Адже, з одного боку, воно здається ударом по престижу Америки як найсильнішої держави світу на Близькому Сході, а з іншого – надає США можливості позбавитися образу «загарбника» і знімає з них обтяжливі економічні витрати на ведення війни.
Сигнал про завершення дев’ятирічної війни, яка коштувала Америці понад $1трлн і забрала понад 4400 життів американських військових, багато американців сприймають однозначно позитивно. Адже ці мільярди і мільярди грошей платників податків могли бути більш раціонально використані на розбудову інфраструктури країни, освіту, охорону здоров’я, пільги для соціально незахищених категорій населення.
Бараку Обамі, якому дісталася у спадок іракська війна від Джорджа Буша-молодшого, необхідно було зважитися на це непросте рішення. Адже він потрапив у ситуацію, яка дуже нагадувала ту, в якій свого часу опинився президент СРСР Міхаіл Ґорбачов із афганською війною. Тому що, як і у випадку з Ґорбачовим, рішення про виведення військ має примати той, хто не приймав його про їхнє вторгнення.
Не можна сказати, що Штати програли іракську кампанію, але також не можна й стверджувати, що вони у ній перемогли. Коли Джордж Буш і Кондоліза Райс ухвалювали рішення про її початок, вони мали намір здобути перемогу. Однак якщо іракського диктатора Саддама Хусейна було успішно скинуто й американці виграли цю війну у військовому сенсі, то розпочавши грати в політику з шиїтською більшістю, вони відкрили Ірак прямим іранським впливам.
Сполучені Штати мають вплив на Ірак, допоки не підуть звідти. Це очевидний фактор війни. Американці добровільно відмовляються від цього права, знаючи, що робота зі стабілізації в Іраку ще не закінчена і не доведена до кінця.
Американці прийшли в Ірак з доброю метою – скинути диктаторський режим Саддама Хусейна і допомогти суспільству пригноблених стати вільним. Можна сказати, що першу ціль було успішно досягнуто, а от щодо вільного суспільства, то тут виникають великі сумніви.
Сьогодні ніхто не може впевнено сказати, яке майбутнє чекає на Ірак після виходу з нього військ Сполучених Штатів. Але можна стверджувати: американські військові за цей час проявили мужність і самовідданість, захищаючи саму можливість демократичного вибору іракського народу. В жахливих умовах високої температури і в бронежилетах, в умовах, коли часто друга важко було відрізнити від ворога, посеред прихованих саморобних вибухових пристроїв і терористів-смертників.
Адже повалення 2003 року режиму Саддама Хусейна призвело до посилення іранського впливу. Під час ірано-іракської війни 1980–1988 років Тегерану вдалося вибудувати сателітні політичні рухи і розвідувальні мережі серед шиїтів Іраку, які становлять близько 60% всього населення цієї країни.
Після 2003-го Корпус вартових Ісламської революції значно посилив впливи Ірану на Ірак. Це реалізовувалося шляхом навчання шиїтських бойовиків, фінансування проектів розвитку в шиїтських громадах і врегулювання спорів серед шиїтських політиків, щоб допомогти сформувати життєздатний уряд.
Варто визнати, що іранський вплив дуже значний, але він не є незворотним. Об’єднаність цілей шиїтської версії ісламу у деяких випадках, часто видається за свідчення його незмінної солідарності та спільної мети у світових справах. Це дуже нагадує помилкову впевненість часів холодної війни в тому, що спільна ідеологія Радянського Союзу і Китаю поставить їх пліч-о-пліч у справі поширення комунізму.
Як були «тріщини» у відносинах між СРСР і КНР, так само є вони між двома найпотужнішими та найвпливовішими шиїтськими державами – Іраном і Саудівською Аравією. Напруженість у відносинах між арабами і персами зберігає і відкриває отвори для дипломатичних важелів. Так, у довготривалій ірансько-іракській війні 1980–1988 років більшість іракських шиїтів воювали проти Ірану, а більшість іранських арабів воювали проти Іраку, незважаючи на численні пропагандистські заклики до кожної із цих груп, щоб вони згуртували свої зусилля для боротьби з іншою стороною.
Позитивним у цій ситуації є те, що прем’єр-міністр Іраку Нурі аль Малікі прагне створити незалежну державу, яка б не була зобов’язана ані Сполученим Штатам, ані Ірану і не терпітиме присутності іранського Корпусу вартових Ісламської революції у військовій, державній і національній сферах. Власне, це і є метою США: існування нейтрального Іраку, сила якого залежить від його власної ідентичності та природних ресурсів, а не від ідеології і впливів регіональних супердержав.
Зростання напруженості між Іраном і Саудівською Аравією має свої постійні «припливи» і «відпливи». Так, одного зі своїх апогеїв вона досягла у перші дні іранської Ісламської революції 1979 року, коли аятола Хомейні закликав до повстань у всьому ісламському світі, зокрема, і шиїтів Саудівської Аравії. Повалення режиму Саддама Хусейна усунуло серйозну перешкоду для іранського режиму, і з погляду Ер-Ріяду відкрило двері для поширення впливів Тегерану на іракських шиїтів.
За дивним збігом обставин про закінчення війни в Іраку президент Сполучених Штатів Барак Обама оголосив наступного дня після закінчення кампанії у Лівії. Однак Ірак і Лівія втілюють два принципово різні підходи для боротьби з тероризмом: масивне військове втручання і цільові удари з повітря.
Відверто кажучи, то Муаммар Каддафі був куди більше пов'язаний з антиамериканським тероризмом, ніж Саддам Хусейн. Досить пригадати вибух 1986 року в нічному клубі Берліна, який часто відвідували військовослужбовці США, чи літак Pan Am 103, який вибухнув над Локербі (Шотландія) 21 грудня 1988 дорогою з Лондона до Нью-Йорка. Внаслідок цього загинуло 270 людей, 189 із яких були американцями.
Барак Обама відхилив можливість направлення американського військового контингенту до Лівії, і тому там не загинуло жодного американського солдата. Так, адміністрація Обами перевела «війну з терором» в дещо іншу площину, застосовуючи інакші методи.
І хоча виведення американських військ з Іраку можна цілком потрактувати як бажання Барака Обами отримати додаткові голоси американських виборців на президентських виборах у Сполучених Штатах, що відбудуться 2012 року, однак лише одна ліквідація Осами бен Ладена (не говорячи вже про знищення інших численних відомих терористів) свідчить на користь ефективності цієї політики.
Американський телеканал ABC нещодавно оприлюднив список двох десятків «старших терористів», котрих було ліквідовано адміністрацією Барака Обами. Недаремно нині рейтинг глави держави з питання боротьби з тероризмом становить 64%, що є вищим, ніж його рейтинг з будь-якого питання напередодні майбутніх президентських перегонів в Америці.
Водночас виведення американських військ з Іраку викликає у США побоювання, що Іран може скористатися цим моментом і спробувати заповнити стратегічний вакуум, що є ключовим моментом конкуренції Вашингтону і Тегерану в близькосхідному регіоні. Особливо після ефекту доміно арабських революцій на Близькому Сході і повторного формування там нових політичних систем.
Такі побоювання висловлюють і провідні експерти в Іраку. Так, Іхсан Шаммар, професор політології в Університеті Багдада, вважає, що «іранське втручання в Іраку триватиме і після виведення американських військ, і це видно з наявності намагання Ірану стримувати США в Іраку».
Професор Іхсан Шаммар наголосив, що «після виведення військ США Іран зосереджуватиметься переважно на Іраку. Оскільки він не матиме інших важливих зон застосування своїх впливів, тим більше, що може найближчим часом втратити Сирію. Характер цього втручання залежатиме від поточних інтересів Ірану».
Виведення американських військ з Іраку є одним із чинників наступного етапу формування нового Близького Сходу. Безсумнівно, Іран приписуватиме собі перемогу завдяки цьому кроку президента США. Але режим іранських мулл має усвідомлювати, що за його діями пильно спостерігатимуть з Вашингтона, що захист американських інтересів в цьому регіоні залишатиметься чинним і надалі, що Штати завжди будуть готовими захищати своїх союзників від втручання з боку іранських спецслужб в події в Іраку.