську залишили одну годину на тиждень.
Було дуже важко дитині. Про історію України взагалі мовчу: старші класи — це ж новітня історія. Самі розумієте, цього ніхто дітям там не викладатиме. Тому переймалися, що знань не вистачить: донька вивчала все самостійно, бо дивно було б у нас шукати репетитора. Хоча про вчителів загалом нічого сказати поганого не можу, та й дорослих дітей із пантелику не зіб’єш, якщо в родині є тверде розуміння того, що відбувається. А ось у дитячому садочку, де молодший, там уже помітніший вплив. Наприклад, щоранку вони співають гімн «Луганської народної республіки».
Нічого собі, і як ви це пояснюєте синові?
— Та ніяк. Він мені каже: «Мамо, як він мені вже набрид!». У нашій родині завжди було розуміння, що ми є Україна, тому діти ростуть із цим уявленням про світ. А син у мене з тих дітей, які вміють, коли треба, як кажуть, пропускати повз вуха. Так ось він активно це все пропускає. Я розумію, що діти старшого віку виїдуть, а малеча житиме там, де батьки. То треба вчитися пристосовуватися. Взагалі люди в нас уже якось до всього звикли: ти знаєш, що можна, а чого не треба казати. Прийняли умови гри, так би мовити. Бо поневірятися з дітьми по людях теж не дуже добрий варіант. Коли було дуже небезпечно, ми виїхали до Криму, де нам надали знайомі квартиру на два місяці. Але потім повернулися. Було дуже страшно, бо тоді в нас наповзло цих «казаків», зброю давали кому завгодно, убити, катувати, віджати щось могли просто через скаргу сусіда. І обстріли були страшні. Ті, хто тоді поїхав, назад уже не повернулися. А зараз, начебто, безпечніше, тому багато хто залишається та якось виживає.
Читайте також: Станіслав Черногор: «Мрію, щоб колись у Краматорську, скажімо, з’явився краєзнавчий музей, подібний до того, що є в Катовіце»
Блокпости перетнули без проблем? Кажуть, інколи бойовики не пропускають тих, хто їде вступати на вільну територію.
— А ми не казали нікому. Почали рух приблизно о четвертій годині ранку, приїхали на блокпост із боку Горлівки, а там людей на годин шість-сім стояти. Але ми ж не можемо, бо в нас екзамени. Тому за гроші поїхали з якимось «бомбилою» за 250 рублів до нульовки. Звідти — на автобус, а потім уже перевірка на КПВВ «Майорськ». Проте мали одну проблему: у дитини ще перепустка була на стадії обробки, тому нас пропустили тільки після клопотання з освітнього центру, де нас уже чекали. Назад поїдемо завтра, винайняли квартиру на добу. Нехай дитина мирним містом погуляє, у кіно сходимо, хоч я і не фанат, мені телевізора вистачає, але для доньки буде свято. Їй тут подобається, думаю, житиме в гуртожитку або квартиру знайдемо. Я дивилася ціни, тут дешевше, ніж у Луганську, якщо рахувати за курсом. Так, думаю, вона не захоче повертатися назад. Навіть якщо станеться диво.
Диво?
— Ми все ще сподіваємося, що кращі часи настануть, знову будемо в Україні. Як? Складно сказати, певно, хтось із кимось повинен домовитися. Тому чекаємо на диво: прокинулися вранці, а там уже все добре… Маю надію, що мій син навчатиметься в нашій українськомовній школі й мені не доведеться йому майже таємно казати, що немає ніякої «ЛНР».
Читайте також: Війна за душі. Які виклики постають перед єдиним храмом УПЦ КП у Костянтинівці
А на яку спеціальність донька планує вступати, якщо все вийде з екзаменами?
— Українська мова та література.