Тиждень розпочинає серію публікацій про історію розсіяної по всьому світу української діаспори. Від часу переїзду в країни призначення до сьогодні закордонні українці пройшли тривалий шлях трансформації національно-культурного, релігійного та соціального укладу життя. Впливаючи на історію держав, до яких вони потрапляли, наші співвітчизники не завжди втрачали власну ідентичність і розчинялися у «новій батьківщині». Перша розповідь про українців у Боснії.
Коли за наслідками Берлінського конгресу 1878 року терени сучасної Боснії на тимчасових умовах перейшли від Туреччини до Австро-Угорщини (остаточно ця територія була анексована Габсбурґами лише в жовтні 1908-го), офіційний Відень одразу ж вирішив заселити новоздобуті землі лояльною людністю з інших регіонів імперії. Поселенцям обіцяли щедрі земельні наділи, солідну грошову допомогу та інші пільги. Перший документ про право переселення до Боснії було видано 1880-го, однак міграція туди українських селян почалася лише через 10 років, коли німецькі, італійські, угорські, чеські переселенці вже розібрали всі державні землі, придатні для хліборобства. Перша група галичан – 72 родини – прибула до Боснії 1889-го, а 1898-го, за словами Йосифа Гродського, один із адміністративних центрів тогочасної Боснії – місто Прнявор – «наповнився нараз нашими людьми, мов би там був який відпуст або ярмарок».
Читайте також: Перша хвиля
«ЦАРОВИНА» ДЛЯ ГАЛИЧАН
На той час переселенська кампанія вже завершилася, тому місцева влада не могла нічого запропонувати новоприбульцям із Галичини. Ті ж на Батьківщину повертатися не хотіли або й не могли, позаяк усі кошти витратили на подорож до Боснії, тому й далі вперто чекали на «царовину», тобто безплатний наділ землі. Безгрошів’я, безробіття та антисанітарні умови життя українських переселенців у переповнених нічліжках Прнявора спричинили епідемію тифу. Однак місцеві боснійці-мусульмани та православні серби заборонили ховати померлих українців-греко-католиків на своїх кладовищах. Тому перший наділ землі, який отримали українці в Боснії, – земля на кладовище.
Лише після виснажливих трьох років очікування сараєвська влада розщедрилася на «царовину», якою, однак, виявилися 24 морги (приблизно 12 га) боснійських букових чи дубових пралісів, до яких із Прнявора бездоріжжям треба було добиратися не день і не два. Можна лише уявити, яким був початок господарювання на наділеній землі: серед непрохідних пралісів, без житла, без худоби, без потрібного господарського реманенту… Навесні серед переселенців лютував голод: люди обривали молоде букове листя, сікли та варили його.
У такій неймовірній скруті єдиний, хто прийшов на допомогу нашим переселенцям, був митрополит Андрей Шептицький. Коли йому стало відомо про боснійських українців та умови їх перебування на нових землях, він не лише потурбувався про забезпечення їхніх духовних потреб, а й особисто тричі відвідував українські поселення між Савою і Дравою. Боснією, як із гіркотою жартував сам митрополит, йому доводилося подорожувати трьома класами: першим, коли їхав на возі, другим, коли йшов біля возу, і третім, коли сам мусив пхати воза. Ще під час своєї першої поїздки 1902-го, щоб матеріально підтримати переселенців, митрополит вирішив купити поблизу українських поселень землю під виноградник, де працювали б і заробляли б на прожиття нещасні співвітчизники. Робота на ньому врятувала від голодної смерті не одну українську родину. У 1908-му в селі Камениця за ініціативи та матеріальної підтримки митрополита Шептицького для забезпечення духовних потреб боснійських українців було засновано монастир отців-студитів.
Прикметно, але навіть за гострої матеріальної скрути боснійські українці намагалися розбудовувати і духовне життя. Окрім церков та монастиря в селах було засновано читальні «Просвіти» та організовано навчання дітей української мови. Протягом 1933–1941 років двічі-тричі на місяць виходила єдина в Югославії українська газета «Рідне слово», яку редагував Михайло Фірак. Щоправда, бажання розвивати рідну культуру завжди викликало підозри та неприязне ставлення надто запопадливих місцевих службовців. Приміром, причиною шеститижневого ув’язнення селянина Григорія Головчука з Дев’ятини стали звинувачення в комуністичних переконаннях та намірі вчинення диверсій лише на тій підставі, що він отримав поштою Святе Письмо в червоній шкіряній оправі, яке в жандармерії сприйняли за комуністичну літературу, а вичитане слово з української граматики «іменувати» жандарми витлумачили як грізне «мінувати».
Читайте також: Аж до села Остурні
ВІД ОБМЕЖЕНЬ ДО РЕПРЕСІЙ
На нових землях українці контактували з представниками багатьох народів: босняками-мусульманами, німцями, хорватами, поляками, італійцями, угорцями, і лише із сербською владою раз у раз виникало напруження. Неприязне ставлення до наших боснійських співвітчизників походило від проводу сербських політичних організацій, які у їх сприйнятті орієнтувалися на позицію своїх російських колег. У 1910 році на засіданні крайового парламенту в Сараєві сербський депутат вимагав виселити з окремих населених пунктів українців. У 1914-му серби підпалили монастир студитів у Камениці.
Ще більше ускладнилася доля українців у Боснії за часів королівської Югославії (1918–1941 роки, до 1929-го країна мала назву Королівство Сербів, Хорватів і Словенців). Тоді навіть розроблявся план примусового переселення українців (і поляків) із Боснії до Македонії. Прийнявши близько 70 тис. білоемігрантів, серед яких було чимало кубанських козаків, сербська влада пильно стежила за тим, щоб вони не долучалися до культурно-освітнього життя українців, караючи їх за це позбавленням матеріальної допомоги та різних пільг. У 1937-му за звинуваченням у зв’язках із німцями та більшовиками вона заборонила діяльність українського товариства «Просвіта» на теренах Боснії. Щоправда, встановлення дипломатичних зв’язків між СРСР та Югославією в 1940-му також стало причиною кількамісячного ув’язнення багатьох наших діячів у белградській тюрмі Ґлавнячі.
У міжвоєнний період через упереджене ставлення офіційного Белграда до українців центром їхнього культурного та громадського життя стала Хорватія. Після окупації німецькими військами Югославії (квітень 1941-го) територія Боснії увійшла до складу сателітної Третьому рейху Незалежної Держави Хорватія на чолі з Анте Павелічем. Тоді за ініціативи мельниківського крила ОУН із боснійських українців було сформовано Український легіон, що налічував 650 вояків. Хоча легіонери рвалися на Східний фронт визволяти Україну від більшовиків, однак український підрозділ у складі хорватської домобрани переважно використовували для боротьби з титовськими партизанами. Через це українські поселенці в Боснії не раз ставали об’єктом каральних операцій як з боку останніх, так і з боку сербських четників Дражи Михайловіча. Так, 13 травня 1942-го четники спалили села Раковац та Кунова, заселені українцями та поляками.
У повоєнний період репресії титовської Югославії проти боснійських українців були пов’язані з утвердженням комуністичного режиму в цій країні. У той час через тюрми та концентраційні табори пройшла найактивніша частина української громади: священики, вчителі та звичайні селяни. Багато хто рятувався від переслідувань еміграцією до США, Канади та Австралії. Близько 8 тис. наших боснійських співвітчизників переселилися до Бачки та Срему, автономного краю Воєводини, де вже 200 років проживали інші українські переселенці з теренів сучасного Закарпаття та Східної Словаччини.
ЛИХОЛІТТЯ ГРОМАДЯНСЬКОЇ ВІЙНИ
Епоха побудови «самоврядного соціалізму» в Югославії 1960–1980-х років була відносно сприятливим періодом для національно-культурного розвитку боснійських українців. 29 листопада 1965-го в місті Баня Лука було засновано Українську раду, яку очолив Микола Каган, 1967-го тут відкрилась українська редакція «Радіо Баня Лука», а з 1975-го у школах, розміщених на територіях компактного проживання наших співвітчизників, почалося навчання української мови, побачили світ підручники з мови та літератури, написані місцевими авторами Славою Біленькою, Василем Стрехалюком та Іваном Терлюком.
Читайте також: Гіркі плоди
Однак із приходом до влади в Боснійській Країні Сербської демократичної партії (1990) українці втратили будь-які можливості для розвитку національної культури. У першій половині 1992-го збройний конфлікт, спричинений розпадом Федеративної Югославії, досягнув теренів, заселених боснійськими українцями. У серпні 1992-го було підірвано греко-католицьку церкву в місті Прнявор, підпалено церкву в Старій Дуброві, пошкоджено монастир сестер Служебниць у Баня Луці. Сотні українців були ув’язнені у сербському концентраційному таборі Трнополе. Навіть мобілізація українців до лав Югославської народної армії (ЮНА) не давала їм жодних гарантій від розправи над ними з боку сербів: відомі неспростовні факти, що на фронті українці гинули не лише від куль супротивника, а й від рук поборників Великої Сербії.
Остання Балканська війна стала фатальною для боснійських українців: залишила по собі закинуті селянські оселі, безлюдні церкви, порослі чагарниками цвинтарі. Зневірившись у можливості збудувати свою Україну в забутих Богом убогих балканських селах, розпорошені, вони взялися нині це робити. Отець Роман Мизь друкує п’ятитомні «Матеріали до історії українців у Боснії», Павло Головчук видає серію літературно-публіцистичних книжок про історію та сьогодення українців Боснії, а Михайло Ляхович – «Народні пісні українців Боснії, Хорватії, Воєводини». У Баня Луці працює Культурно-про-світня спілка ім. Т. Шевченка, а в Торонто – Канадське об’єднання українців колишньої Югославії.
ДО РЕЧІ
4 грудня 1911 року під престолом церкви у с. Казарцю закладено слова: «Молись за нас, що сьмо ставили сю церкву, за нас, що вже сьмо, може, зігнили в гробі темнім, молись за нашу душу – тримайсь віри руско-католицкої і будь все щирим русином – добрим сином Руси-України, що видала таких синів, як Маркіяна Шашкевича, Тараса Шевченка».
Читайте також: Територія свободи