Так можна попередньо трактувати дещо несподівані результати парламентських виборів 26 червня. Вони мали на меті вивести вищий законодавчий орган із глухого кута, у якому той опинився після грудневих перегонів. Схоже, так і сталося, хоча й із мінімальною різницею. Опитування до того прогнозували чергову перемогу правлячій, але скомпрометованій консервативній Народній партії Маріано Рахоя та однозначну перевагу коаліції лівих і регіональних партій на чолі з «Подемос» над Іспанською соціалістичною робітничою партією. Однак двопартійна система виявилася живучою, хоч і втрачала популярність із постанням у 2014-му «Подемос» та у 2015-му нової ліберальної партії «Сьюдаданос». Відтак народники виграли з більшим, ніж прогнозувалося, відривом (33%, 137 місць. У грудні — 28% і 123 місць). Іспанці задекларували прагнення до політичної та економічної стабільності, як і невдоволення фактом повторних виборів.
Поляризація виборчого контексту між НП та «Подемос» посилила першу, яка пропонує політику стабільності, й нашкодила другій, а також «Сьюдаданос» (вони тримали 32 мандати, 13%). Нині в найбільшому програші опинилася «Подемос» — це перша серйозна криза руху з моменту його появи на іспанській політичній арені під час виборів до Європарламенту в 2014-му. 26 червня він здобув 21% і 71 місць — так само, як і до спілки з комуністами «Об’єднаних лівих», а втратив понад мільйон голосів.
Читайте також: Король Іспанії вирішив розпустити парламент після провалу переговорів про коаліцію
Удару партії, яка видавалася неспинною завдяки PR-штучкам (наприклад, програмі у вигляді кошика покупок в IKEA) та персоналізації навколо лідера Пабло Іґлесіаса, завдав виборчий цикл, запущений не останньою чергою з її подачі (голосуванням в унісон з НП проти центристського й реформаторського уряду соцдемів та «Сьюдаданос»). Утрату підтримки «Подемос» можна пояснювати багатьма факторами: невдоволенням бунтівною політикою, розворотом у риториці (від нової соціал-демократичної до націоналістичної), розчаруванням у Мадриді або ж Барселоні, де її представники при владі, а ще мобілізацією виборців есдеків через острах перед зростанням лівого популізму.
Соціал-демократи в останній момент здобули моральну «перемогу в поразці». Вони фінішували другими (23% і 88 місць). Це відтерміновує внутрішні виклики для їхнього очільника Педро Санчеса, але шанси на прем’єрство в нього мізерні. Крім того, це напевне остання, але цінна можливість оживити проект про європейської, соціал-демократичної сили в Іспанії.
Ці вибори, як і грудневі, не дали чітких результатів. Утім, є нюанси: у правоцентристського блоку (як варіант — коаліція НП зі «Сьюдаданос») майже достатньо мандатів для більшості. У лівого блоку варіантів менше. Соцдеми опинилися між двома вогнями. З одного боку, нинішнє керівництво партії проти будь-якої широкої коаліції з НП чи Рахоя як прем’єра. Із другого — вони не можуть заробити імідж сили, яка блокує управління в Іспанії. Об’єднатися з партією «Подемос» теж не вельми прийнятний варіант, адже вона зробила все можливе, щоб підірвати соцдемів і самого Санчеса. Тому ймовірний на момент написання матеріалу варіант: іще кілька років прем’єрства непопулярного Рахоя і парламент, зосереджений на пріоритетних реформах.
Іспанія — плюралістична країна, яку характеризують політичні розколи: вікові (молодь голосує за «Подемос», «Сьюдаданос» або місцеві коаліції), територіальні та пов’язані з регенерацією демократії (нові партії постають через відчуття, ніби нинішній конституційний та інституційний цикли добігли кінця). Останнє — ключове для відновлення довіри до політичної системи соціальної єдності. Але чи вистачить керівництву в Іспанії, де «старе» й «нове» співіснують у нерівності, а еліти переживають масштабні трансформації, прозорливості й державницького бачення для компромісів та реформ. Уже певний час тут спостерігається економічне зростання, хоча структурні недоліки не зникли, як і масштабне безробіття. Величезний виклик сьогодні тут, як і в інших країнах ЄС, — це збіднілий середній клас, соціальна нерівність.
Читайте також: Владна партія Іспанії здобула перемогу на дострокових парламентських виборах
Іспанія (як і Португалія) залишається винятком у західній та європейській родинах у ще одному аспекті: відсутності потужної правої, єврофобської та ксенофобської сили. Якусь роль тут відіграє досвід життя за правого авторитаризму вкупі з проєвропейськими настроями. Популізм поки що концентрується на лівому фланзі. У часи «брексіту» й фундаментальних викликів для європейського проекту Іспанія залишається вірна євроінтеграції, хоча й із меншим ентузіазмом. Непевність щодо коаліції та невирішені внутрішні проблеми підточуватимуть цей курс і надалі. Утім, країна може знову стати центром проєвропейських ініціатив. І в цьому напрямі необхідно працювати, коли потреба в європейському державництві як ніколи велика.