Збирати масовку для правлячої партії почали за кілька днів. В закритих групах, створених у соціальних мережах, молодим людям пропонували, так би мовити, попрацювати за 15 грн на годину. Роботу обіцяли не надто важку – постояти з прапором три години, щоби створити видимість великої кількості людей. Та й годі. Збір призначили за годину до початку реєстрації гостей поблизу МВЦ, поруч із великим супермаркетом. Тож рівно о 14:00 спостережливі громадяни могли побачити на площі перед магазином кілька сотень хлопців і дівчат, котрі групками походжали неподалік Виставкового центру.
«Скажіть, а що то у вас за список?» – допитується журналістка одного з телеканалів, тицяючи мікрофоном в обличчя повненькій жінці. Та, червоніючи, затуляє обличчя блокнотом і відходить подалі.
«А шо то у вас за спі-і-сак, – перекривлюючи, бубонить вона здалеку. –Дістали ці журналюги зі своїми камерами та мікрофонами!» – додає з обуренням у голосі.
Поряд стоять кілька десятків хлопців і дівчат. Вони вдягнені здебільшого в шорти й футболки. Однак дехто має такий вигляд, мов прийшов на співбесіду до роботодавця – наче святкові сарафани, брюки, білі теніски, краватки. Причиною послугувало прохання тушкозбиральників «виглядати не по-пляжному». Щоправда, більшість оминула це побажання увагою.
За якийсь десяток хвилин молоді регіонали заполонили всю вільну площу перед входом до магазину. Від станції метро стікаються люди в передчутті легких грошей. Нас реєструють, ретельно записуючи імена та прізвища, слідом – номери мобільних. Відтак шикують у колону по п'ятеро й ведуть у тінь, на задній двір МВЦ. Навколо безліч міліції. Хлопці в чорному одязі стоять ледь не через метр вздовж паркану. В небі час від часу пролітає винищувач. Міліціонери байдуже спостергіють за процесією, що тягнеться повз них, перекриваючи рух дорогою.
– А що тут відбувається? – цікавиться водій одного з автомобілів, що ніяк не може об'їхати нашу повільну колону.
– То ж з'їзд Партії регіонів, дядьку! – відказують із натовпу.
– Я розумію. А ви тут до чого? – це питання, на жаль чи на щастя, залишається без відповіді.
Читайте також: ПР починає вибори: розминка у Раді, голосування наосліп і нечувані заходи безпеки
Підходимо до воріт чорного ходу. Перед нами розчиняють великі ґрати, запускають всередину. Тут охорони більше. З-поміж силовиків видно чоловіка в цивільному, який щось намагається пояснити організаторам. Масовку шикують у тіні будівлі й знову рахують. Вздовж колони бігають чоловіки з оберемками прапорів у руках. Стягів два види: національні й самої партії. Всі полотнища натягнуті на рибацькі вудки.
«Роздавай один через один, – лунає над людом. – Один партійний, другий національний!» – додають з іншого боку. Правда, така ініціатива не викликає оптимізму серед учасників. Більшість хоче отримати до рук національні кольори замість партійних.
Слідом за прапорами повз проносять великі картонні коробки з клунками регіоналівських футболок і кепок. За процесом спостерігає зморшкувата жінка бальзаківського віку. Судячи зі ставлення до неї, вона тут головна. Адже кожен із «десятників» чи «сотників», себто організаторів, звертається до неї на «Ви» й ледь не заглядає до рота. Ця ж особа зверхньо поглядає на людей, що зібралися, й роздає цінні настанови, чию групу куди ставити і як саме.
Футболки в організаторів виявилися всі одного розміру – L. На додачу, від них смердить типографською фарбою та невипраним одягом. Попри це, «активістам» наказують перевдягтися у форму. За якусь хвилину наш різнобарвний натовп, натягнувши футболки поверх свого одягу, перетворюється на однорідну інкубаторну команду підтримки. Всі в білому, в кашкетиках, у кожного в руці прапор. Майданбайтерів вкотре рахують і пускають вперед, розставляючи людей по периметру на такій собі плац-парковці. Зустрічати найсильніших світу цього.
Розпечений асфальт обпікає ноги навіть через товсті підошви черевиків. У казенній футболці парко, дуже хочеться пити. Деякі познімали з себе власний одяг, лишившися вбраними в кольори регіоналів. Люди потерпають від спеки й задухи. Однак тримаються – на горизонті майорять такі жадані 45 грн. Час від часу повз проходять гості – чоловіки із животами, що пнуться на волю з-під тенісок і піджаків, жінки у вечірніх і не дуже сукнях. Десь серед них ходить перевіряльник. Його завдання – стежити, щоби жоден не присів і жоден прапор не вибув зі строю. Із появою цієї людини «активісти» підхоплюються, припиняються розмови. Правда, щойно він проходить, все вертається на круги своя: хлопці та дівчата вмощуються на бордюрах і починають теревенити за життя.
«Мене й так докори сумління мучать, що за регіоналів стою. Але що робити, гроші дуже потрібні. Зібралися поїхати на море, тож треба працювати», – бідкається Роман, студент.
«А я, певно, невдовзі стоятиму на Майдані. Найімовірніше, за регіоналів. Вони обіцяли платити по 160 грн, однак бути на площі доведеться зранку й до вечора. Подивимось, може, піду до опозиціонерів, там полегше буде», – відказує студентка Лілія.
«А я сидітиму в палатках Королевської. Там досить непогано платять. Та й робота не бий лежачого: роздавати газетки, усілякі агітки. Працювати ж за фахом наразі можу – сам студент-другокурсник. Тож доводиться на мітинги ходити», – розповідає Дмитро.
«А я хочу відпочити. Ось із Романом дозбираємо гроші та й поїдемо на моря. У нас за два тижні потяг до Криму, тож зараз мусимо заробляти, де доведеться», – додає Ірина.
Поряд з'являється один із організаторів. Чоловік відбирає з натовпу гарну молодь і веде до входу МВЦ. Каже, доведеться роздавати воду. Кому і як, не уточнює. Нас десь із десяток – хлопці в білих штанях та дівчата, всі як одна, у коротеньких шортах. І знову стоїмо на сонці. Повз повагом проходять делегати з'їзду, десь у наметах роздають питво і бутерброди з червоною рибою. Прапороносцям же води поки не дають. Кажуть, що це привілеї лише для учасників. Однак професіональні мітингувальники вже звиклі до такого, тож під шумок цуплять цілий блок із мінеральною водою і роздають колегам.
В очікуванні минає майже година. Від спеки й задухи паморочиться голова, забиває дихання й темніє в очах. Але стоїмо. Неподалік виринає та сама дама бальзаківського віку. Вона про щось говорить із нашими організаторами. Нас, водоносіїв, збираються вже кудись вести, однак роздумують. Через 15 хвилин дають команду повертатись на свої місця.
За ту годину, яку ми чекали, площу заповнили дорогі машини майбутніх висуванців. Тут і попсові Lexus, і представницькі Mercedes, RangeRover, BMW, новомодні Brabus. Серед усього того розмаїття де-не-де з’явиться Mazda або Volkswagen. Повз ворота паркингу пруть засоби пересування, вартість яких стартує, судячи із вигляду, від $90 тис. Масовка із сумом споглядає на все це багатство. Однак щойно з'являється вода, як настрій поліпшується. І делегатів уже зустрічають спини та часом перекошені прапори. Людозбирачі навіть вже й не намагаються наводити лад. Вони тут же, поряд, хто присівши, хто стоячи, розмовляють із нами. Раптом між машинами з'являється постать пана Колеснікова. Він придивляється у наш бік, проте людям байдуже. Вони його вже не сприймають. Надто спекотно, надто довго.
За спинами людей у білому сидить дівчинка. Зовні їй років сім – вісім. Вона тихенько грається собі голками від ялинок й іноді щось бурмотить під носика. Поряд виринає її мати – жінка у кепці й футболці регіоналів. Вона відвішує кілька ляпасів дитині й починає крізь зуби стиха сичати. Про що вони розмовляють, зрозуміти важко. Монолог мамці триває хвилин п'ять, після чого вона кидає донці через плече: «Ми тут до шостої сидимо. Тож чекай». Дитина, похнюпившись, присідає на бордюр.
Що ближче кінець стояння, то сильніше відчувається втома. Часом здається, що вона набуває справжніх вселенських розмірів. Люди в натовпі рахують хвилини до кінця роботи.
«Ще 27 хвилин стояти лишилось. І все, додому», – констатує Дмитро, поглядаючи на мобільний. Поряд організатор. Каже, щоб ми не поспішали, бо, можливо, доведеться залишитись і довше.
«Кажуть, що вище парткерівництво не з'явилося. Тож можуть нас залишити до сьомої. Однак це ще не точно. Хоча, якщо залишимось, то нам доплатять. Але не знаю, скільки», – ділиться новинами знайомий організатор.
«Активісти» починають ремствувати на несправедливість. Окремі, поки жартома, пропонують як моральну компенсацію «подряпати кілька меринів». Хоча в окремих індивідів перспектива додаткової години викликає ентузіазм.
«Байдуже, скільки тут стояти. Хоч до опівночі. Аби платили. Мені взагалі сказали, що 40 грн – година. Я й прийшов. А виявилося, що 40 грн загалом. Я більше грошей сьогодні витратив, ніж отримаю», – емоційно каже Михайло.
Правда, найгірші прогнози не справдилися. За 10 хвилин по шостій прапори рушають за будівлю Виставкового центру. Люд здає реквізит. Вище організаційне керівництво вирішило із своїх помічників «збудувати» кордон, за який нікого не пропускають. Тож прапороносці змушені перевдягатися у тисняві. Над майданчиком шириться нестерпний запах поту. До цього додають хлопці, які, познімавши футболки та борцовки, поливають собі голови мінералкою. Вакханалію припиняють швидко, наказавши всім рушати до магазину й чекати розрахунку. Нещодавні регіонали сунуть до супермаркету довжелезною колоною, непоквапом роздивляючись міліцію, авто делегатів та бозна що ще. Неподалік перекрили Броварський проспект.
Гроші прибувають приблизно о пів на восьму. Наш організатор видає «чесно зароблені» 45 грн кожному й пропонує приходити на майбутні «масові заходи». Молодь, отримавши бажане, розходиться по домівках, так і не дочекавшись вищого партійного.
P.S. Отримані регіональні гроші Тиждень переказав на рахунок хворої дитини.
