1. Усе, що я знала та вміла, можна було абсолютно впевнено забути, бо жодна моя професійна навичка не знадобилася: зі мною працювали ті, хто не мав аніякого досвіду в цій сфері, не знав комп’ютера, ті, кому було трохи за 20 або майже 60. Тобто всі, хто просто шукав роботу.
2. Головна вимога — бути. З восьмої до п’ятої. При цьому можна не робити анічогісінько, але кудись піти — ні. Двері кабінету могли не відчинитися протягом зміни жодного разу, але ти мав бути на місці. Для тих, хто хоче робити щось корисне або взагалі хоч щось робити, це були б нестерпні умови.
3. За рік такої «діяльності» курити у відділі почали майже всі, бо то був бодай якийсь рух. Спочатку зібратися, потім піти в туалет, далі розказати всім, що відбувалося на перекурі.
Читайте також: Як я служила в «ополченні»
4. Плітки керували величезною установою. Як павутиння, вони народжувалися щохвилини. Із сусіднього відділу пішов керівник. То була дивна людина з божевільними очима наркомана. Пішов він через фінансові розтрати та пов’язаний із цим конфлікт. Практично відразу повідомили, що його вбито. Повідомили майже офіційно. Через півроку якось випадково всі дізналися, що пішов на підвищення у владі. А ще через якийсь час хтось розказав, що до війни той «капітан» був сутенером. І це непоодинокий випадок «зламаного телефона». Це дивна щоденна реальність. Керівниками ще двох відділів були два майори: батько та син. Вік батька передбачав це звання, але синові було 22 роки, і всі те знали. Потім була участь у «бойових» — обидва вони потрапили до лікарні заздалегідь, а потім пішли на підвищення в іншу установу.
5. Щоб працювати в цій сфері, можна було не мати жодних політичних чи будь-яких інших поглядів. То виявилося взагалі несуттєвим. Хоча дуже категоричні погляди декого з відділу, коли людина щодня кричала, що ненавидить Україну та всіх її жителів, були проблемою. При цьому жінки охоче йшли в «армію», розуміючи, що їх не відправлять на «фронт», а своїх синів і чоловіків тримали вдома: там було безпечно. Тобто чоловіки куховарили, поки дружини заробляли гроші. Їм шукали «безпечну» роботу. Там, де не було ризику для життя та здоров’я.
6. І ще одне дивне відкриття: правий той, хто кричить голосніше, хто може не соромлячись розказувати керівництву, що він робив і може робити. Тих, на кому все трималося, — кожен перший. Один «майор» розповідав, що саме завдяки йому вижили всі вчителі та вихователі дитячих садочків його маленького міста, бо він їх годував власним коштом улітку 2014-го. Щоразу в тих історіях з’являлося дедалі більше подробиць і масштабу. Цей майор постійно приходив до нашого відділу пити каву, і завжди з порожніми руками. Але його апломбу вистачило б на дивізію. Я спитала в нього, ким він був до того, як став майором. Виявилося, малярем, не мав навіть повної середньої освіти.
Читайте також: «Ввічливі» незнайомці
7. Ненависть і підстави йшли поруч. Заради посади всі ладні були батька продати. На кону великі гроші, «зірки» на погонах. Уявіть собі людей, які прагнуть пройти у вузькі двері: хтось лізе поверх голів, хтось між ніг, когось відтягують за одяг… Саме таке враження було в мене, коли звільнялася чергова посада. У той момент це було для всіх найголовнішим у житті, ніби інших цінностей узагалі не існувало.
8. І зовсім не відкриття. «Армія» — це система, де людяність, творчий потенціал, інтелект чи щось подібне — непотрібні речі. Це система, яка діє, як годинниковий механізм, котрим згори керує хтось невидимий. І механізм той існуватиме зі мною чи без мене, за моїм бажанням чи проти нього, але механізм заведено, зупинити його неможливо. А охочих працювати за тотального безробіття в місті та «республіці» превелика кількість.
Читайте також: Як жити в Донецьку
Я пішла майже в нікуди. Одразу після звільнення потрапила на навчання на територію, контрольовану Україною. Проект, пов’язаний із війною, але нейтральний до обох сторін конфлікту. Почувалася в цих абсолютно мирних умовах тренінгу, розмов про зарплату та подальші плани диваком із якихось екзотичних островів. Виявилося, що втратила здатність сміятися, здатність у білому бачити біле. Знайома сказала потім, що я була ніби кам’яна весь час, постійно перепитувала, не могла сміятися та не розуміла жартів. Розуміла це й сама, бачила свої зміни. Всім було байдуже, а мені хотілося кричати: «Я з Луганська, поговоріть зі мною». А потім нас запросили до ресторану, і після року в Луганську я зрозуміла, як почувалися блокадники. Мені навіть не їсти хотілося, а просто дивитися, як люди сміються, замовляють щось смачне, слухають музику, як до війни. Майже все моє замовлення я забрала з ресторану із собою: хотіла привезти додому. Навіть привезла все це. Не змогла їсти там сама.