І хоча режим Асада називає протестантів не інакше, як «терористи» та «озброєні бандити», але розстріл сирійською владою мирних маніфестантів та обстріл з гармат житлових кварталів, аж ніяк не надає «асадінам» авторитету і поваги серед сирійського народу. Бо для диктатора тиром став власний народ.
Проведення виборів під час повстання, коли опозиція їх проігнорувала, виглядає як фарс. Не дивлячись на те, що цього разу участь в них нібито взяли відразу дев’ять партій, а серед більше ніж семи тисяч кандидатів виявилося аж 710 жінок.
Та головна «інтрига» полягає не у тому, що переміг блок «Національна єдність», який підтримує президента Асада, або чи втратить правляча партія Баас контроль над парламентом (який за нещодавно прийнятою конституцією просто зобов’язаний бути багатопартійним). А те, що опозиціонери бойкотували вибори, що відразу ж поставило їх у розряд нелегітимних.
Цей бойкот доводить, що сирійці не визнають діючий режим і не збираються домовлятися із тими, хто топить Сирію у крові, стріляє в сирійський народ, витісняє сирійців в еміграцію та проводить фальшиві вибори, підлаштовуючи конституцію і виборче законодавство під свою прогнозовану «перемогу». І, як вважають сирійські експерти, «режим намагається ввести усіх в оману, з приводу того, що він все ще перебуває при владі, організовуючи ці підроблені вибори, але він здатен лише правити за допомогою танків».
Між тим те, що сьогодні відбувається у Сирії, є похідним подій, які відбувалися там тридцять років тому. У той, час, коли Сирія знаходилася під владою іншого безжалісного диктатора Хафеза Асада. Тоді батько Башара Асада потопив у крові народне повстання, і жодним чином не поніс за це жодної кари. А просто тихо помер у своєму ліжку через проблеми з легенями.
Асад-молодший нічого не придумав нового для силового утримання влади. Він чітко діє, застосовуючи жорстокі методи свого батька. Але правлячий дім Асадів не врахував лише одного факту, що нині надворі ХХІ століття і завдяки Інтернету та відео світ став свідком жахів і вбивств, які відбуваються у Сирії.
Відео й інформація з незалежних джерел наштовхують на думку, що тиран навряд чи буде спроможним утриматися при владі, навіть за підтримки Росії, до початку осені. Бо якщо у 1980-ті роки масові вбивства, здійснювані Хафезом Асадом, пройшли майже непоміченими для решти світу, то тепер, наслідуючи криваві методи свого батька, Башар Асад робить себе парією міжнародного співтовариства. Цим Башар Асад фактично повторює шлях свого колеги, колишнього лівійського диктатора Муаммара Каддафі.
Підтримка Москви, у цьому випадку також відіграє фатальну роль. Бо у Асада і зараз ще залишається шанс зректися влади та покинути країну. Адже важко повірити у план політичного врегулювання, дивлячись на миротворчу місію, яку виконує колишній Генеральний секретар ООН Кофі Аннан.
Башар ніколи не покине добровільно свого посту, і не буде проводити демократичних перетворень. У Сирії були чотири десятиліття репресій, катувань і постійних порушень прав людини, і це у жодному випадку не може стати фундаментом для вибудовування демократії.
Сирійці не вірять діючій владі, і це б мали розуміти ті, хто хоче досягти примирення між вбивцями і їхніми жертвами. Парламентські вибори, котрі лише підкреслюють всю трагічність ситуації, що склалася, стали початком кінця плану спецпосланника ООН Кофі Аннана, за яким цілком ймовірний руйнівний хаос на сирійських територіях.
Один із найбільших авторитетів серед дослідників близькосхідних проблем, професор міжнародних відносин та досліджень Близького Сходу з університету Нью-Йорка Алон Бен-Меїр зазначає: «Кривава бійня у Сирії триває. А сили, які здатні вдатися до серйозних заходів, щоб зупинити її, зайняті пошуком виправдань, щоб пояснити свою колективну неспроможність. Між тим сирійський народ платить своєю кров'ю з дня у день в той час, як міжнародне співтовариство безсоромно прикривається планом посланника ООН Кофі Аннана, який був приречений від самого першого дня. Ліга арабських держав, Сполучені Штати, Європейський Союз і Туреччина, які, зокрема, можуть колективно зупинити машину для вбивства, запущену Асадом, до цього часу покладають свої надії на цей план, який надає Асаду безкарність і вже перетворився на ще одне знущання над міжнародним співтовариством».
Важко не погодитися з професором Алоном Бен-Меїром. Режим Асада вбиває беззахисне цивільне населення, а міжнародне співтовариство у цей час наполягає на спостереженні за ситуацією у Сирії. Тоді хто ж має визначати, коли настане час діяти? Чи потрібно почекати іще декілька місяців, коли кількість жертв режиму вимірюватиметься вже десятками тисяч? Чи не може така відсторонена бездіяльність обернутися наслідками, котрі спостерігалися свого часу в Руанді?
З іншого боку, виглядає на те, що Башар Асад спромігся добре засвоїти уроки «арабської весни». Він добре пам’ятає, що колишній президент Єгипту Хосні Мубарак коливався у прийнятті своїх рішень й у підсумку опинився у в’язниці. Лівійський диктатор Муаммар Каддафі не зміг виплеснути на повстанців всю силу свого репресивного режиму, і закінчив своє життя неприглядним чином. Тому Асад вирішив діяти жорстоко і безжалісно.
Не виключено, що його до цього іще підштовхують історичні аналогії, коли жорстокість змогла спрацювати. На кшталт «китайського побоїща» – масового вбивства на площі Тяньаньмень, коли комуністичній владі вдалося подавити демократичний рух в Китаї, чи приклади жорстокого придушення повстань в Угорщині і Чехословаччині.
І у Башара Асада все могло б вийти, якби не одне «але». Він не має спонсора у вигляді наддержави для придушення повстань. Адже комуністам у 1956 році в Угорщині і 1968 році в Чехословаччині допомагав всією своєю потугою Радянський Союз, а Іран, котрий є основним покровителем сирійського режиму, нині сам стикається із серйозними фінансовими труднощами.
Сподівання Асада на Росію також сильно перебільшені, оскільки на даний момент для Владіміра Путіна головний інтерес в Сирії вже полягає не у продовженні влади Башара Асада, а в збереженні своє військової бази у сирійському порту Тарту. Тому можна зробити припущення, що саме за право залишити цю базу за собою «торгуватиметься» Росія із Заходом перед тим, як відмовитися остаточно від підтримки діючого в Сирії репресивного режиму.
«Ахіллесовою п'ятою» диктатури Асада є те, що попри своє бажання за будь яку ціну утримати владу, вона просто не має ресурсів, щоб безкінечно фінансувати свої репресії. А продовження ізоляції сирійського режиму істотно зменшує його шанси на утримання влади.
Крім того, не варто забувати про те, що Сирією сьогодні править «колективний Башар Асад», щось на зразок молодого диктатора Кім Чен Ина у Північній Кореї. І Асад служить цим силам у якості своєрідного «координатора», який допомагає впливовим кураторам із закулісних політичних угрупувань прийти до спільного знаменника і згоди із тих чи інших вирішальних питань.
Однак, коли в армії розпочнеться масове дезертирство, спецслужби втратять свою монолітність і узгодженість дій, а серед бізнес-еліти виникнуть серйозні розбіжності, це може стати лакмусовим папірцем, який підтверджуватиме, що ера правління дому Асадів підходить до свого кінця.
Питання, що ж далі буде з Сирією, не може не хвилювати. Бо незважаючи на загрозу встановлення у Сирії сунітського ісламістського режиму, позитиви після повалення режиму Асада все одно очевидні. Адже у разі його збереження в Сирії залишилася б жорстока репресивна диктатура, Іран і надалі мав надійного союзника, а сирійська влада вмішувалась у справи суверенного Лівану і продовжувала свою підривну діяльність у Йорданії.
Важливо спробувати зрозуміти, що в дійсності відбувається у Сирії. Хто є легітимними представниками руху опору диктатурі й опозицією до режиму. Якщо після провалу місії Кофі Аннана дійсно виникне необхідність вводити війська для захисту сирійського народу від терору режиму Башара Асада, то з ким мусять мати справу представники Заходу і Ліги арабських держав?
Для того, щоб не спровокувати широкомасштабну громадянську війну в Сирії, уже зараз необхідно було б подумати про те, що в повстанців відсутня чітка політична концепція і фактично немає планів переходу від усунення режиму Асада до демократичного правління. А вакууму влади у Сирії не можна допустити в жодному разі. Оскільки це лише на тривалий час поширить нестабільність і хаос на сирійські терени.
З іншого боку, більше року невтручання після початку кризи в Сирії, вже призвело до тисяч жертв мирних сирійських громадян. То чи варто чекати повторення сценарію, який відбувся в Руанді, Боснії і Судані? І лише нанесення повітряних ударів, як це вже було у Лівії, і направлення врешті-решт військ до Сирії є єдиним способом припинити сирійську бойню. Позаяк вся нинішня діяльність – численні зустрічі на вищому рівні, спеціальні посланники, гуманітарні коридори, зона безпеки, озброєння опозиції, і зусилля щодо досягнення угоди про припинення вогню – служить лише зручною ширмою для сирійського режиму, щоб закінчити роботу по ліквідації повстанців. А переговори ніколи не дадуть бажаного ефекту, якщо їх хід не буде підкріплений силою.
Очевидно, що у цьому питанні міжнародному співтовариству вже давно пора вийти за межі дипломатії. Проте варто пам’ятати, що Сирія є набагато складнішою країною, аніж Лівія. І не тільки тому, що її режим має вирішальну підтримку спецслужб і армії, але необхідно враховувати її тісні зв’язки з Іраном і Ліваном та підтримку Хезболли і ХАМАСу. Тобто наявні усі причини для того, аби при плануванні акцій щодо диктаторського режиму Асада усі ці фактори були якнайбільше враховані.
Крім того, необхідно врахувати іще один дуже важливий чинник. Якщо думати про майбутнє, то те що сьогодні відбувається у Сирії, відбуватиметься знову і знову у всьому світі. Якщо не продумати пошук шляхів для вирішення подібних конфліктів диктаторів зі своїми народами, то світова спільнота фактично буде засуджувати величезну кількість людей на жахливу смерть.
І хоча подібне рішення не є ідеальним, але можливо варто продумати про створення під егідою Організації Об’єднаних Націй численних багатонаціональних Антидиктаторських сил швидкого реагування (АСШР). Мова йде про постійну армію чисельністю біля 100 тисяч осіб (бригади якої формуються і дислокуються у різних країнах), але котра у випадках, подібних до загострення того, що відбувалося в Лівії і відбувається у Сирії, не дозволить диктаторам спокійно і безкарно знищувати цивільне населення. Це саме те, що вважав одним із головних завдань ООН один із ініціаторів її створення – президент США Франклін Делано Рузвельт.
До того ж, Антидиктаторські сили швидкого реагування мусять мати потужний повітряний і морський потенціал. У такому випадку стримуючий ефект буде дуже значним. Бо якщо, наприклад, Башар Асад знав, що АСШР будуть готові приступити до своєї місії наступного тижня, то він би добре подумав перед тим, як дати наказ розстрілювати мирних демонстрантів. Така сила могла б бути використана один раз чи двічі, а надалі її наявність поклала б край акціям диктаторів проти виступів підвладних їм народів.
Нині для Сполучених Штатів настає час морального вибору. А після того, що зробив Асад із сирійцями, більшість країн, а також Ліга арабських держав підтримає Америку. А використовуючи свою військову силу в гуманних цілях і захищаючи мусульман та християн, США і їхні союзники, ймовірно, зроблять більше для боротьби з тероризмом, ніж все те, що зроблено ними в Афганістані.