З коріння рослин у корінці книжок: що шукають письменники в садах

Садівництво — справа не з легких: руки чорнющі, сонце безжально припікає, а спину й узагалі не розігнути… Та, попри труднощі, проста фізична праця приносить умиротворення. Сієш моркву, прикопуєш саджанець яблуні — і розумієш, що це твоя опора, хай що відбувається довкола.

Думка про те, що сад-город — не просто ділянка з рослинами, а повноцінний мікрокосм, не нова. Так відчували мислителі різних століть і територій. Українські письменники теж не стояли осторонь від сапок і лійок, отож вивищували порпання в землі до життєвої філософії.

---

Григорій Сковорода: сад як місце «упокоєння для монашества»

Світ не впіймав Григорія Сковороду, бо той ховався серед зелених крон. Природа не раз рятувала його від мирської суєти.

Учень Михайло Ковалинський оповідав про побут учителя таке: «Часто у вільні від занять години усамітнювався для роздумів в полях, гаях, садах. Рано-вранці зоря супроводжувала його в прогулянках, а діброви були співбесідниками його розмислів».

Сад у бароковому світогляді — це рай на землі. Філософу дуже пощастило народитися й зростати на зеленій Наддніпрянщині, між дерев і трав. Так з року в рік набував мудрості, товаришуючи з природою. Хоч і не був садівником, Григорій Сковорода все ж збагнув, що людське життя подібне до роботи на землі. Тільки від людини залежить, що з її діл «проізросте» і якими будуть ці пагони.

«Навіщо ж садити оливу, якщо вона не дасть плодів? Навіщо садити в землю, коли не з’явиться новий паросток?» — писав мислитель у листах до Ковалинського.

Сковородинство, яке сповідують послідовники філософа, диктує, що городництво, садівництво, ба навіть споглядання гарного краєвиду є духовними практиками. Адже зелені хащі замінили Григорію Сковороді келію:

«Нині скитаюся у мого Андрія Івановича Ковалевського. Маю для свого монашества повне упокоєння. Земелька його є нагірна. Лісами, садами, пагорбами, джерелами наповнена. На такому місці я народився біля Лубен».

Григорій Сковорода бачив чимало спільного між людьми й рослинами. Приміром, радив бути такими ж стійкими, як пальма, що пробивається крізь скелі.

Василь Гоголь-Яновський: асиметрія та натуральність у садівництві

Письменник Василь Гоголь-Яновський, батько Миколи Гоголя, був затятим садівником та надавав перевагу лісовим деревам: за спогадами сучасників, сад на його хуторі годилося б називати гаєм. Улітку крони дубів, ясенів та кленів захищали хуторян від спеки.

У записній книжці Василя Гоголя-Яновського збереглися нотатки про історію англійського саду і садівників, що ввели моду на природність у ландшафтному дизайні. Сам драматург теж не любив симетрії і просив дітей допомагати йому у виборі місця для саджанців: вони навмання розкидали камінці — і вже за цими мітками батько планував озеленення.

Слави естета він зажив недаремно: у саду стояли затишна альтанка та грот, призначені для снування поетичних мрій. Обабіч гроту Василь Гоголь-Яновський посадив горобину, а навпроти — кілька берізок, підкресливши білизну їхніх стовбурів кущами світлих троянд.

Письменник шанував багаторічні рослини, отож із літа в літо родину Гоголів тішили одні й ті самі квіти. Великим господарчим звершенням поміщика було те, що він наказав викопати посеред саду ставок. На його березі Василь Гоголь-Яновський любив слухати солов’їв — і через те навіть заборонив там прати: стукіт праників розлякував пташок. Творча натура письменника проявлялася і в назвах, якими він нарікав кожну доріжку та алейку: скажімо, у ліску Яворівщині зеленіла «долина спокою».

Звичку до садівництва як до розради-антистресу Василь Гоголь-Яновський передав своєму синові Миколі Гоголю. Він теж посадив чимало дубів, прикопуючи жолуді, хоч не цурався й дрібніших рослин — приміром, висилав із Петербурга до рідної Василівки насіння цвітної капусти, артишоків і броколі.

Тарас Шевченко: уперта верба

Рослини вчать упертості. Спостерігаючи, як пагінець виростає на сухому чи кам’янистому ґрунті, садівник гартує свій дух.

Отож уявіть Тараса Шевченка на півострові Мангишлак, де він відбував покарання. Творчість на засланні була заказана, однак митець творив попри все. І йдеться не тільки про захалявні книжечки, а й, що прикметно, про дерева — власноруч посаджені й викохані. На засланні поет виростив гарнізонний сад, а ще посадив вербу за фортом.

Негадано Тарас Шевченко знайшов у Гур’єві (нині казахське місто Атирау) маленьку гілочку, забрав із собою і дав їй шанс прорости. Чи то деревце здогадалося, яка незвичайна людина поливає його, чи то просто сталося диво, — та вербова гілочка прийнялася.

Поет писав у листах: «Я увіткнув її в землю, вона листя пустила, я ну її поливати, а вона — рости. Верба моя виросла і укриває мене в спекотний день своєю густою тінню…». Це був сховок Тараса Шевченка. Під вербою він засинав і бачив сни про життя на волі.

Верба стала Шевченковою приятелькою, з якою він ділив горе навпіл. Згодом поет Богдан Лепкий присвятить цьому рятівному дереву вірш:

«…Прийнялася і на весну

Зелене листя розпустила.

Ох, як же, як була йому

Та деревина люба й мила!

Було, з казарми прибіжить

В зеленій тіні відпочити,

Положиться, верба шумить

І шепче щось над ним, як мати.

Мов жалується, що весна.

Сади цвітуть на Україні,

Вона ж сумує тут одна

Посеред дикої пустині»

У турботі про цей пагінець Тарас Шевченко забував про свою самотність.

Подружжя Кулішів: рай у тихому холодку

Часом сад — це вибір жити тихо й просто. Десь так було в письменницькій родині Пантелеймона й Олександри Кулішів на хуторі Мотронівка.

На перший погляд це класичне подружжя інтелігентів: приймали силу-силенну гостей, генерували ідеї, творили. Однак було дещо, що їх вирізняло, — активна залученість у господарство та сумлінна ручна праця. Куліші дбали про сад, де, за згадками Олександри Михайлівни, квітли конвалії, черемшина, бузок. А ще вирощували городину, пасічникували.

Господарство було великим — настільки, що в листах Олександра Куліш порівнювала його з «ноєвим ковчегом». Окрім рослин, потрібно було дбати про худобу — коней, свиней, корів. Куліші нерідко й самі працювали на городі, старалися на жнивах і сінокосі.

Гостям Пантелеймон Куліш охоче проводив екскурсію по хутору. У програмі — прогулянка садом і відпочинок у затінку дерев. Затишний ретрит у Мотронівці особливо сподобався письменнику Олександрові Кониському та науковцеві й перекладачеві Івану Пулюю. Вони відгукувалися про сад Пантелеймона Куліша як прехороше місце.

Пантелеймон Олександрович усе міське демонізував, а свій хуторянський рай навпаки розхвалював. Тут, мовляв, і мораль, і незамулена криниця народного духу: тільки випий — і проснешся українолюбом. Із життя на хуторі Пантелеймон Куліш витворив цілу філософську систему.

Сад — це безмір роботи, але стільки ж і краси. І в цьому прекрасно-вимогливому місці Пантелеймон Куліш спочив. Поряд у мотронівській садибі поховали й Василя Білозерського, брата Олександри Михайлівни.

Квіти Михайла Коцюбинського: вбирати в себе красу

Садівництво — процес творчий. Отож Михайло Коцюбинський був однаково продуктивний і в письмі, і в прикрашанні власної садиби.

Будучи естетом, письменник любив носити на лацкані гвоздику. Цей квітковий дендизм не випадковий, адже в садибі Коцюбинських був зелений рай. Сім’я жила серед пишних троянд, лілій, мальв… Донині музеї Коцюбинського неможливо уявити без квітів: щовесни музейники пораються на клумбах, щоб увіковічнити пам’ять автора-квітколюба.

Мандруючи, письменник помічав зразки локальної флори. До прикладу, рідні мальву чи руту сприймав як «привіт» із дому. А от екзоти привозив замість сувенірів: у його валізі завжди знаходилося місце для насіння заморських рослин. Завдяки цьому гобі в Чернігові завелися чудернацькі мешканці, як-от сіра агава. Чи то корона, чи то паща акули — так цю химеру уявляв Михайло Коцюбинський.

В оповіданні «На острові» він пише:

«Завжди хвилююсь, коли бачу агаву: сіру корону твердого листу, зубатого по краях і гострого на вершечку, як затесаний кіл. Розсілася по терасах і коронує скриту силу землі».

Уперше Михайло Коцюбинський спіткав агаву на острові Капрі. Його здивувало, що рослина розквітає лише раз у житті, жертвуючи цвіту всі свої сили. Сумно, але не безнадійно: перед смертю агава випускає додаткові пагони, щоб відродитися в «дітях». Це наштовхнуло письменника на роздуми про життя й смерть, а в оповіданні «На острові» з’явився мудрий вислів: «Бо така таємниця агави: вона цвіте, щоб умерти, і умирає, щоб цвісти».

Часом не надивуєшся, наскільки схожими бувають люди й рослини. Візьмімо агаву й Михайла Коцюбинського: теплолюбні, вони обидва погано переносили чернігівській клімат… Тому Михайло Коцюбинський узимку їхав на теплі курорти, а агаву в холодну пору переховують у теплиці. Так про рослину й досі дбають працівники музеїв-заповідників ім. Михайла Коцюбинського в Чернігові й Вінниці.

Довженкові яблуні: дім, що завжди поряд

Ще одним чернігівським садівником був Олександр Довженко. І якщо Михайло Коцюбинський любив екзотичну агаву, то цей письменник і режисер не уявляв життя без яблук.

В автобіографічній повісті «Зачарована Десна» автор згадує грядки з картоплею, цибулею, морквою, які садили його рідні. Від дозрілого овочу текла слинка, та серцебиття пришвидшувалося від краси розквітлих яблунь. Коли із Сашка зробився Олександр Петрович, іменитий прозаїк і режисер, він усе одно хапав лопату й вирушав до саду. Не дивина, що здебільшого саджав яблуні. У 1927 році наполіг висадити їх біля київської кіностудії (зараз вона носить його ім’я).

Знімаючи фільм «Земля» в селі Яреськи, що на Полтавщині, Олександр Довженко привіз саджанець і туди. Навряд чи вийшло б придумати символічніший жест любові до цього дерева, адже перші кадри кінокартини стали одою яблукам. На них дідусь, голова роду, помирає межи достиглими плодами, допоки мале онуча радісно кусає фрукти… Для митця яблука стали символом дому, вкорінення, життя як такого.

Максим Рильський: сховатися в ідилії саду

Виростити сад як сховок від шуму цивілізації, замешкати серед дерев і квітів — ось яким був життєвий вибір Максима Рильського. Нині українські садівники, милуючись поживними плодами й прекрасними квітами, рідко коли утримуються, щоби не процитувати рядки поета:

«У щастя людського два рівних є крила:
Троянди й виноград, красиве і корисне»

У красивому й корисному Максим Рильський направду тямив, адже де б він не жив — у затишному Ірпені чи галасливому Києві, — усюди розбивав садочок. І сил для цього не шкодував.

Навесні й улітку Максим Тадейович рано вставав, аби оглянути й за потреби обрізати, підлікувати дерева, а вже відтак сідав писати. Тобто керувався принципом зі загаданого вірша «Троянди й виноград»: «Ми працю любимо, що в творчість перейшла». Рильський жив серед природи, працював для неї як секатором, так і пером, оспівуючи красу та силу рослин.

Голосіївську садибу в Києві поет збудував на пагорбі-узліссі. Чого тільки не росло в його садку: яблуні, груші, вишні, черешні… А в квітні-травні садівника та його гостей п’янили пахощі бузку та магнолій.

Є в садибі Рильського й дерева з історією. Верба, біля якої Максим Тадейович відпочивав, — прямий нащадок мангишлацької верби Тараса Шевченка. Неоціненну гілочку, з якої виросло дерево, подарував садівникові Андрій Малишко.

Після смерті Максима Рильського верба почала всихати, і вже від неї, як колись і від її «матері», було взято новий пагінець. Для майбутніх поколінь верб, для майбутніх поколінь поетів.

Софія Яблонська: город на Нуармутьє

Мапа садів не знає меж. Із казахських степів та київських садочків перенесімося в Атлантику, на острів Нуармутьє. Місце це красиве, але, відверто кажучи, не найсприятливіше для саду-городу: замість родючого ґрунту — суха земля, а запашні трави заглушають будяки.

Напевно, багатьох такий клімат зупинив би від садівничих спроб, та тільки не письменницю й мандрівницю Софію Яблонську. Із довгих подорожей вона поверталася до Нуармутьє, свого прихистка, чи то краще сказати — персонального раю, і бралася за його облаштування.

Там росли і яскраві соняшники, і запашні трави: кріп, розмарин, ромен, м’ята, майоран. Для цього городниця спеціально привозила врожайні ґрунти на острів.

Сад, город — це запах та цвіт дому. Якщо не полінуватися посадити їх, навіть на далекому Нуармутьє з’явиться куточок України.

Євген Гуцало: телепорт у дитинство

Євгенові Гуцалу рослини також допомагали подумки перенестися додому, в дитинство, коли він і сам був зелений-зелений, як недостигле яблуко. Основою для його імпресіоністичної замальовки «Запах кропу» стали враження з рідного села — Старого Животова, що на Вінниччині. Груші в цьому тексті влаштовують «грушкопад цукристих дичок», соняхи височіють, як круглі кобзи на живих стеблах, а стручки квасолі видовжуються, аби згодом звеселити бабин борщ. Нагріті на сонці, пахтять огірки й дині. Та навіть їм не випадає змагатися з кропом — джерелом найсильнішого аромату:

«І з-поміж усіх запахів яскраво пробивається дух кропу, якого насушили і зсипали в торбинку, щоб зимою було чим обдурити суп, щоб зимою мати зелену страву, яка нагадувала б про літо…»

Що порожнішим стає город, то більше наповнюється погріб. Мати з бабою складають туди картоплю, квасять яблука, капусту, а головне — в одній із діжок ферментуються огірки, перекладені кропом та листям хрону. Тому-то і взимку, посеред іскристого снігу, героєві ввижаються зелені пахощі. Хтозна, чи й сіяв би Євген Гуцало так словами, якби змалку не натренувався на кропові.

Костянтин Москалець: філософічність садівництва

Якщо садівництво — це філософія, то Костянтин Москалець — мислитель із заступом. Щовесни письменник копає город, аби, як заповів Максим Рильський, посадити красиве (квіти) та корисне (картоплю). Під час перерви, коли позаду вже чорніє чималий клапоть скопаного, автор міняє лопату на книжку: у своєму блозі він написав, що цьогоріч читав стоїків. Так філософування передбачає роботу з рослинами, і навпаки.

На початку 1980-х в Бахмачі існувало творче об’єднання ДАК, до якого належали Костянтин Москалець, Володимир Кашка, Микола Туз та Андрій Деркач. Ритуалом, що об’єднував молодих письменників, стало заварювання чаю. Як пише Костянтин Москалець в есеї «Воскресіння чаю», «міцний до терпкості чай і цигарка або люлька, натоптана власноручно вирощеним тютюном, якою затягуються в перервах між ковтками, стали невіддільною частиною творчого процесу насамперед». Учасники навіть називали настій чайного листя «божественною сомою» — тобто напоєм богів і брахманів.

Коли ж ритуал закінчувався, заварку не викидали, а використовували як добриво для квітів: хризантем і троянд. Своє помешкання в рідному селі на Чернігівщині — Матіївці — Костянтин Москалець так і назвав: Келія Чайної Троянди.

Тамара Горіха Зерня: товариство однодумців

Сучасна прозаїкиня Тамара Горіха Зерня уявляє райське місце як сад із зеленим газоном. Свій рай розбиває на дачі: саджає молоді деревця, засіває ділянку травою. У соцмережах письменниця жартує, що в її мами зазеленіє і держак лопати, встромлений в землю, а от її талант — у чомусь іншому:

«Я у цьому відношенні антиматерія, у мене навпаки, здохне все, до чого докладу руку. У принципі, мною добре кропити бур’яни».

Головна героїня «Шептухи», її останнього роману, також далека від професійного городництва, зате вміє організувати роботу навколо. Вона — київська перекладачка, що переїжджає в прикордонне село на Сумщині, де потроху знаходить спільну мову з сусідками: бере в них консервовані овочі, ягідні наливки, натомість забезпечує умови для бізнесу — сироваріння. Не менш тепло Тамара Горіха Зерня відгукується і про власних реальних сусідок. Вони приносять дачниці сортові кукурудзу й горох, банки з компотом, а одна приятелька, якій вісімдесят три, навіть пообіцяла провести майстер-клас: полізти з нею на трактор, щоб показати, як підкидати на транспортер. Громада — великий чоловік!

Наталка Фурса: нагода зібратися з думками

Сучасна поетка й редакторка Наталка Фурса, що мешкає в селі неподалік Ромодана, вбачає у стійкості рослин «урок оптимізму». Найкращий подарунок для неї — саджанці плодових дерев, адже догляд за ними — це мотивація жити й жити саме тут.

На її городі ростуть редька, кабачки, помідори, гарбузи, картопля, якими можна ділитися з друзями, а в квітнику — фотогенічні хризантеми та чорнобривці. Коли ж приїжджають гості, Наталка Фурса приймає їх у затінку винограду й частує врожаями. Зрештою, поетичні твори — це теж плоди. Недаремно, надсилаючи до друку рукопис вибраних віршів, поетка порівняла себе з яблунею, що віддала всі яблука, але все ще міцно тримається корінням.

Рослини допомагають психологічно розпружитися, і ця істина стара як світ. Отож, редагуючи тексти, «шкідливіші за нікотин», Наталка Фурса «гризе» за комп’ютером суниці з городу. А коли восени внаслідок російських атак зникає електрика, йде готувати грядку — так час не мине даремно, та й у монотонності фізичної праці народяться нові думки.

Як і чому заземлення передує осяянню, поетка описала в збірці «Без сорочки»:

«…І коли всі слова розбігаються по кутках,

одвертаються спинами, ігнорують кличний відмінок —

вибираюся з пірʼя, ховаю крило в рукав

і у руки беру ганчірку, совок і віник…

І коли всі слова зникають, як пил і тлум,

чи ховаються в нірки, як миші зачувши звіра, —

я беру лопату, сапку, граблі, мітлу

і мандрую на грядку, у сад чи гребти подвірʼя.

А коли повертаюся, втомлена і свята —

бо труди були праведні, поза вáгами і судами, —

вони чинно виходять на світло гурточками і рядами…

вони сходяться до Вечері, як апостоли — до Христа,

і цілують холодні й голодні мої вуста,

й викладають на стіл мій

лозу виноградну, петлю і камінь»

Віра Курико: «джунглі в квартирі» як опора

Рослини — життя, рослини — любов. Це добре знає Віра Курико, бо не просто вирощує їх, а й оспівує у власній прозі та подкасті «Бегонії в агонії».

Сад Віри Курико — не про конкретну квітку, а про численних мешканців «джунглів у квартирі» (так зелень називає сама письменниця). Усі ці квіти й трави, хай які різні, виконують спільну терапевтичну мету.

«Для мене рослини останні шість років — це в принципі річ, яка мене тримає. Ба більше, я навіть бачу, що чим гірший в мене моральний стан, чим більше всього відбувається — тим більше я саджу, тим більше вазонів стає» — каже Віра Курико в інтерв’ю для «Радіо Культура» (цитата з текстової версії розмови на сайті «Суспільне Культура»).

Письменниця ділиться, що хоче написати твір про рослини, як Карел Чапек. Цей чеський автор, що кохався в садівництві, опублікував «Рік садівника» — книжку мало того що не без гумору, так ще й не без мудрощів. У цьому тексті сад виявляється мірилом усього: часу, простору, життя як такого. Люди-бо нероздільні з травами й деревами.

Схожі міркування є в романі Віри Курико «Летиція Кур’ята та всі її вигадані коханці, яким вона збрехала про свого батька». Рослини, хай то агава Михайла Коцюбинського, що до неї приходить головна героїня Летиція, чи маленький духмяний горошок, є виразниками людських почуттів. Почуттів, які ми плекаємо подібно до квітів. Можливо, нас тягне до лійок і сапок, коли ми переповнені любов’ю — або ж тому що ми нею переповнені.

Роль садів і городів особливо підсвітила війна. Ділянки з квітами, фруктами й овочами тепер мисляться як твердині в буремному морі, фортеці стійкості. Українські письменники здавна розуміли силу таких прихистків. Робота з рослинами заспокоювала їх і дозволяла, окрім корінців книжок, лишити після себе коріння в землі.