По-перше, ідеться про взаємну довіру. Без неї побудова успішної співпраці просто неможлива. Наприклад, якщо розглянути систему кібербезпеки Фінляндії, то вона складається з кількох галузевих об’єднань, до складу яких входять передусім представники бізнесу. Але й урядові чиновники там теж є. Особливість у тому, що держава виконує функцію радше модератора, ніж наглядача чи командира. А самі підприємці, хоча формально є конкурентами на ринку, співпрацюють і обмінюються між собою критично важливими даними про кіберінциденти. Ключовою водночас є саме спорідненість в одній галузі, адже будова інформаційних систем, наприклад банківського сектору, більш-менш однакова, відповідно й загрози для них однакові. Натомість ширші рекомендації або поради з іншої сфери можуть бути недієвими. Отже, оперативний обмін специфічними даними й спільна реакція всієї галузі стає запорукою ефективної відсічі кібератаки. До того ж ніхто не хвилюється, що ці дані використають проти них конкуренти або держава, бо існує певна система правил (тут якраз і є потреба в участі уряду), та й система правосуддя у Фінляндії одна з найкращих. Зрештою, не порушувати встановлені правила й тому залишатися в таких об’єднаннях — в інтересах самих учасників. Кауто Хуопіо, головний спеціаліст Фінського органу регулювання комунікацій (FICORA) та Національного центру кібербезпеки Фінляндії (NCSC-FI) в інтерв’ю Тижню пояснив це так: «Кіберзахист — командна гра, тільки разом можна отримати результат». Схожу думку висловив і директор української компанії у сфері кібербезпеки Berezha Security Костянтин Корсун. По-перше, саме вчасний обмін інформацією про кібератаки значно знижує ефективність дій зловмисників і масштаби збитків. «Але ґрунтується він на довірі, адже існують ризики розголошення чутливої інформації, що може завдати репутаційної шкоди», — наголосив він у коментарі Тижню. Водночас Корсун зазначив, що саме відсутність такої довіри між українськими компаніями та державними органами негативно впливає на національну кібербезпеку.
Читайте також: Ґінтаутас Дирґела: «У зустрічах керівника компанії з міністром немає нічого поганого, якщо тільки їх не намагаються приховати»
По-друге, потрібно створити сприятливі умови. Це критично важливо для країн, що розвиваються, бо в таких випадках можливостей самої лише держави часто недостатньо й бізнес може стати непоганим помічником (див. «Готові до співпраці»). Але й заможнішим країнам партнерство не зайве. Наприклад, Ізраїль, що відомий своїми стартапами та інноваціями, щоразу традиційно визначається одним з найкращих у рейтингах зручності ведення бізнесу. Така ситуація стала можливою завдяки впровадженню сприятливого законодавства та розуміння урядом важливості підприємницької діяльності. Доволі активно впроваджуються програми підтримки бізнесу або партнерства з ним. Наприклад, 2017 року на замовлення Міністерства фінансів було створено міжвідомчу групу аналітиків, яка провела дослідження щодо рівня забезпечення інфраструктурою в країні. Було визначено, що порівняно з іншими країнами Ізраїль відстає у сферах транспорту, водопостачання та енергетики (ці галузі формували близько 50% ВВП, тоді як у середньому в країнах ОЕСР вони формують понад 70%). Для вирішення цієї проблеми було рекомендовано значно збільшити інвестиції до 2030 року. Для цього в рамках національної інфраструктурної стратегії розробили нові механізми фінансування, спростили бюрократичні процедури, запровадили нові системи менеджменту. Як наслідок, відбувся значний прорив, особливо у сфері транспорту, адже побудували низку шосе й тунелів, а нині триває підготовка до будівництва нового аеропорту. До того ж більшу частину проектів реалізували саме за схемою державно-приватного партнерства. Цікаво те, що серед основних державних замовників-партнерів є ЦАХАЛ. Сили оборони Ізраїлю охоче діляться роботою: приватні компанії розвивають військові бази, прокладають дороги, будують госпіталі та командні пункти. Очікується, що новий розвідувальний комплекс для Корпусу розвідки ЦАХАЛ, який має з’явитися 2026 року, будуватимуть за участю приватних інвесторів.
Третім інгредієнтом може вважатися розподіл повноважень. Зазвичай держави, навпаки, намагаються зосереджувати у своїх руках максимум влади і діляться нею вкрай неохоче. Однак бажання контролювати все і вся нерідко обертається проблемами — як у прислів’ї про сімох няньок. Тому цілком розумно перерозподілити частину повноважень приватному сектору. Наприклад, у Великій Британії роль контролювального органу в інтернеті відіграє недержавна організація Internet Watch Foundation (IWF) (офіційно за визначенням — благодійна). Це спілка операторів зв’язку та провайдерів, до повноважень якої належать моніторити контент та приймати скарги від населення або правоохоронців. За результатами розгляду IWF може рекомендувати блокувати або призупинити певний інформаційний ресурс. Цих рекомендацій суворо дотримуються, хоча вони не є обов’язковими до виконання. Влада звільняє себе від доволі великого обсягу роботи, а приватний сектор позбавляється державної цензури. До того ж уряд ще й непогано заощаджує, адже фінансують IWF у формі благодійних внесків мобільні оператори, провайдери, розробники ПЗ та виробники комп’ютерного обладнання. Хоча критики IWF дорікають на низьку ефективність та часті помилки, як-от скандал довкола заборони статей про альбом «Virgin Killer» відомого рок-гурту Scorpions або блокування Вікіпедії.
Читайте також: Двері в нову реальність
Четверта складова — взаємовигідність. Крім віртуального простору та інфраструктури є ще кілька галузей, з різних причин сприятливих для партнерства між приватним сектором і державою. Уряд може створити або фінансувати міжнародні інформаційні кампанії, зокрема й через офіційні дипломатичні канали, від яких скористаються приватні туристичні компанії або готельний бізнес. Своєю чергою податки та витрати гостей поповнять національний бюджет, поліпшиться й міжнародний імідж. Приклади таких кампаній мають практично всі відомі туристичні країни. Інша сфера, де бізнесу не обійтися без держави, — оборонна промисловість. Але причина тут інша: надто чутливим питанням є виготовлення і продаж зброї, тому галузь потребує як контролю, так і сприяння з боку уряду. Але якщо синергію буде знайдено, результат не забариться. Наприклад, за цілеспрямованої підтримки та промоції з боку держави активно розвивається ОПК у Туреччині. Країна з імпортера перетворилася на самостійного гравця на ринку озброєння, і вже 2017 року галузь принесла $1,8 млрд прибутків від експорту.
Не йдеться про завдання національної безпеки, їх ніхто делегувати бізнесу не збирається, так само як і об’єкти критичної інфраструктури. Хоча в кризових ситуаціях, як, наприклад, зараз через пандемію коронавірусу, деякі країни впроваджують партнерство у сфері охорони здоров’я. Наприклад, у США приватні компанії та організації лише в лютому цього року надали близько 18 т медичного захисного обладнання. У рамках спеціального проекту HOPE до боротьби з коронавірусом долучилися, приміром, авіабудівельний гігант Boeing та представники кількох церков. А приватні компанії опікувалися доставкою понад 800 американських громадян додому. Зрештою, глобальні кризи уражають усіх громадян, попри форму власності, вік чи матеріальний статус, тож і боротися з ними мають усі разом.
Читайте також: Die Welt: Щеплення для інвестиційного портфеля
Державно-приватне партнерство не завжди минає гладко. Є кілька проблемних моментів, які можуть ускладнити реалізацію проектів або й узагалі їх зірвати. Наприклад, на початкових етапах уряду та представникам бізнесу часто бракує спільного погляду на проект, хтось мріє про соціальний ефект або політичні дивіденди, тоді як підприємці рахують лише гроші та KPI. Також не береться до уваги різниця в бюрократичній культурі, адміністративній структурі, джерелах фінансування. В інших ситуаціях бракує необхідного досвіду або експертизи, бо активісти від бізнесу, які готові прийти на допомогу державі, не завжди є професіоналами в конкретній галузі. До того ж часто причиною проблем є затримка або невиконання однією зі сторін своїх зобов’язань (що інколи відбувається через неузгоджені на початку позиції). І нарешті, мало не головною проблемою є визначення керівництва та розподіл відповідальності. Держава намагається максимально контролювати все, що тільки можливо, хоча інколи чиновники мають низьку мотивацію, за звичкою не поспішають або розводять бюрократію. Натомість бізнес прагне до надприбутків, оминаючи ризики й витрати. Порятунком може стати прозора та чесно сформульована угода, що враховує як побажання, так і особливості обох сторін процесу. Зрештою, можливі плюси від позитивного вирішення всіх спірних питань та реалізації проектів значно перекривають усі проблеми.