Після того як представники «Мистецького Арсеналу» зі скандалом знищили роботу Володимира Кузнєцова, у лівих колах виникла Ініціатива самозахисту трудящих мистецтва (ІСТМ). Один із напрямів її діяльності – дослідження трудових та економічних умов на художній сцені, зокрема через опитування митців та установ. Восени стався черговий акт цензури, що за всіма ознаками мав би належати до сфери інтересів ІСТМ. У Донецьку закрили виставку, де брав участь київський Союз вольних художників «Воля або Смерть», чия творчість відома як «жлоб-арт». Учасник групи Олекса Манн написав відкритого листа митцю-активісту Микиті Кадану, що представляє Ініціативу. Попри іронічну тональність, послання Манна стосувалося цілком реальної цензури, подібної до тієї, що спровокувала виникнення ІСТМ. Кадан, своєю чергою, дав відкриту відповідь, що ІСТМ може розмістити інформацію про донецьке зловживання у своєму блозі, й далі запропонував «жлобістам» захищати власні права самотужки.
Чи то ІСТМ справді нездатна ні на що, крім блогового «пшику», що робить її абсолютно фіктивною, чи ліве середовище саме цензурує арт-процес, лобіюючи тільки інтереси прибічників? Цей випадок вкотре підкреслив ідеологічний конфлікт у сучасному арт-просторі. «Займаючись соціально-критичним мистецтвом, я ніколи не вішав на нього маркера ані лівого, ані правого, воно радше інфернально-абсурдистське, – розповідає Тижню Олекса Манн. – Я взагалі проти накидання на мистецтво політичних маркерів, тим більше тих, що втратили актуальність багато десятиліть тому, а саме цим останнім часом займається Кадан. Створення якогось загадкового комітету із захисту трудящих мистецтва звучить кумедно і віддає таким совдепом, що сприймати це без іронії неможливо. Тут саме закрили нашу виставку в Донецьку, і я вирішив зробити абсурдистський жест, щоб трохи розтормошити наше маленьке художнє болото. То була відповідь на навішування ярликів». Натомість Микита Кадан вважає, що для значної частини української художньої сцени ліве мистецтво досі є об’єктом фобій та підозр. «Воно притягує до себе різноманітний конспірологічний фольклор із наскрізними мотивами «грантоїдства, насадження дегенеративних цінностей, інтересів підозрілих західних фондів, блюзнірства, україножерства, продажу сміття під виглядом мистецтва», – каже митець. – Зазвичай словосполучення «ліве мистецтво» – це щось таке, чим лінивий коментатор намагається відгородитися від конкретного змісту творів конкретних художників. Щоб зробити це словосполучення сенсовним, я говорив би про ліве мистецтво як про свідомо політизовану художню практику, що орієнтується на цінності свободи та рівності (а не, наприклад, сили та ієрархії)».
«Ніякого лівого мистецтва в Україні не існує, – вважає учасник Союзу вольних художників Іван Семесюк. – А ось імітація жвавої художньої діяльності під певними політичними гаслами є». У медіа-просторі чимало свідчень того, як слова українських лівих митців розходяться з ділом. Найяскравіше це виявляється в їхньому інтересі до грантів і нагород. Два роки тому Микита Кадан здобув Премію PinchukArtCentre, тобто 100 тис. грн і можливість стажуватися в художній майстерні у Європі. Тоді ж лауреаткою спеціальної премії розміром 25 тис. грн стала Жанна Кадирова. Обоє вони учасники групи «Р.Е.П.» (Революційний Експериментальний Простір) і прихильники лівих ідей. Виявилося, що можливість «культурного діалогу» між капіталістами та захисниками пролетаріату – це лише питання ціни. Відтоді ліве мистецтво різко перейшло з андеграунду в мейнстрим, ставши завсідником масштабних виставок, арт-резиденцій та конкурсів. Воно почало цілком по-ринковому працювати з аудиторією, до якої належать і приватні та державні галереї, і музеї, і колекціонери-капіталісти.
Приміром, торік Жанна Кадирова удостоїлася Премії ім. Казимира Малевича, що практично стало інституційним визнанням лівого «методу». Впродовж 2013-го ліве мистецтво з’являлося на всіх основних арт-майданчиках країни. Серед 20 кандидатів на цьогорічну Премію PinchukArtCentre більш ніж половина так чи інакше дотичні до публічного лівого дискурсу як представники або учасники кураторських проектів «Р.Е.П.» і фундації «Центр сучасного мистецтва» (CSM). Отже, склад учасників експозиції віддзеркалює погляди «капіталістичного табору» на перспективи українського мистецтва.
На Заході так зване ліве мистецтво існує вже понад півстоліття. Фінансоване державними та олігархічними інституціями, воно є одним із важелів у налагодженій системі взаємовпливу влади та суспільства. Це своєрідний громовідвід, через який нейтралізується протестний художній потенціал. В Україні – на тлі радянської історії й далекого від відкритості суспільства – такий підхід не спрацьовує. Протестний художній потенціал вітчизняних митців м’яко нейтралізують «аплікаційні вимоги» джерел фінансування. Після одержання Премії ім. Казимира Малевича Жанна Кадирова прокоментувала Тижню: «Митцям, і лівим, і не лівим, потрібна фінансова підтримка, щоб творити далі. Даючи премії та гранти, олігархи проявляють соціальну відповідальність. Краще нехай їхні гроші йдуть на мистецтво, аніж на побудову нових вілл». Із цим складно не погодитись, але тоді лівий протест апріорі втрачає свою автентичність.
Нинішня напівфеодальна система поглинає ліву культуру й монетизує її за своїми правилами. Ідеологія боротьби з капіталізмом перетворюється на симулякр. Але й відмовлятися від цієї театральної маски невигідно: «Сьогодні на арт-ринку ціна накручується на провокаційні роботи, – каже Юлія Ваганова, заступниця генерального директора НХМУ і член правління CSM. – Гроші приносить те мистецтво, яке дає можливості для піару». Приміром, у нещодавній публікації Денис Белькевич, менеджер приватних колекцій, вказав, що 10 із 20 номінантів на арт-премію Пінчука, переважно з лівих кіл, мають невдалу аукціонну історію. Тож цілком імовірно, що відбір номінантів до шортліста є не чим іншим, як спробою розкрутити молоді імена для вигідного продажу. Крім того, всі проекти для виставки художники розробляли разом із куратором PinchukArtCentre. «Справжнє революційне і контркультурне мистецтво створюється по кутках непідконтрольного ще поки інтернету, – стверджує Олекса Манн. – Офіціоз його побоюється і намагається засунути кудись подалі, бо ним справді неможливо керувати. Публічне ліве мистецтво однозначно псевдоліве. Його можна охарактеризувати як олігархічно-інституційний кітч. І посідає воно таке саме місце в українській культурі, як музичний ансамбль у дорогому кабаку, щоб в олігархату правильно виділявся шлунковий сік. Від знайомих попсових мелодій». Ліві художники ще підтримують імідж у ЗМІ, але їхня репутація вже зруйнована. Система поволі зробила з них пласкі медіа-образи, подібно до того як український шоу-бізнес сьогодні адаптує національну ідею під свої комерційні потреби, перетворюючи її на кітч. Жодного взаємовпливу, рух однобічний.
Ідеологічний і «кумівський» принцип, за яким нині потрапляють до ядра арт-процесу, підриває художні критерії. Поруч зі справді талановитими митцями на виставкові площі проштовхуються й цілком випадкові люди. «Сучасному українському мистецтву ще далеко до глибини і витонченості зарубіжного, – розповідає галерист Павло Гудімов. – Якісь парості почали пробиватися – вже виросло покоління, яке цікавиться новим мистецтвом. Старше покоління теж пробує його зрозуміти, долаючи колишнє радикальне несприйняття. Та це лише перші кроки, адже в багатьох регіонах досі немає центрів сучасного мистецтва, що робить його абсолютно закритим для тамтешньої аудиторії». Мода на закручені гуманітарні концепції та неочевидні зв’язки між змістом та формою залишає і глядача, і мецената безпомічними без милиць фахової інтерпретації. А це загрожує перетворити контакт публіки з мистецтвом на чергову промивку мізків.
Те, що відбувається, є природним процесом. Між митцями, захопленими студентською революцією 1968 року, та діловими чоловіками, захопленими новими бізнес-можливостями, існує взаємний інтерес. Кожна сторона має вигоди. Ось тільки в маніфести й суспільну критику художників-активістів віриться дедалі менше. Куратор Андрій Сидоренко коментує: «Ліве мистецтво яскраве і провокаційне, воно у тренді. Молоді художники обирають цей шлях, бо зараз на ньому найлегше досягти успіху. Але мода мінлива, тому, можливо, художній спільноті треба перехворіти ним, як вітрянкою, щоб мати імунітет до несамокритичного популізму. Ліве мистецтво не може говорити за всіх, адже сучасне мистецтво – це котел дуже різних напрямів, частина з яких є не менш провокаційними». Що лишається глядачеві? Не забувати, що художній процес багатогранний. Що завдання будь-якого митця – створювати, а не руйнувати арт-середовище. Що головна ознака мистецтва – це свобода. І сенс є в тому мистецтві, яке розширює межі саме вашої особистої свободи.