Кримськотатарська тематика сьогодні, як кажуть, у тренді. Можливо, це пролунає надто категорично, але всерйоз про кримських татар у нас стали говорити лише в 2014 році. «Кримськотатарське питання», як його називали в медіа ще в 1990-х, лунало, звісно, і раніше, але зводилося все до реалізації майнових прав репатріантів — «самозахоплень» (ставлення до яких було дуже неоднозначним), окремих етнічних труднощів у Криму й, меншою мірою, кримськотатарського представництва — Меджлісу. Принаймні певну форму домовленості між проводом кримськотатарського національного руху й Києвом наприкінці тих самих 1990-х установив Леонід Кучма, створивши Раду представників кримськотатарського народу при президентові України й призначивши туди весь актив Меджлісу (який, до речі, ні в той період, ні пізніше так і не мав визначеного юридичного статусу). І тому приблизно у 2000-х почався своєрідний застій у відносинах, коли кримські татари все чекали поновлення своїх прав, а провід в особі Мустафи Джемілєва й інших представників намагався цей процес пришвидшити. Певні «спалахи» були вже за часів президентства Віктора Ющенка, коли то якихось кримських татар звинувачували у збройному ісламському екстремізмі (виплила навіть незвична для українського вуха «терористична» організація «Ат-Такфір уа ль-Гіджра», існування якої так ніхто й не підтвердив), то в загальнішому значенні з уст президента кримських татар називали «єдиними справжніми українцями в Криму».
Але після того, як уже в часи Януковича кримська еліта (а її основу, зрозуміло, становили далеко не кримські татари) почала позирати в «донецько-московський» бік, ситуація значною мірою зазнала змін. Раду представників кримськотатарського народу переформатували, залучивши туди сили, опозиційні до Меджлісу, почалося розгойдування Криму через реанімацію вже, здавалося б, учорашніх сепаратистських ідей, активізувалися різні проросійські структури. Кримські татари в цій ситуації, зрозуміло, дивилися в бік демократичних сил, і тому активна підтримка Євромайдану й інших перетворень у країні не була спонтанним чи випадковим рішенням. Так само й нова влада відповідала взаємністю: маємо нарешті визнання кримських татар «корінним народом Криму» (чому це було зроблено аж після втрати півострова — вже риторичне питання), підтримку владою деяких кримськотатарських ініціатив тощо. Тема ролі кримських татар у так званій громадській блокаді півострова, спротиву переслідуванням у Криму — все це заслуговує вже окремої історії, яка сьогодні твориться в нас на очах. І зусилля агресора «заморозити» конфлікт, зробити так, щоб тема Криму взагалі зникла з порядку денного світового політикуму, наштовхуються, серед іншого, ще й на проблему кримських татар: про переслідування говориться, пишуться звіти міжнародних організацій, кримськотатарські активісти з материкової України доносять повідомлення до світу. Українська громадськість, здається, також почала сприймати кримських татар зі значним сентиментом: 18 травня, День депортації кримськотатарського народу, відзначається уже практично так, як і роковини Голодомору.
Читайте також: Чубаров закликав Порошенка створити Кримськотатарську Автономну Республіку
Автономія вчора й сьогодні
У 2014 році після окупації Криму й проведення сумнозвісного «референдуму» з’явилася, утім, значно складніша й неоднозначна тема — ідея створення кримськотатарської автономії, яка в різних варіаціях називається то «культурною», то «національною». Уперше її запропонував Мустафа Джемілєв, а вже в 2015–2016 роках почалися хоч і не дуже активні, але досить суперечливі дискусії на цю тему. У квітні 2017 року до Верховної Ради було подано спеціальний законопроект (№ 6315 «Про статус кримськотатарського народу в Україні»), розроблений групою народних депутатів на чолі з Мустафою Джемілєвим, Рефатом Чубаровим, Георгієм Логвинським, Сергієм Соболєвим та іншими. Певною мірою його можна вважати компромісним. У проекті закону, який станом на червень цього року досі проходив розгляд у комітетах, запропоновано надати офіційний статус Меджлісу як представницькому органу, а саму Автономну Республіку Крим проголошено «національно-територіальною автономією кримськотатарського народу, створеною в межах території Кримського півострова у складі унітарної України, та формою реалізації кримськотатарським народом свого права на самовизначення». Нарешті, ідею автономії як такої підтримав і президент України, заявивши, що «готовий внести кілька змін до Конституції, зокрема й щодо питань кримськотатарської автономії». Формат цієї автономії йому повинна запропонувати Конституційна комісія, у якій беруть участь представники кримськотатарського народу. Ця робоча група вже працює, але про результати її напрацювань, вочевидь, буде відомо вже восени.
Ідея «кримськотатарської автономії» як такої має своє історичне підґрунтя. Газета «Голос татар», що виходила друком у буремні часи 1917 року, вже у своєму першому номері повідомляла таке: «Татарскій народь требуеть для себя національно-культурную автономію, какь необходимый факторь свободнаго развитія національнаго самосознанія». За це боровся муфтій Кримськотатарської Народної Республіки Номан Челебіджихан (1885–1918), голова уряду тієї ж КНР Джафер Сейдамет (1889–1960) й інші знані постаті. Знову це питання постало й у 1940 роках, під час нацистської окупації. Цікаво, що в середині минулого століття про це дискутували як українські, так і кримські автори. Відома львівська газета «Діло» в номерах за грудень 1937 року друкувала статті Богдана-Тадея Галайчука, присвячені кримському питанню в 1917–1920 роках. Автор досить нейтрально ставився до ідеї кримськотатарської автономії, але, враховуючи чисельність кримських татар (на той період — менше як чверть населення Криму), оцінював її перспективи скептично. Дещо пізніше Едіге Киримал (1911–1980), литовський татарин і політичний діяч часів Другої світової війни, називав такий підхід «українським імперіалізмом» і вважав, що кримські татари все ж таки мають удосталь демографічного й соціального ресурсу для набуття власної державності, хай навіть у форматі автономії. 1944 рік із його злочинною депортацією, вочевидь, зробив цю ідею практично нереалістичною аж до розпаду СРСР.
Між двох сил
Аргументи прихильників ідеї кримськотатарської автономії (як бачимо, до неї окрім кримських татар лояльні й українські теперішні провладні сили та президент) дуже прості. Так, Крим окуповано, але автономія дасть більше можливостей кримським татарам материка й створить додатковий важіль тиску на Російську Федерацію: мовляв, Україна забезпечує право народу на самовизначення (хай навіть у «внутрішніх», тобто державних межах), а окупаційна влада — ні. Це створить ще один мотив для кримських татар півострова триматися «українського сентименту», оскільки Україна нині — до речі, український паспорт стає в рази «вагомішим» за російський (на підставі безвізу з ЄС) — позиціонує себе як держава, що підтримує національну меншину аж настільки, що надає їй культурного пріоритету перед іншими народами. Ця ідея відносно легко знаходить свою базу в історичній пам’яті як минулого (нині стають все популярнішими дослідження українсько-кримськотатарських відносин у часи Кримського ханства/козаччини), так і сучасності завдяки проукраїнській позиції Меджлісу.
Читайте також: Відомий та цікавий
Виникають, звісно, запитання щодо того, як це реалізується на практиці, чи не порушиться унітарність Української держави, але відповідь на них, хочеться вірити, і має дати робоча група, що працює над змінами до Конституції. Окрім того, це ще більше посилить вагу Меджлісу, хоча Курултай, тобто всенародні збори кримських татар, які мали б легітимізувати будь-які доленосні рішення, навряд чи вдасться провести до завершення окупації. Адже нині, за даними кримськотатарських правозахисників, Крим покинуло близько 20 тис. кримських татар, тоді як їх там залишилося від 250 до 300 тис. осіб. Певною мірою, це ще й гра на випередження, оскільки на початку окупації лунали й заяви з російського боку, що, мовляв, кримських татар поновлять у правах. Утім, судячи з усього, ніякої «російської» кримськотатарської автономії окупаційна влада в Криму робити не збирається. Росіяни в кримськотатарському питанні від самого початку орієнтуються на витіснення проукраїнського активу за межі півострова й створення якщо не лояльної, то принаймні пасивної й заляканої більшості. А «про людське око» поставити на посаду якогось «свого» кримського татарина в «Республіці Крим» можна й так, без жодних автономій і спеціальних особливих статусів.
Противники кримськотатарської автономії мислять дещо інакше. Тут працює суто націоналістичний сентимент. Мовляв, уже була одна автономія — АРК — і завершилося це погано, Україна повинна залишатися унітарною державою. Окрім того, частка кримських татар у населенні Криму не перевищує 15–16%, що начебто автоматично призведе до порушення прав кримчан інших національностей. Серед аргументів, які чутно від окремих кримчан, були навіть і такі, начебто примарна кримськотатарська автономія встановить у Криму «шаріат», відбудеться масова ісламізація тощо. Хай би яким нереалістичним це здавалося на здоровий глузд, такі побоювання є. І, нарешті, найсуттєвіший аргумент — кримські українці. Попри те що дехто з них і з росіян, особливо переселенців, цілком лояльний до кримських татар, лунають думки про те, що це викреслить з політичного поля «титульну націю», і так роками пригноблену агресивною русифікацією. Мислячи ширше, можна побачити ще одну небезпеку: а якщо автономію проситимуть не тільки кримські татари? А ще й угорці на Закарпатті й румуни на Буковині? Контраргумент про те, що в угорської й румунської меншин, на відміну від кримських татар, є свої держави, переконують далеко не всіх.
Потрібно зважати, вочевидь, на те, що Крим — це особливий випадок, а доля кримських татар, міцно переплетена із долею українців, складалася не менш трагічно. І коли Крим порівнюють із країною Басків чи Каталонією й Галіцією в Іспанії, Больцано-Південним Тиролем в Італії, часто забувають, що тут в історичному сенсі різні культурні поля. У Криму проходила межа між християнським і мусульманським світами, слов’янським і тюркським етносами, певною мірою, Європою й Азією. Тому якщо якісь порівняння й доцільні, то, ймовірно, із Балканами, де процес розпаду Югославії був не менш кривавим і болісним, ніж Радянського Союзу.
Тонке мистецтво компромісу
Але для багатьох кримських татар, що, покинувши Крим, відчули на собі ту травму депортації, про яку чули з розповідей старшого покоління, ідея створення власної якщо не держави, то хоча б автономії, що буде правонаступником Кримського ханства, уже стає частиною історичної пам’яті. Хай би як скептично до цього не ставилися деякі наші співвітчизники, уявимо на мить, що в складі Радянського Союзу УРСР раптом була ліквідована й приєднана до РСФСР і в 1991 рік ми ввійшли тільки як окремішній суб’єкт на зразок республік Комі, Татарстану або й узагалі як якась «украинская область». Нехай вибачать за це порівняння деякі компатріоти, але ж наша сучасна державність, чесно кажучи, бере свій початок не від Київської Русі, Галицько-Волинського князівства чи Гетьманщини, а від тієї ж УРСР, переформатованої під ринкову демократію. І лише події, які відбулися в 2013–2014 роках і тривають досі, потроху віддаляють нас від тієї радянської республіки, що так і висить примарою над нашими суспільними, політичними й навіть культурними інституціями. Але якби не було УРСР, то і ми були б у такому становищі, як кримські татари, шукаючи свого державницького чи хоча б автономістського представництва.
Читайте також: Ключ від півострова
Хоч скільки тут міркуй, можна поглянути на ситуацію з такого собі романтичного історіописання. Власне, щоб повернутися у свої кордони 2013 року, Україна повинна еволюціонувати. Себто не лише витіснити агресора можливими засобами, а й знайти порозуміння з місцевими елітами, серед яких, якщо йдеться про Крим, вагоме місце посідають і кримські татари. Знайти спільну мову з тими, хто готовий до компромісу з нами (на відміну від проросійських еліт Донбасу й того ж таки Криму), — це вже непоганий здобуток, тим більше в сучасній геополітичний ситуації. Зараз на чолі проводу кримськотатарського народу маємо досить велику групу кримчан, які переконані в тому, що Крим — це Україна, вони страждають за це (як Ільмі Умеров й інші) і готові послідовно відстоювати цю позицію на міжнародному рівні. Не використовувати цю обставину, звісно, буде дуже недалекоглядним кроком.
Якщо, втім, мислити реалістично, то зрозуміло, що наразі питання змін до Конституції в частині утворення кримськотатарської автономії (культурної, національної чи територіальної), нехай і паперової — це питання політичних торгів, того, наскільки конкретно Меджліс, який фактично єдиний представляє кримськотатарську спільноту на материку, зможе домовитися із владою. Якусь роль, можливо, зіграють і зарубіжні партнери, тобто США і ЄС, що схвально відгукуються про будь-які ініціативи на підтримку національних меншин і корінних народів, але конкретно в цьому питанні поки що утримуються від публічних заяв. Спостерігаючи за процесом уже кілька років, можна передбачити, що якісь кроки в бік надання конкретно Меджлісу кримськотатарського народу особливого статусу в АРК все-таки будуть зроблені, можливо, навіть як лайт-версія певної автономії, котра не буде порушувати унітарності Української держави. Адже будь-яке посягання на унітарність, хай навіть із такою доброю метою, одразу поновить у пам’яті це проблемне слово «федералізація», яким майже два роки російська влада на всіх рівнях «тролила» Україну, вимагаючи «особливого статусу» для певних регіонів. Мабуть, на таке ніхто не наважиться. Тим більше на 2019 рік заплановані чергові президентські й парламентські вибори, а тому в 2018‑му обіцятимуть багато, а ось робити неоднозначні радикальні кроки — навряд чи. І тому наразі як Меджлісу кримськотатарського народу, так і проукраїнській кримськотатарській громадськості загалом залишається тільки боротися далі й тиснути на владу, щоб питання вирішувалося якомога швидше й не відкладалося на роки. Швидше за все, тут або шукатимуться компроміси, або автономія залишиться на рівні розмов та історичних сподівань.