Уявіть собі, як один тренд у мистецтві набрав таких обертів у своїй популярності, що дав поштовх найбільш значущим митцям епохи, а потім укорінився настільки, що врешті став мейнстримом у мистецький практиці. Століття тому такий тренд справді був в історії мистецтва, і назва його — примітивізм. До кінця ХІХ століття європейські імперії вели колоніальні завоювання в Африці, Азії та Океанії, а також успішно зміцнювали контроль над Південною Америкою, Азією та Австралією. Екзотичні артефакти передавалися до європейських столиць, де їх виставляли, продавали й навіть колекціонували. На хвилі захоплення мистецтвом аборигенів відкрилося чимало європейських етнологічних музеїв, де відвідувачі могли вперше ознайомитися з такою незахідною культурою, як, наприклад, африканська чи культура Океанії.
Для авангардних митців, що хотіли оживити мистецтво й шукали новизни, бажаючи відмовитися від сухого академізму, мистецтво «незахідного світу» було справжнім відкриттям. Пабло Пікассо, Поль Ґоґен, Анрі Матісс, Амедео Модільяні завдяки цьому тренду змогли звільнитися від правил традиційного живопису й експериментувати з простими формами, візерунками, уникаючи реалізму, природних кольорів. Тож на примітивізм варто дивитися саме як на дуже популярний тренд у мистецтві кінця ХІХ — початку ХХ століття. Згодом термін «примітивізм» поширився на дитячу творчість і творчість художників без формальної освіти, частково злившись із поняттям «наївне мистецтво».
Певно, найвідомішим художником-самоуком, а водночас представником наївного мистецтва є француз Анрі Руссо. Хоча він — поряд з Марком Шагалом, Едвардом Мунком, Альберто Джакометті, Жуаном Міро, Жоржем Сера та багатьма іншими — був членом Спілки незалежних художників, широкий загал глузував і не сприймав його творчість усерйоз. Це тривало, аж допоки 1905 року Пабло Пікассо та його коло «відкрили» художника. Вони знайшли в картинах Руссо автентичність, якої, на їхню думку, бракувало академічному мистецтву. Багато яскравих кольорів, відсутність лінійної перспективи, любов до деталей, пласкі контури та нехтування іншими правилами академічного живопису надихнуло багато послідовників Руссо.
Читайте також: Інес Тестоні: «Працювати із Северіно доводилося наполегливо, вивчаючи дедалі ширше коло ідей»
Сьогодні є чимало художників-наївістів, знаних у всьому світі. Наприклад, мова про відомого грузинського художника Ніко Піросмані, про якого чули майже всюди. Поряд з ним є низка інших знаних імен, але ті на слуху в меншої кількості людей. У Хорватії наївне мистецтво завдяки Крсто Хегедушичу, Іванові Генераличу, Іванові Лацковичу-Кроаті стало одним із брендів країни. Серед відомих українців-наївістів — Марія Приймаченко, Катерина Білокур, Никифор Дровняк, Іван Сколоздра, Поліна Райко. Нині наїва (себто наївне мистецтво) стала частиною сегмента популярної візуальної культури, зокрема завдяки іронічним картинам російського художника Васі Ложкіна (Олексія Кудєліна), який, за його ж словами, «малювати не вміє і нот не знає».
Балканський день і прикарпатське сонце
Наскільки близькою є між собою творчість митців-наївістів різних країн? Це питання потребує окремої детальної наукової праці, та цікаво розглянути його хоча б на одному порівнянні. Особливо якщо мова про своєрідний феномен, коли два митці зі схожою долею в той самий період творять надзвичайно схожі між собою твори, навіть не знаючи один про одного. Принаймні так сталося з двома видатними живописцями наївного мистецтва на склі — хорватом Мійо Ковачичем та українцем Іваном Сколоздрою.
Мійо Ковачич народився 5 серпня 1935 року в подравському хуторі Горня Шума. Іван Сколоздра — 5 квітня 1934 року в прикарпатському селі Розвадів поблизу Львова, й також був п’ятою дитиною. Мійо Ковачич завжди найбільше захоплювався природою, яка здавалася йому магічною. На картинах художника рослини часто бувають надприродно великими, дивних форм і кольорів, а інколи є і головними героями його творів. І це не просто любов до жанру пейзажу, а бажання показати, що люди та звірі лише мала частина світу. Інакше кажучи, природа в Ковачича така ж одухотворена й жива, як і певна міфологічна постать. Наприклад, у роботі «Рибалки» (1972) природа стає надзвичайно домінантною та витісняє фігури людей і тварин, привертаючи всю увагу до себе. Картина «Дурман» (2008) є не так натюрмортом, як «портретом» рослини: займаючи центр картини, кожна пелюстка й листок обертаються у свій бік, створюючи враження динамічності та зростання, і рослина перетворюється на персонажа з власним характером. До того ж Ковачич зобразив рослину дурману в незвичайно яскравих кольорах, надреальною, неймовірних гігантських розмірів порівняно з будинками та деревами на задньому плані.
Читайте також: Володимир Тихий: «Сміх реабілітує справжні почуття людини»
Іван Сколоздра в дитинстві куди більше захоплювався магією, яку створювали люди, що оточували його. Він надихався різнокольоровими вишивками, писанками, веселими колядками, народними піснями, оповіданнями, казками, творами українських письменників. Сам Іван Сколоздра висловив це так: «Часто, слухаючи народну пісню, в уяві вимальовую свою картину. Ходжу день, два, тиждень. Усюди наспівую ту саму пісню і сную свої гадки. І нічого й нікого не стає для мене довкруг…». Так твори художника зображають життєрадісну, жваву природу, а також культуру українського народу. Отже, якщо у творчості Мійо Ковачича домінує природа, то Іван Сколоздра зосереджується більше на дії.
Талант Мійо Ковачича помітив ще його шкільний учитель Мірко Лауш, який порадив хлопцеві й далі малювати. У вісімнадцять років Мійо знайомиться з художником Іваном Генераличем, що жив у сусідньому селі Хлебіне й став для юнака обнадійливим прикладом неосвіченого селянина — прославленого у світі живописця. Саме з Хлебінської школи живопису почалася популярність хорватської наїви. Школа виникла на початку 30-х років XX століття, коли місцевий художник Крсто Хегедушич почав разом з односельцями Іваном Генераличем і Франьом Мразом малювати олією на склі. Їхні роботи прославилися на весь світ. Після Другої світової війни центральною фігурою Хлебінської школи став Іван Генералич. Він навчав більшість представників так званого другого покоління, до якого належать Мійо Ковачич, Іван Веченай, Іван Лацкович-Кроата, Драган Гажі, Франьо Філіпович та Мартін Мехкек. Сьогодні Мійо Ковачич є єдиним представником Хлебінської школи, що досі живе й працює.
Після знайомства з Генераличем Ковачич так сповнився віри у власні здібності й можливості досягти успіху, що вже наступного року відкрив свою першу виставку недалеко від села Хлебіне, у місті Копривниця, разом з Гажі, Філіповичем та Веченаєм. Суспільство наче несвідомо підтримувало талант: його творчість критикували позитивно, а завдяки зустрічі Ковачича з Грго Гамуліним, завідувачем кафедри історії мистецтв Загребського університету, згодом вийшла найповніша монографія на тему живопису художника. Усвідомлюючи свою значущість як художника, Мійо Ковачич розширював власні погляди, ознайомлюючись із творами мистецтва геніїв минулого. Мікеланджело Буонарроті, Рафаель Санті, Тиціан Вечелліо, Якопо Тінторетто, Антоніо да Корреджо справили на художника велике враження й додали ще більшої впевненості у власній творчості. Він, безумовно, бачив картини Ієроніма Босха та Пітера Брейгеля-старшого, з якими його так часто порівнюють мистецтвознавці, але знав і пуантилізм у постімпресіоністів, що видно за методом зображення деяких крон дерев, як-от на картині «Полудень» (2003).
На жаль, Іван Сколоздра не мав таких самих можливостей, як його хорватський колега. Сонячне дитинство затьмарила війна. А у важкі повоєнні часи митець не закінчує початкової школи й іде працювати на кахельний завод. Потім на нього чекала армія, а далі — Львівська школа кіномеханіків. Навчаючись у Львові, він починає збирати книжки, відвідувати музеї, театри. Незабаром Іван Сколоздра відчув потребу висловитися як і митець, яким завжди прагнув стати, але через обставини не міг цього досягти. Він почав створювати глиняні скульптури в стилі наївного мистецтва, і його талант одразу помітили. Було проведено кілька виставок та опубліковано кілька статей у газетах. Однак Сколоздра відчував, що глини йому недостатньо, щоб художньо виразитися: «Згодом захотілося чогось більшого, захотілося розкривати красу життя через колір… Те, чого прагнув, прийшло зовсім несподівано. Якось прибирав на горищі й там знайшов дві старі ікони, мальовані на склі. Вони мене просто заворожили… я зрозумів, що в склі можу показати більше, ніж у скульптурі… Уночі пробуджувався і в уяві бачив майбутню свою картину…»
Читайте також: Ігор Козловський: «Повертаючись на волю, людина не завжди опиняється на свободі»
Іван Сколоздра не мав учителя або живого прикладу, який його надихнув би, а просто почав малювати, бо не міг інакше. Спочатку він присвятив себе вивченню книг народного живопису на склі, які знаходив у музейних архівах, а потім, виготовивши собі власноруч пензлі, почав малювати олією на склі. Ніколи не робив ескізів чи будь-яких приготувань до нової картини, просто відразу переносив свої ідеї на скляну поверхню. Взірцями для нього були тільки народні орнаментальні мотиви й ікони на склі, які він так несподівано для себе відкрив. Не маючи можливості виїхати за кордон, як і більшість українців того часу, Сколоздра казав: «Своїм Лувром називаю сільське кладовище, де вдивлявся в роботи прославлених майстрів з Демні…» (ідеться про місцеву родину різьбярів по дереву, відому своїми роботами). Але це важко назвати прямим впливом на художню творчість Сколоздри, бо йшлося про скульптуру, а не живопис.
Фарбою на склі
Не можна оминути увагою той факт, що і Мійо Ковачич, і Іван Сколоздра малювали передусім на склі. Таке малярство — стара техніка декорування скла, якій уже дві тисячі років. Цю техніку найбільше використовували в розписі келихів, футлярів для реліквій, а також у живописі. У XVII столітті зросла мода на розписане скло, і митці вперше почали застосовувати для його декорації олійні фарби. А відтоді як живопис на склі став ремеслом (його «легітимізували» в німецькому місті Аугсбург 1693 року), розпочалося тиражування робіт і швидке серійне виробництво. У XVIII столітті в Аугсбургу ремісники вже виготовляли дешеві картини на експорт у європейські та американські міста.
Однак через здешевлення виробів заможні верстви населення втратили інтерес до малюнку на склі. Натомість селяни могли собі дозволити такий витвір мистецтва, тож згодом ця ситуація змінила виробників та споживачів. Саме тому починаючи з другої половини XVIII століття художники пристосувалися до виготовлення ікон на склі, призначених для сільського покупця. Малярство на склі перетворилося на народний розпис ікон на склі. Змінився також підхід до малювання ікон. Авторами стали люди без художньої освіти, виховані на народних звичаях. Ікони створювали як ремісники, так і народні майстри. Ремісники більше зосереджувалися на серійному виробництві, тоді як народні майстри створювали щось зовсім інше.
Непропорційні, двовимірні лики святих, оздоблені безліччю декоративних деталей, — це те, що мало безпосередньо вплинути на мистецтво таких сільських живописців-самоуків, як Ковачич і Сколоздра. Якщо стосовно Сколоздри ми маємо пряме підтвердження цього впливу в його словах (до того ж в Україні хатні ікони на склі були дуже поширені в селах наприкінці XIX та на початку XX століття), то такий вплив на творчість Ковачича можна лише припускати. Але нам точно відомо, що ікони на склі, поширені в Україні, були водночас популярними і в Баварії, Австрії, Південній Чехії, Силезії, Моравії, Словаччині, Польщі та Румунії, тому, ймовірно, такі ікони бачив і хорватський художник.
Питання збереження
Мійо Ковачич здобув визнання як однин з найважливіших художників наївного мистецтва Хорватії. Його роботи експонували в усьому світі: від Франції, Німеччини, Австрії, Італії, Англії аж до Америки. У Загребі митець має галерею, де його роботи можна побачити в постійній експозиції. Попри свою славу, художник і донині працює та живе в рідному селі Горня Шума. Сам Мійо Ковачич про свою роботу каже так: «У моєму творчому доробку ще не намальована найкраща картина. Я постійно думаю про неї. Працюю для душі, щоб залишити щось для сім’ї, народу, нащадкам. Щоб було відомо, де я був, чому жив. Моє найбільше бажання — час: я хотів би закінчити все, що почав».
На жаль, час Івана Сколоздри минув. Він помер у віці 74 роки 2008‑го в рідному селі Розвадів, де провів усе своє життя у творчій праці. А про славу художник одного разу сказав: «… щодо визнання, то до мене в мій рідний Розвадів воно аж ніяк не сягає. Спокійно ходжу селом і для людей просто собі старий «дзядзьо». Свій великий творчий доробок він хотів залишити якомусь музею, який узявся б зберігати та виставляти його картини: «Я щоранку чекав, що приїдуть з якогось музею і заберуть мої роботи. Але ніхто не приїжджав». У 2006 році він подарував понад 400 своїх робіт Музею меблів та порцеляни у Львові, але постійна експозиція з його роботами там відкрилася лише 2009-го, уже після смерті художника. Багато робіт Івана Сколоздри нині зберігається в Музеї імені Івана Гончара в Києві. Однак його творчість ще чекає на те, щоб її відкрили та досліджували. Про своє мистецтво Іван Сколоздра розповідав так: «Я хочу відобразити всі наші звичаї: колядування, Великодні свята, вечорниці… хочу відтворити на склі фарбами всю красу нашої неповторної природи, нашу культуру з її давніми традиціями… хочу змалювати життя наших людей, згадати наших дідів і прадідів, нашу славну українську минувшину».
Читайте також: Культурні столиці
Отже, надзвичайна схожість доль двох художників. Обидва народилися в селі, обидва не здобули академічної освіти, хоча й мали талант, обидва присвятили своє життя олійному живопису на склі та створили справжні шедеври. Проте є одна суттєва відмінність — щоправда, стосується вона не так самих митців, як їхніх країн. Якщо в Хорватії Мійо Ковачич від самого початку отримав підтримку суспільства й зрештою став визнаним митцем наївного мистецтва, то Іван Сколоздра в Україні не дочекався заслуженого визнання ні за життя, ні після смерті.
Схоже, набуте за століття колоніального стану відчуття меншовартості все ще заважає українцям по-справжньому цінувати й підтримувати своїх митців. А це, між іншим, єдиний шлях до того, щоб в Україні почали з’являтися по-справжньому гучні імена в мистецтві. Гадаєте, для успіху нашим художникам, як і Анрі Руссо, потрібне слово Пабло Пікассо? А от і ні. На Міжнародній виставці в Парижі 1954 року той самий Пікассо побачив роботи української художниці-наївістки Катерини Білокур і сказав: «Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ!». Утім, ми поки що не змусили.