Наприкінці сезону Національна опера України знову показала презентований ще перед Новим роком балет Євгена Станковича «Володар Борисфена». Одна з головних музичних подій сезону, вистава тепер ще й, схоже, утверджується в репертуарі театру. Твір ключового вітчизняного композитора замкнув низку яскравих українських прем’єр 2000-х років і підсумував основну тенденцію десятиліття: наш новітній музичний театр присвятив себе пошукам національної ідентичності.
Після прем’єри постановку не лаяв хіба що лінивий. Критикували передусім лібрето, яке написали екс-міністр Анатолій Толстоухов і нардеп від Партії регіонів Володимир Зубанов. На жаль, третій співавтор – завліт Національної опери Василь Туркевич – справді не допоміг новоявленим лібретистам-дилетантам зробити історію цілісною й переконливою. Спільний похід слов’ян і гунів на чолі з Києм та сином Аттіли Ірнеком до Римської імперії – цілком вдячний матеріал для яскравого твору. Але кинуті на півдорозі сюжетні лінії, недорозкриті персонажі, схематизм ситуацій і перебільшений пафос не дають вповні його використати.
Критикували і хореографію за невідповідність музиці й часу дії. Адже міфологічна архаїка та експериментальна, смілива музика Станковича погано узгоджуються з класичним балетом на пуантах і в пачках. Декорації й костюми також ганили за легковажний еклектизм: з одного боку, псевдонародні вишивані штани, з іншого – ті самі пачки. Проте якщо явно не першорядна постановка таки заслуговувала на критику, то про власне музику до балету більшість оглядачів промовчала. А це, поза сумнівом, найсильніше місце вистави. Зухвале поєднання несумісних барв, різка контрастність, фірмова поліфонія і модерне оркестрування Станковича зробили «Володаря Борисфена», може, й не найновішим словом української академічної музики сьогодні, але вже напевне однією з її найкращих візитівок.
Насправді з історичного погляду написане можновладцями лібрето не така вже й дивина. Подейкують, що й первісний сценарій «Аїди» створив хедив Єгипту Ісмаїл-паша. Однак це не знімає питань щодо якості сюжету «Володаря Борисфена», як і щодо застарілої естетики постановки, яка нав’язує сучасному, авангардному музичному матеріалу феодальний стиль російського імперського двору. Такий підхід свідчить про те, що поки що ні публіка, ні оперні театри в Україні не готові до справжніх експериментів. Відтак найцікавішим боком балету, крім музики, стає його націєтворчий контекст. У цьому сенсі він і справді підсумував 2000-ні – десятиліття, яке почалося прем’єрою «Мойсея» Мирослава Скорика і продовжилося важливою постановкою «Богдана Хмельницького» Костянтина Данькевича в Донецьку, яку зробив Василь Вовкун, та прем’єрою двоактової опери «Бояриня» Віталія Кирейка.
Поставивши всі ці вистави в єдиний ряд, неважко зрозуміти, що музичний театр в Україні намагається нині відігравати ту саму роль, що й в Італії та багатьох інших поневолених чи роз’єднаних європейських державах у XIX столітті: будувати національну ідентичність. Для нашої країни це теж не є чимось новим. Ще Микола Лисенко був кимось на кшталт українського Верді або Сметани, наскільки це дозволяли йому значно менш сприятливі умови. Цікавим є не саме звернення до згаданої проблеми, а те, що український музичний театр знову ступив на цей шлях, вочевидь, не пройшовши його до кінця у належний час.
І якщо «Мойсей» переважно побудований навколо проблеми лідера й маси, а «Бояриня» наполегливо конструює дуже відмінні образи росіян та українців, покинувши феміністичну проблематику оригінального тексту, автори «Володаря Борисфена» намагаються показати наших співвітчизників у контексті між Європою та Азією. Праслов’яни в балеті – це не європейці. Вони готові нести на Захід смерть і руїну разом із гунами, які, в дусі колоніальних орієнталістських кліше, постають як зажерливі й жорстокі монголоїди. Проте водночас Кий і його племена – джерело моральної вищості в цій історії. Вони без вагань відкидають союз із кочовиками, побачивши його руйнівні наслідки. І як винагороду отримують пафосне пророцтво про блискуче майбутнє.
У все це автори, безперечно, заклали своє уявлення про сучасних українців, які порвали не з однією імперією, зазнавши болючих історичних травм. Поряд із архітектурним стилем Межигір’я нинішня політична доба творить і свій стиль у театрі, а разом й ідеологічну надбудову, де українці як нація залишаються між Заходом і Сходом як щось цілком окреме від обох. Тож «Володар Борисфена» є радше міфом про сучасну Україну, ніж про сиву давнину.