«Угорщину втрачено» — із таким заголовком у німецькому виданні Die Zeit 9 квітня 2019-го з’явилася стаття Беди Маґ’яра. Автор матеріалу — науковець, що донедавна працював у Центрально-Європейському університеті, утім, його ім’я в публікації вигадане. Маґ’яр жорстко критикує нинішню ситуацію в Угорщині, вважає, що багаторічний угорський прем’єр Віктор Орбан нищить демократію, а ЄС йому в цьому лише сприяє.
Схожі публікації, хоч і не такі критичні, можна зустріти й про Польщу та роботу керівної там партії «Право і справедливість». Невдоволені рівнем політичної корупції протягом останніх років на вулиці чеських та словацьких міст виходять і громадяни цих двох східноєвропейських країн. Так, 4 червня 2019-го на вулиці Праги вийшло понад 120 тис. людей. Це був найчисленніший протест із часів Оксамитової революції. Чехи вимагали відставки нинішнього прем’єр-міністра Андрея Бабіша через шахраювання, пов’язане з дотаціями ЄС. 23 червня організатори обіцяють ще більші протести. 16 березня 2018 року на вулиці Братислави вийшло 65 тис. осіб. Такою була реакція на вбивство журналіста Яна Куцяка та його нареченої Мартіни Кушнірової. Куцяк зумів у одному зі своїх розслідувань довести зв’язки між словацькими високопосадовцями та італійською мафією. Однак розслідування не вдалося завершити. 21 лютого 2018-го його та наречену знайшли мертвими у власному будинку неподалік словацького міста Трнава. Як результат тих протестів, тодішній уряд на чолі з Робертом Фіцо пішов у відставку, а Словаччину лихоманить до сьогодні. Хоча це вже дало й позитивні зміни. Перемогу на останніх виборах до Європарламенту здобули проєвропейські партії.
Читайте також: Країни "Вишеградської четвірки" заявили, що бойкотуватимуть саміт ЄС з питань міграції
Здавалося б, усім країнам ЄС протягом останніх років живеться нелегко. Популісти та екстремісти здобувають подекуди підтримку, що становить десятки відсотків, утім, велика увага прикута саме до Східної Європи та країн Вишеградської групи. Хтось каже, що вони шукають третього шляху, нехтують європейськими цінностями. Представники ж урядів тих країн, зокрема Польщі та Угорщини, наполягають на тому, що вони насправді їх оберігають і є майбутнім Європи, а в ЄС їх просто не розуміють. Через різний досвід, точніше його відсутність, лише ті, хто пережив тоталітарний режим, можуть усвідомити рівень проблем, які він залишає на кілька поколінь вперед.
«1989-й був настільки ж важливим роком, як і 1945-й. Це був вододіл», — писав німецько-британський філософ Ральф Дарендорф у вступі до своєї книжки «Після 1989-го: мораль, революція, громадянське суспільство». Цей вододіл повернув народи Східної Європи до своїх історичних коренів, хоча не міг із них змити десятиріччя радянської окупації. Почалися роки швидкого наздоганяння західноєвропейських братів та сестер, що було нічим іншим, як імітацією Заходу. Болгарський політолог Іван Крастєв разом зі своїм американським колегою Стівеном Голмсом торік опублікували в Journal of Democracy статтю під назвою «Пояснюючи Східну Європу. Імітація та невдоволення нею», де наполягають, що нинішні події в Центрально-Східній Європі слід розглядати крізь призму імперативу імітації Заходу після 1989 року. Сьогодні цей імператив спричинився до спротиву східноєвропейців і, як результат, зростання певних авторитарних практик у країнах ЦСЄ та посилення того, що на Заході називають націоналізмом. Тому, на думку авторів, витоки неліберальної політики в регіоні є емоційними та передідеологічними.
Читайте також :Міністри країн "Вишеградської четвірки" закликали зробити "Східне партнерство" пріоритетом ЄС
«Політичну філософію посткомуністичної Центральної та Східної Європи протягом двох десятиліть після 1989-го можна підсумувати єдиним імперативом — імітуйте Захід. Процес називався по-різному: демократизація, лібералізація, розширення, конвергенція, інтеграція, європеїзація. Однак посткомуністичні реформатори мали просту мету: вони хотіли, щоб їхні країни були «нормальними», тобто такими, як Захід», — пишуть Крастєв та Голмс. Уже в статті вони цитують одного з учасників руху «Солідарність», дисидента Адама Міхніка та чеського дисидента, а пізніше першого президента Чехії Вацлава Гавела, які схоже висловлюються щодо своїх прагнень у боротьбі з комуністичним режимом. Вони хотіли, щоб їхні країни були «нормальними», такими, як інші, а це означає, що такими, як західні.
Однак пізніше виявилося, що, по-перше, визначення «нормальності» в розумінні східноєвропейців не зовсім вписується в загальний світогляд західноєвропейця. І це те, чим нині апелює угорський прем’єр Віктор Орбан, коли каже: «30 років тому ми думали, що Європа — це наше майбутнє. Тепер віримо, що ми майбутнє Європи». Схожі думки можна почути й у Польщі також. По-друге, імітація Заходу дала останньому можливість оцінювати дії країн Сходу Європи за тими самими параметрами. Але, хоч як крути, вихідні позиції в них були різні.
Однією з важливих проблем, яку сьогодні накидають східноєвропейським країнам, що є членами ЄС, і яка, до речі, також часто виникає, коли згадують про Україну, є поєднання націоналізму та демократії. Чи таке може бути? Пояснюючи це поєднання націоналізму з демократією, Голмс та Крастєв знову повертаються до 1989 року. Націоналізм відіграв чималу роль у спротиві тоталітарному режимові в східноєвропейських країнах та у фактично безкровних антикомуністичних революціях 1989-го. Тоталітаризм намагався насадити чехам, полякам, словакам чи угорцям універсальність та однаковість, відібрати ідентичність. Дослідники зазначають, що в Центральній та Східній Європі, на відміну від країн Західної Європи, як-от Німеччина, націоналізм та лібералізм — це радше взаємодоповнюючі, ніж взаємовиключні речі. Для більшості поляків важливо зберігати пам’ять про боротьбу своїх предків із тоталітарним режимом. Це слід розуміти, коли аналізуємо досягнення Східної Європи, зокрема за західними лекалами. Ці країни, як і Україна та деякі інші, що пережили всі жахіття СРСР чи перебування в його орбіті, ще мають відновити собі історичну пам’ять і порозумітися також між собою в межах суперечностей довкола історії. Звичайно, це не означає, що треба заплющувати очі на прояви расизму або шовінізму, наявні в деяких країнах ЄС, зокрема ЦСЄ.
Читайте також: Україна і Вишеградська четвірка обговорили новий формат військової співпраці
Східноєвропейські держави сьогодні активно нарощують свій економічний потенціал. Згідно з даними Світового банку Польща, Чехія та Угорщина належать до тих країн, що зростають найшвидше в Євросоюзі. Польща була єдиною економікою в ЄС, яка під час фінансової кризи 2008 року уникла рецесії. Ці країни також можуть похвалитися низьким рівнем безробіття, хоча такий «успіх» має й зворотний бік: значна кількість угорців та поляків емігрувала до Західної Європи, де вони отримують вищу зарплату, ніж у себе вдома. Відповідно виник брак робочої сили в згаданих країнах. Польщі вдалося вирішити цю проблему завдяки українським мігрантам, а от в Угорщині поки що вона не зникає.
Попри різний досвід із Західною Європою, країни ЦСЄ, зокрема Вишеградська четвірка, уже 15 років є членами ЄС. Перебування в спільноті накладає певні зобов’язання, потребу розділяти виклики, які стоять перед Європейським Союзом. Сьогодні це, серед іншого, міграційна криза й небажання східноєвропейських урядів розділяти її тягар із Заходом, що є радше політичною інфантильністю та недалекоглядністю. Адже регіону потрібна робоча сила, а ЄС — допомога у вирішенні цієї проблеми.
Минуло 30 років після мирних трансформацій 1989-го, а цей процес у країнах Центральної та Східної Європи й досі триває, часом збивається на манівці, часом іде в ногу з європейськими політичними трендами. Країни, що до тоталітарного поневолення мали великі політичні амбіції, хочуть їх розвивати й далі. Економічних можливостей для цього в них дедалі більшає. Україні ж, щоб залишатися сильним і конкурентним сусідом, слід нарощувати темп.