«Якщо ми хочемо захистити Україну від злого Путіна, то ми не можемо прийняти путінських методів влади України», – так афористично висловилася днями депутат Європарламенту Ребекка Хармс («зелені»), яка вже впродовж 20 років займається українськими справами. Йдеться не тільки про «справу Тимошенко», яка сьогодні у фокусі уваги державних лідерів та партійних діячів Євросоюзу, а й про загальну стилістику керівництва команди Віктора Януковича. Інакше кажучи, за місяць до Вільнюського саміту ця команда може зірвати парафування Угоди про асоціацію між Україною та ЄС – і ніхто, крім самого Віктора Федоровича і Ко, тут не дасть ради самим собі.
І справді: кому в Євросоюзі потрібні провінційні наслідувачі московського автократизму та московської політичної пихи?
Але не тільки це стоїть на заваді. Якими способами «захистити Україну від злого Путіна», тобто від зовнішніх атак «кремлівських чекістів»? Про це дискутують політики, про це пишуть газети. Мовляв, «Москва прагне провалити план ЄС щодо України», «Росія не спить», «Кремль навряд чи так просто допустить Вільнюську угоду»… А якщо і допустить, то цим історія не закінчиться, – зазначає знаний британський експерт Джеймс Шерр. Головна інтрига, на його думку, розгорнеться після парафування Угоди про асоціацію, коли розпочнеться процес її ратифікації державами – членами ЄС.
Як на мене, він має рацію. Адже, якщо Януковичу і Ко вдасться перемогти у собі «внутрішнього Путіна», на Вільнюському саміті не повинно статися несподіванок. А якщо президент чи прем’єр якоїсь надто вже дружньої Росії (чи «Газпрому», що сьогодні майже те саме) держави раптом закомизиться, гранди європейської політики швидко поставлять його на місце. А от коли розпочнеться процес ратифікації цієї Угоди 28-ма державами-членами ЄС, от тоді Кремль зможе розпочати активно діяти чужими руками, добре перед тим змащеними. Або навіть і не змащеними, а вміло підсадженими на гачок гіпертрофованого політичного самолюбства…
Скажімо, всю першу половину цього року польські праві сили вели шалену кампанію, спрямовану номінально проти ОУН та УПА, реально ж – проти українських патріотичних сил. У тій страхітливій війні, яка точилася на теренах колишньої Другої Речі Посполитої (не тільки на Волині й Галичині), ніхто не був «білим та пухнастим» – ані Армія Крайова, ані Армія Людова, ані Українська Повстанська Армія, ані Українська Народно-Революційна Армія, ані Білоруська Самооборона, ані Литовська Визвольна Армія, ані червоні партизани, ані нацистські окупанти та набрані ними місцеві поліцаї. Але в рік роботи місії Кокса-Кваснєвського, в рік планованого парафування Угоди Україна – ЄС весь пропагандистський вогонь виявився спрямованим саме на українських борців на незалежність. Ще трохи б – і цілком можливо, що через Сейм пройшла б резолюція з такими формулюваннями, які б спричинили серйозний конфлікт українських демократів з Польщею. Цікаво, чого це суб’єктивно налаштовані проти московського імперіалізму польські праві з таким заповзяттям об’єктивно працювали на цей імперіалізм?
Ще раніше атаку проти України розпочали угорські праві, які перебувають у цій країні при владі. Торік уперше за час новітньої української незалежності між двома державами не був підписаний протокол про права національних меншин. Угорська сторона в ультимативній формі вимагала створення на Закарпатті Притиснянського адміністративного району, який би об’єднав усі місця компактного проживання угорської меншими і фактично користувався би правами національної автономії. Ба більше: уряд Угорщини хотів би бачити етнічних угорців (саме так, у множині) у складі Верховної Ради. Партія регіонів прислухалася до настирливого побажання і ввела до свого спису Іштвана Гайдоша, який і став депутатом; а колишній нардеп Михайло Товт став членом Конституційної асамблеї при Януковичі. Наче вимогу виконало, хоча й частково. Але цим не обмежилось – естафету перехопила ультраправа партія «Йоббік». Вона провела на Закарпатті всі партійний форум, на якому депутат Європарламенту Бейла Ковач заявив: Україна може розраховувати на підтримку Угорщини в укладанні асоціації з ЄС, по-перше, тільки в разі беззастережного виконання «Закону про основи мовної політики» (знаного більше як «закон Ківалова-Колесніченка й ухваленого з грубими порушеннями Конституції та регламенту), по-друге, тільки в разі негайного створення згаданого вже Притиснянського округа (зверніть увагу, вже на району…). Торік у Береговому й Берегівському районі угорська мова одержала статус регіональної – але, як бачимо, радикальна партія «Йоббік» (має 46 місць у Національних зборах і нерідко озвучує ініціативи, які уряд країни не наважується висунути сам) прагне значно більшого. І з якого дива угорські праві де-факто ллють воду на кремлівські млини?
Та це ще не все. Команда Путіна має в запасі ще один вагомий геополітичний козир, який можна викинути в останній момент, щоб зірвати ратифікацію Угоди про асоціацію між Україною та ЄС. І як стверджують мої московські колеги, зветься цей козир «братньою Болгарією». Наче в обмін на серйозну скидку від «Газпрому» болгарський парламент може наступного року не ратифікувати цю Угоду. Так це чи ні, але екс-прем’єр Болгарії Бойко Борисов колись був викладачем Вищого інституту офіцерської підготовки МВС НРБ, а потім охороняв останнього комуністичного лідера цієї держави Тодора Живкова; партія ГЕРБ, очолювана Борисовим, нині має 117 місць з 240 у нижній палаті Народних зборів. Що цікаво: це також права партія…
Звісно, категорично щодо планів «кремлівських чекістів» нічого не можна стверджувати, але, знаючи їхні відпрацьовані впродовж десятиліть методи впливу на геополітичній арені, варто бути готовими до нових несподіванок. І передусім – з використанням (ймовірно, в більшості випадків «втемну») тих чи інших політичних сил, ЗМІ та громадських організацій держав-членів ЄС.