Цей текст — передрук публікації у фейсбуку з дозволу мінометниці ЗСУ та колишньої журналістки Тижня Алли Пушкарчук. Ми вирішили опублікувати його, оскільки вважаємо, що порушена тема відносин фронту й тилу на другому році великої війни потребує переосмислення.
Не поділяю захвату від нового треку ONUKA. Музика й відеоряд, безперечно, стильні, однак мантра «перемога, перемагаємо» занадто сильно відлунює національним телемарафоном. Можливо, я просто не належу до цільової аудиторії цього треку, що цілком ок, але оця тотальна «перемога», «запорукою якої є наша єдність» (коли була у відпустці, бачила по телевізору рекламу з таким текстом); оці нескінченні «вірю в ЗСУ» на футболках, прапорцях, стрічках, трусах; оця впевненість, що до кінця літа чи в крайньому разі року переможемо та з чого ви взагалі взяли, що в Україні ще десятиліття буде небезпечно?
У мене це ніяк не поєднується з тим, що в харківських маркетах від військових відводять погляди, ніби наша брудна форма й стомлений вигляд ображають шановних співгромадян, ніби ми не дуже-то й доречні в їхньому розміреному житті; із тим, що різні цивільні придурки насміхаються з наших автівок: от, мовляв, мотлох з Європи, ха-ха-ха; із тим, що близькі кажуть мені: «Якого біса ти жалієшся на війну, сама ж туди пішла, хоча могла спокійно сидіти вдома». У тому й річ, що не могла.
Читайте також: Якось би скромніше…
Захоплюватися ЗСУ як чимось абстрактним, як збірним образом незламних героїв значно прикольніше, ніж поважати вибір та працю конкретних смертних військових. Зі свистом ворожих снарядів, із повідомленнями про загиблих у радіоефірі, із нескінченною втомою цей патріотичний посил ONUKA в мене теж не в’яжеться.
Слова «перемога, перемагаємо» я можу сприймати лише в саркастичному ключі, коли, наприклад, читаю новини про чоловіків, у яких «немає країни, є тільки сім’я», чи які радше втопляться в Тисі, ніж підуть у військо; чи коли занурююсь у неконтрольований потік коментарів про «нехай воюють професійні військові, я взагалі зброї в руках не тримав чи не тримала, я корисніший чи корисніша тут» — економіка, культура та всі ці речі, знаєте. До слова, я за фахом театрознавиця, але понад рік працюю в мінометному розрахунку, маю справу з відповідним програмним забезпеченням, із бусоллю, із нескінченним потоком цифр під супровід вибухів, безсонних ночей і загострення то тих, то інших хронічних болячок. Хоча ставити свій досвід за приклад небезпечно, бо ж «я сама обрала війну, хоча могла спокійно сидіти вдома». Чому молоді дієздатні жінки, у яких немає дітей, повиїздили за кордон як біженки, я теж не розумію і не толерую…
Найімовірніше, єдність таки стане запорукою нашої перемоги, однак з кожним місяцем, з кожним роком війни йдеться про єдність дедалі меншої частини людей: тих, хто не ховається від служби, і тих, хто підтримує військо не написами на футболках, а грошима та необхідним спорядженням. Підозрюю, що після війни кількість відлюдників в українських Карпатах стрімко збільшиться, оскільки жити в такому суспільстві буде нестерпно.
Також підрозділ Алли збирає пожертви для власної діяльності. Якщо ви бажаєте долучитися, то інформація є на її сторінці у фейсбуку.