1920-ті роки в європейських столицях були часом буйних веселощів. Ніколи Берлін, Париж і Лондон так багато не танцювали екзотичних танго, чарльстонів і фокстротів, ніколи з таким захватом не слухали джазових імпровізацій заокеанських музик. Ніколи так часто не влаштовували розкішних артистичних балів, куди обов’язково запрошували модних художників із дружинами або подругами, щоб творці модернізму, які нещодавно були бунтівною богемою, додавали буржуазним інтер’єрам візуальної гостроти своїми маскарадними знахідками. Таким був спосіб витіснити травматичні спомини про Першу світову війну для буржуазії.
Я згадала про цей тренд, переглядаючи рекламний кліп мистецького проєкту «Ти як?» на ютуб-каналі Українського Дому. Проєкт, який назвали і «наймасштабнішим», і «дещо мегаломанським», і «експозиційним спектаклем», у цій відеоінтерпретації, створеній інституцією, яка надала йому простір, фіксує одну особливість, що, здається, вислизає з усвідомлення, у якій ситуації нині перебуває українська візуальна культура.
Ніколи у своїй мілітарній історії українці не створювали стільки візуального контенту безпосередньо під час бойових дій. Ніколи українці, переживаючи нічні обстріли, звуки сирен повітряної тривоги на вулицях і в смартфонах, з постійним супроводом новин про фронтові дії, не мали змоги демонструвати свою творчість, зокрема й у музейних просторах, з яких вивезли експозиції та колекції. Приблизно із середини червня 2022 року (якщо бути точною — зі львівського проєкту «Музи не мовчать» у Центрі архітектури, дизайну і урбаністики в Пороховій вежі) по всій країні (звісно, окрім окупованих територій) кожного місяця, потім тижня, а тепер і дня все відкриваються й відкриваються виставкові проєкти, що стосуються цієї війни. Проєктів, що її не стосуються, значно менше, можна сказати, вони стали винятковим явищем без великого суспільного резонансу. І кожен із цих проєктів із військовим бекграундом має певний рекламний ресурс, кожен виробляє стратегію інформування й просування, що зазвичай перетворюється на фоторепортаж (хоча бувають і відеосюжети) у соцмережах. Там ми, їхні глядачі, здебільшого бачимо щасливих, добре вбраних людей, нерідко з келихом вина.
Читайте також: Перевернута лієчка
Психологічна норма: люди радіють, що можуть зустрітися як з артефактами, так і з друзями, відчути себе в дружній спільноті. Причепуритися, відчути певну піднесеність, святковість. Норма, хоча їхній щасливий стан нерідко різко контрастує з тим, на що вони прийшли дивитися.
Якщо змонтувати, вибравши хоча б по одному моменту цих радісних виставкових відкриттів, додавши календарні дати, то вийде стрічка безперервної колективної публічної ейфорії. Ніби йдеться про феномен масштабної арттерапії, от лише сеанси проводять не психотерапевти, а художники, куратори, власники галерей і менеджери мистецьких інституцій. Своєрідна акупунктура, при якій виробляються ендорфіни, щоб знеболювати не медикаментозно, створюючи ілюзію короткотермінового щастя.
Це нетривке полегшення, коли біль стихає на якийсь час, має і побічні ефекти.
Тригером для створення більшості творів як професійних митців, так і аматорів, за невеликим винятком, є не досвід участі художників у бойових діях, а інформаційні повідомлення про ті чи інші події на лінії фронту чи на окупованих або звільнених територіях. Та рефлексуючи жорстокість, тривоги, трагедії, екстремуми військової ситуації, вони віддають свої твори у форму експонування, яка більше схожа на частину індустрії розваг, тобто візуального споживацтва та гламуризації артбізнесу.
Читайте також: «Перемога, перемагаємо»? Мінометниця ЗСУ про відносини фронту й тилу
Сміх — це захисна реакція проти страху. У цьому сенсі для нинішніх українців найактуальнішим видовищем залишається полотно «Запорожці пишуть листа турецькому султанові», двічі створене до 1891 року художником Іллею Ріпиним, якого звично записують Рєпіним. І показують націоналізований із царської колекції варіант, що зберігається в державному російському музеї Петербурга, забуваючи про пізніший, написаний незадоволеним художником, той, що є частиною колекції Харківського художнього музею.
Леся Українка в поезії «Як дитиною, бувало…» 1897 року сформулювала цю дихотомію так:
«Що, болить?» — мене питали,
Але я не признавалась —
Я була малою горда, —
Щоб не плакать, я сміялась.
Два останні рядки цитують значно частіше, ніж останню строфу цієї поезії, яка показує зміну свідомості ліричної героїні після дорослішання:
Безпощадній зброї сміху
Я боюся піддаватись,
І, забувши давню гордість,
Плачу я, щоб не сміятись.
Здається мені, щоб візуальне мистецтво війни стало не лише методом акупунктури проти щоденної травматизації, а й грізною зброєю. Нашій мистецькій спільноті варто задуматися над творенням доросліших форм просування виставкового продукту. Тобто не пропонувати глядачам вербальних новоутворень на кшталт модного «повномасштабка», за яким стоять легковажні форми «молочка» й «домашка», скопійовані з російськомовних відповідників. В Україні не прижилися ні «винтилово» (після мітингів незгоди), ні «шкраб» (у сенсі зневажливої назви педагога, учителя), то чому найжахливішу частину російсько-української війни можна спокійно називати російськомовним відповідником?
До речі, коли відкриваються виставки фотографів, які привозять свої знимки з територій військових дій, відкриття відбуваються значно скромніше. Не моралізую, але спостерігаю, чи з медійною візуалізацією масових вернісажних усмішок ми, українські глядачі, із часом не дійдемо до того, щоб артоб’єкти часу війни до нашої перемоги сприймати як норму нового салону.