Культура

  ▪   ОНУХ
  ▪   митець, куратор, дипломат, Стаття з випуску «Світ у 2020»

Культурні столиці

Про цінність європейської поліцентричності


Яне вірю в постполітику, яку розуміють як стан, за якого панує ідейна пустка, заповнена привабливим наративом, а внутрішня політика зводиться до керування суспільством. Щоб усе було зрозуміло, почну зі своєї політичної позиції. Я полюбляю називати себе освіченим консерватором. Мені близька традиція так званих червоних консерваторів із трохи лівим ухилом, але все в межах історичного консерватизму, завдання якого полягає в захисті дійсності від абстрактної фікції.


Моя донька, викладачка політології, вважає мене радше розчарованим соціалістом, бо мої дії промовляють гучніше, ніж мої політичні декларації. Хай там як, моя політична позиція перебуває в межах досить широкого спектра й мої погляди на культуру теж не менш широкі. Я вважаю, що не можна вирішувати питань, пов’язаних із культурою, in abstracto, ― тим паче у сфері, яку називають культурною політикою, ― без визначення позицій, із яких ми споглядаємо дійсність. Тому я не довіряю суто технократичному підходу до формулювання місії, яку мала б виконувати культура. Проте вважаю, що для виконання конкретних завдань меритократичний підхід, позбавлений ідеологічного імперативу, найдоречніший. У культурній діяльності мені близька метафора садівника, який схвалює світ таким, яким він є, із його недосконалістю та обмеженнями, плекає його традиції та спадщину, а всілякі зміни запроваджує еволюційним способом. На думку критиків, такий погляд може бути виявом лінощів, а для мене він становить інтуїтивне одкровення основоположної істини, що дійсність треба захищати від недійсності. Я вірю, що варто захищати те, що існує й добре функціонує, від інтервенції з боку різноманітних фікцій, гіпотетичних конструкцій або умоглядних проектів, які, дарма що самі позбавлені реальності, можуть становити ефективний інструмент знищення того, що реальне. Але варто все-таки подумати, що та як робити й що може забезпечити життєздатність змін, а можливо, тільки модифікацій у сфері культури в Україні, що децентралізується.

 

Читайте також: Опір ґрунту


Від певного часу я чую твердження, мовляв, якесь місто ― столиця чогось. Річ очевидна, може бути столиця держави, столиця регіону, столиця літня або зимова, культурна столиця, може бути навіть культурна столиця Європи. За Вікіпедією, «культурна столиця Європи ― це вибране Європейським Союзом європейське місто, яке протягом одного року може репрезентувати культурне життя міста, цілого регіону й держави. Вибраний осередок 12 місяців представляє свою історичну спадщину. Міста й регіони організовують із цієї нагоди спеціальні концерти, фестивалі, покази, конференції та інші заходи, які рекламують місто й регіон. Вважають, що статус КСЄ збагачує суспільство й забезпечує економічну вигоду, надто коли заходи становлять частину довготермінової стратегії культурного розвитку міста й навколишнього регіону». Українське місто з формальних причин поки що не може стати культурною столицею Європи. Але Український культурний фонд впроваджує з 2020-го «нову грантову програму «Культурні столиці України», спрямовану на промоцію та розвиток культури в рамках реформи децентралізації з урахуванням спроможності територіальної громади». Очевидно, краще звучало б «розвиток і промоцію». Мабуть, це елемент стратегічного позиціонування УКФ на культурній карті України: не лише новою грантовою програмою, а й відкриттям територіальних представництв в областях. «Законом «Про Український культурний фонд» передбачено відкриття регіональних представництв, і до Міністерства культури вже подано запит на збільшення кількості штатних одиниць, щоб із 2020 року в кожному обласному центрі були свої представники, мобільніші, які проводитимуть в області тренінги, інформаційну роботу, навчання, консультації», ― поінформувала виконавча директорка УКФ. Можна, звичайно, запитати себе, якою мірою децентралізація в регіонах має відбуватися в результаті запрограмованих у центрі заходів та ініціатив (тобто діяльності УКФ), а якою — у результаті відродження певної культурної спадщини.

ГОГОЛЬFEST у Маріуполі, що відбувся у 2019-му, зробив індустріальне, приморське, прифронтове місто помітнішим на культурній мапі країни


Однією з характерних рис культурної ідентичності нашої частини Європи є поліцентричність, а з нею й принцип організації суспільного життя, спертий на розпорошення керівних осередків. При цьому варто усвідомити, що центрально-східноєвропейський конгломерат малих осередків має не меншу культуротворчу силу, ніж великі міста, і водночас відповідає на головні запити конкретного місця чи регіону. Цей конгломерат здатний не тільки оригінально інтерпретувати наявні мистецькі мови, а й створювати нові. Переставши оперувати хронологічними критеріями (хто перший?) або формальними (хто перший таким способом?), ми дамо змогу набути голос тим, хто може розповісти щось інше, нове й не менш суттєве, ніж творці з Лондона, Парижа, Берліна чи Москви. Так ми вшануємо ще й увесь історичний досвід регіону, відмінний і від західноєвропейського, і від імперського східноєвропейського «русского мира».


Я думаю, що міста й осередки, які усвідомлюють своє глибоке занурення в історичну локальність, уже готові перебрати роль культурних столиць. Вони потребують не заяв про «їхню можливу провідну роль», а відважних щоденних дій, які цю роль конституюють і легітимують.

 

Читайте також: Українські музичні фестивалі: хто й навіщо їх фінансує?


Варто пам’ятати, що метаполітична сфера ― освіта, культура ― становить, власне, те місце, де вічному легше знайти свій минущий вияв. Але цього не вдасться зробити без інвестиції поважних фінансових засобів та участі громадян задля створення необхідної інфраструктури, яка має стати платформою для вільної творчої експресії. За всієї поваги до праці Українського культурного фонду та його децентралізаційних ініціатив я вважаю, що вже настала пора не тільки створити регіональні представництва УКФ, а й сформувати в обласних центрах власні культурні фонди, ― і державні, і приватні, ― готові інвестувати в локальний культурний продукт і його поширення. Це мають бути не принагідні заходи «з нагоди і на честь», а систематичні й довготривалі. УКФ, що з кожним днем міцніє, може стати досконалим аніматором і медіатором таких ініціатив, водночас зберігаючи поміркованість і зичливу дистанцію в ставленні до «локальності». Ще досі жива совєтська традиція «столиці» як неминучого центру, який у найкращому разі можна ошукати, напевне, не допоможе в побудові справді незалежної мозаїки ініціатив. Пам’ятаймо, що ми лише відновлюємо традицію, яка вже була тут, пустила коріння, а згодом стала жертвою брутальних експериментів із суспільної інженерії, котрі небагато збудували, але знищили те, що було реальним, знищили суспільну тканину з її виплеканою локальною чутливістю, яку після довгих літ нам доводиться відтворювати. Не варто сумніватися, що поділ на «центр» і «периферію» перестав існувати, але слід створити умови, за яких життя на «периферії» буде не вироком, а вибором. Пам’ятаймо, що кожна культура за своєю суттю локальна й тільки обмін та взаємне пізнавання робить її відкритою для тих, хто буде готовий пізнавати її і брати в ній участь.

 

Читайте також: Один день з життя котів та “Дифузій”


Захист вічного, а вічним є все-таки культура, стає дедалі важчим із тієї причини, що різні противники сумніваються не лише в існуванні вічного, а й в обґрунтованості самих дій на його захист, зводять цей захист до банальної політичної соціотехніки. Отже, не піддаваймося, бо без огляду на наші внутрішні відмінності, а можливо, саме завдяки їм можемо брати участь у творенні мозаїки, яка стане доказом і свідком нашої тут присутності, нашої креативності, наших цінностей. 


Як слушно зауважив колишній керівник Інституту Адама Міцкевича у Варшаві Павел Поторочин, «кожна влада, яка думає, що є нагальніші видатки, що культура обходиться дорого, рано чи пізно пересвідчується, скільки коштує нехтування цієї сфери». Інвестиції в локальні «культурні столиці» не тільки хороше вкладення капіталу, а й потрібний крок до взаємного пізнання та діалогу. 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.