З чистого аркуша

Вони анітрохи не втратили актуальності – перелічені вимоги, чи як тепер кажуть, компетенції, які повинен мати менеджер (і не тільки театральний), у ХХІ ст. нітрохи не змінилися. Зазнала метаморфоз хіба його місія: не просто керувати закладом культури, а регулювати процеси, які відбуваються в галузі, впливати на економічний, політичний, соціальний і духовний складники життя суспільства. Саме тому необхідно готувати фахівців у галузі арт-менеджменту для впровадження культурної політики держави. Звичайно, якщо така політика в країні взагалі існує.

 

 

У рекомендаціях експертів до Національного звіту про культурну політику України, прийнятого Радою Європи минулого року, так і сказано: необхідно виховати нове покоління менеджерів культури, здатних концептуально і практично забезпечити прийняття рішень та стратегічний розвиток культури у майбутньому. А Міністерство культури і туризму України визначило пріоритетним напрямком своєї діяльності 2008 року підтримку розвитку культурних індустрій і національного культурного продукту. Та й, культура сьогодні вимушена звертати увагу на дієві ринкові механізми і без державних настанов. За таких умов особливої ваги набуває підготовка фахівців, причетних до виробництва, розповсюдження та промоції національного культурного продукту не менше, ніж, власне, митці.

 

Ми досі живемо романтичними уявленнями про художників, які своєю творчістю змінюють світ. Натомість сучасний світ керується іншим принципом: хто стане мистецьким лідером, чию оригінальність визнають не лише на рідних теренах, визначають ділові люди. Змовляючись між собою, менеджери, куратори, директори та інші керманичі процесом формують моду. Вони здатні грамотно створити ажіотаж навколо тих осіб, кого вважають «актуальними», і навпаки, цілковито зруйнувати кар’єру інших. Відтак, якщо країна не здатна органічно влитися в систему світового арт-менеджменту й запропонувати в цьому середовищі власне сильне лоббі, вона приречена довіку пишатися спортивними досягненнями й тішитися фольклорною спадщиною.

 

 

На виклик часу чи своєрідне «соціальне замовлення» досить швидко відгукнулися українські громадські організації й вищі навчальні заклади, де почали відкривати спеціальності, пов’язані з підготовкою «бізнесменів для культури», проводити відповідні тренінги та майстер-класи. Згадати хоча б Національний університет культури і мистецтв із його Інститутом менеджменту і бізнесу, одеський Центр практичного менеджменту культури тощо. Мистецький менеджмент у різноманітних спеціалізаціях (від шоу-бізнесу до міжнародної культурної співпраці) наразі існує й у вигляді окремих курсів у структурі академічних програм, і у формі сертифікатних програм та коротких курсів підвищення кваліфікації.

 

Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. Івана Карпенка-Карого уже понад 30 років готує фахівців з театрального менеджменту. Відповідна кафедра, створена ще 1975 року, тривалий час була єдиною серед театральних вищих закладів освіти в колишньому СРСР. Вчитися тут було престижно: брали переважно «своїх», тобто дітей із акторських родин, та й подальша посада керівника або адміністратора театру – далеко не найгірше місце, на якому можна влаштуватися у житті.

 

Проте за детального розгляду картинка виглядає не надто оптимістичною. По-перше, питання легітимності культурного менеджменту як академічної дисципліни залишається не вирішеним. Бо «менеджмент» є видом діяльності, підготовка фахівців за яким традиційно асоціюється з бізнесом, а отже, і з тими вищими навчальними закладами, що перебувають у підпорядкуванні Міністерства освіти і науки. Тому в назві «мінкультівських» спеціальностей це слово не може фігурувати. А в університеті ім. Карпенка-Карого взагалі вирішили відмовитися від цієї назви, вважаючи, що «організатор театральної справи» – точніша характеристика фахівців-адміністраторів.

 

По-друге, досі не вдавалося здійснити якісний аналіз навчальних програм, їхньої структури і змісту, специфіки, спрямованості, цільової аудиторії, очікуваних результатів і викладацьких методик. Це пов’язано, зокрема, з тим, що деякі виші вважають за ліпше не афішувати зміст своїх курсів, побоюючись конкуренції. Тому інфраструктура освіти з арт-менеджменту залишається нерозвиненою, програми ізольованими, міжвишівських обмінів – практично немає.

 

По-третє, дається взнаки «людський чинник». У деяких регіональних ВНЗ цей курс буквально нав’язали викладачам, які не мають жодного відношення ані до самого предмету, ані до культури взагалі. І, нарешті, вкрай гострою залишається проблема практики та подальшого працевлаштування тих, хто здобув освіту арт-менеджерів і відповідності їхніх знань на європейському рівні. Професійної асоціації менеджерів культури не існує, надання місць для практикантів у театрах, концертних залах, музеях – радше справа приватних зв’язків, а не налагоджена схема.

 

 
Тому спроба започаткування магістерської програми з арт-менеджменту фактично з чистого аркуша виглядає мало не героїчною. Здійснюється вона в межах проекту «Моделювання навчальних програм з менеджменту культури і культурної політики у нових демократичних країнах. Український кейс», який реалізує Центр розвитку мистецької освіти КНУТКіТ ім. Івана Карпенка-Карого у стратегічному партнерстві з Британською радою в Україні. Нещодавно у Центрі сучасного мистецтва відбувся практичний семінар «Дизайн навчальних програм з менеджменту культури і культурної політики», до участі в якому було запрошено практиків галузі, зацікавлених у створенні навчальних програм на основі свого досвіду. По суті, це перша робоча зустріч ініціативної групи, що незабаром має оформитися в юридичну особу з визначеною назвою. Її стратегічна мета – створити нову якісну магістерську освітню програму з арт-менеджменту та культурної політики, зробити її престижною й фінансово рентабельною, зацікавити виші, аби вони ввели цю програму до своїх навчальних планів.

 

Уже з теоретичної частини семінару стало зрозуміло, наскільки це завдання нелегке. Ось наприклад, одне з питань, довкола якого відбувалася жвава дискусія: яка модель освіти з арт-менеджменту є прийнятною для наших реалій? Можливі три варіанти. Англосаксонська, що передусім базується на практичному досвіді. Французька – ґрунтується майже виключно на теорії – для спеціалістів особливого значення набуває престиж диплому, який видає освітня інституція. Німецька поєднує обидві моделі. Вибір далеко не простий. З одного боку, мистецьке середовище відчуває гостру потребу у менеджерах-практиках, які вміють працювати в суто українських умовах. А з іншого, менеджери культури, які вже встигли набити собі шишок у цій справі, як правило, самовпевнено вважають себе фахівцями екстра-класу, для яких ніякі модулі, тренінги та лекції іноземних гостей не потрібні. Їх би привабило одержання престижної «корочки» – якщо не міжнародного зразка, то хоча б державного, що відкривала б можливості для праці на ринках Заходу.

 

У цій позірно теоретичній дискусії криється один із ризиків, що постає перед програмою: чи вдасться їй потрапити у «правильну» цільову аудиторію, а відтак стати потрібною й рентабельною. Адже про те, хто саме зараз відчуває найбільшу потребу в тому, щоб витратити 2 роки на вивчення цілого комплексу предметів з культурної політики, фінансового менеджменту, маркетингу, наразі можна лише робити припущення. Спеціальних досліджень попиту на таку освіту ніхто не проводив.

 

І, нарешті, чи не найголовніше – під дахом якого навчального закладу її розмістити. Державний виш – варіант чудовий, тільки от навряд чи його, як правило, консервативне керівництво з ентузіазмом візьметься за пробивання у Міносвіти ліцензії на підготовку тих самих «менеджерів», яких це міністерство у галузі культури не визнає. Магістерська програма у межах МБА (магістр бізнес-адміністрування) – теж варіант непоганий, от тільки чи захочуть платити слухачі за доволі специфічні курси, якщо МБА орієнтована на підготовку лідерів «великого бізнесу».

 

Інакше кажучи, перед ініціативною групою – вирішення дилем, від одного переліку яких може зникнути й ентузіазм, й ініціативність. Але згадаймо ще раз слова Фьодора Коні. Була б любов до справи «мало не безумна», все інше додасться.