Майже аншлаг на прем’єрному показі фільму в Києві цікаво поєднався із самою стрічкою. Виставка, яку Марина Абрамович презентувала в березні 2010 року в нью-йоркській галереї сучасного мистецтва «МоМА», теж спочатку мала «майже» великий інтерес. Вона стала сенсацією потім, коли переросла в найбільшу культурну подію 20-мільйонного міста з чергами з ночі, істерією з приводу неможливості потрапити на неї тощо. Власне, до кінотеатру «Київ» прийшли лише ті, хто знав, про що буде мова у фільмі. Але, гадаю, за допомогою сарафанного радіо, так само як і в Нью-Йорку, інформація про те, чим насправді є стрічка, пошириться. Виставку «бабусі перформансу» за три місяці «подивилися» (її ідея полягала в тому, що кожен відвідувач міг поглянути мисткині в очі) тисячі людей.
Скільки буде в Києві? Чи є взагалі сенс говорити про цінність того кіно? Полемічність перформансу як такого чудовим чином переходить у полеміку щодо мистецтва як такого. Ось цим – питанням «що таке мистецтво?» – фільм Меттью Акерса та Джеффа Дюпре і є найцікавішим. Ніби складений із двох частин: у першій про саму художницю, у другій – про виставку. Ті, хто нічого не знав про сербську мисткиню, способи її творення, форми висловлень і результати її перформансів, можуть бути шоковані. Свого часу вона вирізала ножем на животі червону зірку, била себе по спині нагайкою, три місяці йшла Великою китайською стіною, щоб, за умовами проекту, зустрітися зі своїм чоловіком, який теж ішов до неї. Та головним серед цих фактів був спогад із дитинства: батьки, югославські комуністи, герої Другої світової, якось, коли їй було чотири роки, вбрали доньку в дияволятко з ріжками на чолі, й відтоді, каже Марина, «я ніби продовжую цю виставу». Вони ніколи її не цілували і не обнімали, щоб не розпестити. Без любові Марина й перетворилася на ту, ким є тепер, – королеву радикального, яка так чи так шукає любов, просто часом у збоченій формі. Ця стрічка про зламане життя, яке через специфіку переломів певні люди схильні називати мистецтвом.