Якщо бути чесним, на іслам і країни мусульманського світу переважно дивляться як на ментально відстале середньовіччя. Звісно, такий погляд часто свідчить про те, що його носій не ознайомлений нормально ані з ісламом, ані з середньовіччям, але заплющувати очі на цей факт не випадає. Типові асоціативні ряди, до яких належать обов’язкова молитва, певні харчові заборони, приписи щодо одягу (передусім жіночого), скидаються на патріархалізм та «пережитки минулого». І навіть певні успіхи мусульманських країн, насамперед регіону Затоки, мало чим змінюють згаданий стереотип. Мовляв, мусульмани «уже не такі», вони «наші, західні», «модернізовані», а те, що в них лишилося від ісламу, це начебто пережитки, які з часом будуть подолані.
Останніми роками велика увага акцентується на «нових мусульманах», себто європейцях, які прийняли «ісламський спосіб життя», але не так часто чути про ренегатів (а таких вистачає), різні спілки «екс-мусульман» тощо. Попри це, вони є, і з кожним роком дедалі гучніше заявляють про себе. Колись, гортаючи щоденник такої «екс-мусульманки», відкрив для себе й одну з десятків причин, що спонукала її до такого вибору: читаючи Коран, вона ніяк не могла пояснити для себе, чому допускається можливість бити жінку за «непослух» (причому ані «биття», ані «непослух» чітко не визначені). Безперечно, можна знайти з десяток контраргументів, можна доводити те, що «не все так однозначно», але масова свідомість, як світська, так і мусульманська, хай там як це цинічно звучатиме, потребує системної обробки, і не лише.
Читайте також: Півмісяць над Східною Європою
Так само парадоксальними видаються заяви багатьох ісламських діячів про те, що, мовляв, «іслам не суперечить науці». Так, будь-який притомний мусульманин скаже, що свого часу світова медицина жила відкриттями Ібн Сіни. Але якщо ви запитаєте практикуючого салафіта про те, якої «акиди», себто релігійної доктрини, був Ібн Сіна, то почуєте у відповідь, що тримався різних єресей. Утім, абстрагуючись від емоцій, а чи можна говорити про «оновлення ісламу»? Про «сучасний іслам», на відміну від «історичного»? Чи іслам один єдиний, сформований і, як сказав би якийсь апологет-консерватор, буде таким «аж до Судного дня»?
«Як можна оновити намаз? А як може бути реформований піст? Вигадають же таке», — розповідав якось на дарсі (релігійному уроці) один консерватор. А справді, відповідь наче дотепна, але: а якщо мусульманин опиниться в місяць Рамадан за Полярним колом, де сонце кілька місяців не ховається за обрій, то не їсти й не пити взагалі? Просте запитання, відповідь на яке не дасть жодна із середньовічних мусульманських книжок. Годі вже казати про якісь набагато складніші питання біоетики, цифрових технологій чи інших сучасних галузей, про які дехто з авторів пише як про цілком відповідні ісламу, а інші намагаються відшукати «альтернативу» (попри те що «ісламська маса» давно тією чи іншою мірою прийняла модерн).
Питання про іслам і сучасність (а базовими ознаками такої вважаються прогрес, раціоналізм, капіталізм, демократизація та інші елементи «західності» на Сході), звісно, постало не сьогодні. Ще в Османській імперії кінця XVI століття, коли, здавалося б, велика ісламська держава мала всі шанси докорінно змінити історію Європи, були перші дзвіночки. Так, політичний мислитель тих часів боснієць Гасан Кафі попереджав, що «невірні» дуже швидко розвивають нові види озброєння, а «мусульманська армія» за ними не встигає. Попри всі реформи, які відбувалися в імперії на зламі XVIII і ХIX століть, це була радше повзуча вестернізація. І вже на початку минулого століття стало зрозуміло, що єдиним способом зберегти колись велику державу від цілковитого розпаду буде стрімка й навіть болюча модернізація. Була вона успішною чи ні, хоч би як сьогодні ставилися до Мустафи Кемаля Ататюрка, — певно, інших альтернатив тоді не існувало. Тоді як Арабський Схід, майже тотально колонізований, модернізувався вже «з-під палиці». І чимала тогочасна релігійна спадщина дає змогу простежити різні тренди — від праць реформаторів Мухаммада Абдо й Рашида Ріди, які наполягали на «пробудженні» й необхідності розвитку «світських наук» в ісламському світі, до різного аравійського чи афганського антизахідництва. Утім, що дуже цікаво, чимало навіть консервативних шейхів тих часів наполягало на якомога швидшій рецепції західних технологій. Так, прокладання телеграфу в Аравії Абд ар-Рахман ас-Сааді (пом. 1956 р.) розглядав як вияв «джихаду», що має на меті покращити стан мусульман. Взагалі, здавалося б, у період 1950–1970-х років, коли секуляризм (у соціалістичній чи демократичній версії) на Близькому Сході не сприймався як така вже загроза, питання необхідності якихось «ісламських відповідей» на сучасність знімалося — широкі верстви населення існували в кількох реальностях, своїх традиційних цінностях, водночас відносно легко приймаючи сучасність. Один із турецьких консерваторів Саїд Нурсі (1878–1960) узагалі писав у своїх коментарях до Корану, що різні описані в ньому чудеса відкриті людству як мотиваційний виклик для наукових пошуків, мовляв, людині потрібно робити щось подібне, відчуваючи, що Бог уже передбачив це і встановив планку досягнень якнайвище.
Читайте також: Іслам і консерватизм: несумісна сумісність
Але на зміну арабському націоналізму та консерватизму прийшов новочасний ісламізм, який запровадив дуже широкий діапазон начебто «ісламського погляду» на сучасність. Деякі пропонують «брати у невіруючих їхні технології», інші «застерігають від деструктиву», ще якісь (і це переважно досвід країн Затоки) наголошують на необхідності розвитку прикладних наук, але скептично ставляться, наприклад, до викладання філософії в університетах. Чи не найцікавішою спробою започаткувати раціоналістичний тренд у сучасній ісламській думці став палестинсько-американський дослідник Ісмаїл Раджі аль-Фарукі (1921–1986), один із творців Міжнародного інституту ісламської думки в США. У своїх працях сам аль-Фарукі, а згодом його наступники (зокрема, Тага аль-Алвані, 1935–2016) розвивали ідею критичного перегляду ісламського права з погляду його базових потреб (захисту життя, нащадків, майна, честі й розуму), пропонували парадигму «ісламізації», а згодом «інтеграції знання». Суть у тому, що ісламська освіта не повинна бути якоюсь окремішньою від світу й зводитися до начитки середньовічних текстів, має рухати ісламську громаду вперед, тому представники самого інституту та близьких до нього кіл орієнтуються на мусульманську молодь, яка здобуває «нетеологічну» освіту. За цим принципом функціонують і деякі «реформовані» ісламські університети, як-от Міжнародний ісламський університет у Малайзії, що у своїй основі тримається «цивілізаційного ісламу», тобто широкого погляду на мусульманську спадщину, пошуку способів узгодження із сучасністю.
На тлі таких тенденцій, звісно, існують і зворотні. Типовий салафітський підхід до сучасності (вибирати те, що «не суперечить ісламу»), який свого часу особливо домінував у країнах Затоки, нині змінився на ліберальніший. Власне, це було неминучим, адже, «зацементувавши» релігійну сферу, салафітські лідери не втручалися в політику (якщо не йшлося про лоялізм до монархів), а пожертви від великого бізнесу лишалися головним джерелом їхніх статків. Та й мусульмани Заходу, особливо в тих колах, які стали спиратися на власні сили, а не очікувати спонсорської підтримки від нафтократій, дедалі більш осучаснюються. Сьогодні зростає кількість, наприклад, політичної, наукової та бізнесової еліти з мусульманським корінням, яка особисто для себе не бачить суперечності між релігійністю й активністю в секулярному житті. Понад те, деякі дослідники наголошують, що теоретично іслам має не менший потенціал до оновлення, ніж протестантизм чи католицизм, адже певна частка «світськості» була присутня в ньому від самого початку, оскільки духівництво та сфера сакрального загалом ніколи не виділялися в окремий клас.
Читайте також: Арабський світ: Магічна культура чи втрачена цивілізація?
Безперечно, можна говорити що всі мусульманські рухи сучасності, як «консервативні», так і «реформаторські», в основі своїй модерні, просто якісь із них вибирають одні підходи, інші — протилежні, апелюючи до «традиційного» досвіду. Україна в цьому сенсі, на жаль, мало чим може похвалитися, особливо в умовах окупації ключового «мусульманського регіону» Криму. Наших мусульман, які представляють як місцеві, так і глобальні рухи, більше турбували питання гармонізації відносин із державою, у той час як основні зусилля були скеровані на суто побутові проблеми: будівництво мечетей, оплату рахунків, видання літератури, забезпечення хоча б мінімального рівня навчання тощо. Та й віряни, які відвідують мечеті, зазвичай належать до тих прошарків суспільства, яких радше цікавить практика, ніж теорія. Окремі релігійні групи («джамаати», так називають в ісламі «ідеологічні» згромадження), представлені в Україні, говорять передусім від імені сучасних неосуфійських традицій (Духовне управління мусульман України), інші тримаються інтелектуально ширших підходів, організовуючи різні популярні акції, тренінги, не цураючись і наукових заходів (Духовне управління мусульман України «Умма», Духовне управління мусульман АР Крим із центром у Києві).
Попри те що свого часу кримська земля дала мусульманському світу такого провозвісника реформаторства, як Ісмаїл Гаспіралі, сьогодні різні політичні теми навряд чи дадуть змогу зосередитися на освіті чи розвитку колись перерваної інтелектуальної традиції. Послухавши заяви деяких релігійних лідерів на пострадянських теренах, особливо тих, які себе проголошують «традиційним ісламом», складається враження, що ці люди спеціально поставлені для того, щоб місцеві мусульмани не піднімалися вище від якогось базарного рівня (за всієї поваги до малого та середнього мусульманського бізнесу), і дуже часто прихожани з базарів навіть випереджають за інтегрованістю та освіченістю своїх пасторів із їхніми ригоричними та малоефективними проповідями. Чи зможуть «нові сили умми», себто молоде покоління мусульман, виправити ситуацію, не фарбуючи сучасність у зелений колір і, навпаки, не пропонуючи якогось особового «ліберального ісламу»? Питання без упевненої відповіді, але принаймні найближчими роками на нас чекає ера відвертіших і водночас складніших дискусій, ніж колись.