«Мені набридло щодня слухати українського президента, який ганьбить підприємства, що далі торгують з Москвою», — поскаржився нещодавно колишній французький президент Ніколя Саркозі часопису Le Figaro. Саме він заледве не продав росіянам десантні військові кораблі класу містраль. Один із гвинтокрилоносців називався «Севастополь» — не важко здогадатися, де б він швартувався та для чого б використовувався, якби наступник Саркозі, президент Франсуа Олланд, не розірвав той контракт 2015 року.
Таких роздратованих висловів у франкомовному інформаційному просторі останнім часом побільшало.
Якщо в перший рік повномасштабної війни російське лобі було принишкло (хоча й ніде не поділося), нині воно впевнено підіймає голову.
Крім новомодних блогерів-прихильників теорії змов, класичні меседжі кремлівської пропаганди просувають не соромлячись деякі політики.
«Франція марно підтримує одного з учасників війни зброєю», — зазначив той самий Саркозі в популярній передачі C à vous (з англ. — «Ваша черга». — Ред.). — Ми навіть не знаємо, яка мета цієї війни, — злукавив він. — Я говорив з Путіним віч-на-віч не менше 80 годин. Тож поясню, чому ми з Меркель виступили проти вступу України до НАТО. Бо якщо махати перед мордою бика червоною ганчіркою, він озвіріє. Я за гарантії безпеки Україні, за умови, що вона залишиться нейтральною».
Упізнаєте? Війну спричинив блок НАТО, а не Росія, Україна мусить залишатися нейтральною, не давайте їй зброї, хай домовляється… На десерт вам — міркування про те, буцімто «держави Східної Європи перебувають під контролем США», «українці — дорівнює американці», «Росія здатна розпочати атомну війну, бо вона вважає, що Крим російський»… Крім Саркозі, усі ці класичні постулати пропаганди агресора поширюють активісти крайніх лівих і крайніх правих, а також — ціла когорта користувачів соцмереж, які позиціюють себе «поза політикою».
«Я звернув увагу, що останнім часом Україна стала однією з наскрізних тем французької внутрішньої політики, — зазначив у розмові з Тижнем відомий французький військовий репортер Жан-Марк Іллуз. — Збільшилася ціна на електрику — винна Україна, ціни на сланцевий газ виросли — також через Україну, зерно на світових біржах подорожчало — знову Україна винна… Усі ці звинувачення лунають як від крайніх лівих, так і від ультраконсерваторів, радикальних католицьких кіл і певної частини поміркованих правих…»
Проблема промальовується чітко, але панікувати не варто. На щастя, чимала частина активної опінії та відомих політиків демонструють здоровий інстинкт самовиживання й відмежовуються від колабораціоністського дискурсу. «Ніколя Саркозі робить жахливу помилку, але ми зрозуміємо його краще, коли згадаємо, що він був куплений росіянами», — заявив у прямому ефірі французького ТБ один з лідерів французьких «зелених» Жюльєн Байю, маючи на увазі зв’язки Ніколя Саркозі з російською страховою компанією. «Мене шокує те, що Саркозі висловлює думки, діаметрально протилежні офіційній позиції Франції», — наголосив на France-Inter колишній прем’єр-міністр Франції, соціаліст Ліонель Жоспен. «Треба підтримувати Україну, я не поділяю бачення Саркозі», — заявив однопартієць колишнього президента, голова Сенату Жерар Ларшер.
Читайте також: «Стратегічна автономія Європи». В чому помиляється Макрон і чому на це (поки що) можна не зважати
Контракт на суму €3 млн, підписаний давніше Саркозі, є предметом розслідування Національної фінансової прокуратури Франції. Підозра сформульована за визначенням «торгівля впливом». Прикметно, що іншого впливового політика, який також мріє змусити Україну до переговорів з агресором, — екскандидата в президенти Франсуа Фійона, — теж підозрюють у непрозорих фінансових співпрацях з Москвою. Аналогічна історія з банківським кредитом від російсько-чеського банку, який отримала, але не відшкодувала Марін Ле Пен. Боротьба ідей триває, масштаб війни в Україні виводить її на всі рівні — від високого політичного до токшоу та розмов за пивом.
Війна в Ізраїлі, що почалася кілька днів тому, дещо потіснила українську тему з франкомовного інформаційного простору. Але це не остаточно. Українське питання неодмінно знову вирине в суспільно-політичних дебатах не пізніше зими — у перспективі близьких виборів до Європейського парламенту, що заплановані на червень 2024 року. Україна є частиною Європи не лише географічно. Фактично вона стала складником європейської політики — не лише на рівні міждержавних інституцій та в контексті кандидатства до ЄС, а і як частина внутрішніх політичних дебатів. І це надовго.