▪   Мілета Проданович

Гіркі плоди

ФОТО: АР
Останні 20 років Сербія втратила через невміння розпізнавати сутність історичних подій
Матеріал друкованого видання
№ 3 (116)
від 22 січня, 2010

Переклад: Зоряни Гук
 

Основна особливість, якою сербське право­слав’я відрізняється від право­слав’я інших, навіть сусідніх, націй, – ХРЕСНА СЛАВА. Це родинне свято – покровителя дому, що успадковується по чоловічій лінії. Є версія, що це християнізований залишок язичницьких часів. Колишні божества лише перейняли образи християнських святих, а форма звичаю збереглася. Для більшості сербів – за деякими припущеннями, аж для половини населення Сербії – таким покровителем дому є святий Микола. Саме в цей день, 19 грудня 2009 року, громадяни Сербії отримали подарунок від європейської спільноти – можливість подорожувати в країни Шенгенського договору без віз за умови отримання нових паспортів із біометричними даними.

Хтось міг би сказати, що внаслідок цього замкнулося коло: спочатку серби в соціалістичні часи мали паспорти темно-червоного кольору, з якими могли без віз подорожувати і на Схід, і на Захід, згодом вони з нетерпінням дочекалися отримання синіх паспортів, які мали всі ті, хто втік від соціалізму, але – хай їм біс – ці сині паспорти нічого не вартували, бо для перетину кордону потрібні були візи, на які треба було чекати у принизливих чергах завдовжки сотні метрів. Тоді нам знову невимовно захотілося отримати тем­но-червоні паспорти, оскільки такі мають країни, що стали членами Європейського Союзу. А віднедавна у сербів червоні паспорти, що справді є вартісними. Отже, нам знадобилося 20 років, щоб прийти туди, де вже були. Ці два десятиріччя, м’яко кажучи, втрачені для Сербії.

Падіння режиму Чаушеску і зникнення біполярного поділу світу в тодішній Югославії були сприйняті з надмірною зверхністю. Тодішня влада, не кажучи вже про більшу частину народу, не усвідомлювала далекосяжності змін. І ця зверхність дуже швидко обернулася складною помстою.

Слід нагадати, що друга Югославія, принаймні до ухвалення Конституції 1974 року, була федерацією лише на папері. По суті, це був конфедеративний союз республік. Федеративна влада була символічною, адже в країні панувала республіканська партійна бюрократія. За свою географічну й ідеологічну роль «тампона» між двома блоками, що вели холодну війну, Югославія за життя Тіто, а певний час і після його смерті (1980 року) отримувала численні кредити від Заходу й різні види допомоги (передусім військової) зі Сходу. Результатом цього став досить високий рівень життя в країні, що не був досягнутий реальною працею. Але кредити в другій половині 1980-х стали надавати рідше, а падіння Берлінського муру промовисто засвідчило, що більше немає двох корів, молоко яких може ссати покірне телятко.

Потужні партійні структури тодішньої держави відмовлялися погоджуватися з цим фа­ктом, вони спільними зусиллями знищили спробу останнього прем’єра федерації Анте Марковича реконструювати федеративний устрій на нових, раціональних засадах і пішли шляхом численних локальних воєн, які мільйонам людей на Балканах принесли багато лиха. Обсяг цього тексту надто малий для того, щоб назвати всі причини і наслідки воєн на території Західних Балкан в останньому десятиріччі XX століття. Їх можна побачити в широкому спектрі – від внутрішнього державного устрою, відродження націоналізму, який пропагували ЗМІ на вимогу партійної номенклатури, до втручання жилястих таємних служб старого режиму. Дехто все це радо пояснить впливом зовнішнього чинника, а це найлегший спосіб зняти з себе відповідальність.

Та все ж є певні факти, пов’язані зі зміною парадигми світу після холодної війни, яких, пояснюючи «війни за югославську спадщину», зазвичай не помічають, – це загальна су­спільна інерція як важливий союзник популізму Слободана Мілошевича. Люди просто хотіли, щоб ситуація, коли живеться добре, фактично не працюючи, тривала вічно. Війни віддалили так званий перехідний період, тому можна сказати, що два останні десятиріччя були окреслені ретроградними рухами, знищенням суспільної субстанції і згодом після падіння режиму Мілошевича важкою й повільною реконструкцією та поступовим наближенням до Європи. Ця хода почалася дуже енергійно 5 жовтня 2000 року, але, на жаль, суттєво сповільнилася після вбивства прем’єра Зорана Джинджича, останньої жертви патологічного режиму Мілошевича.

Після цих подій сьогодні здається, що є абсолютний консенсус стосовно шляху Сербії до Європи. Торік відбувся поділ ультра­націоналістичної Сербської радикальної партії на два крила. Абсолютну перевагу отримало крило, що залишило позаду аутичний націоналізм і перейняло ідеологію європейської правиці. У такому відношенні міць проєвропейських сил розподілена порівно: як у владі, так і в опозиції вони «покривають» понад 80% голосів виборців.

Проте залишається той факт, що Югославія була єдиною федеративною державою, розпад якої після поділу світу під час холодної війни супроводжувався кривавими і тривалими війнами. Чехословаччина цього уникла, в Радянському Союзі, всупереч напруженню, війни точилися на прикордонних територіях. Саме це відрізняє постсоціалістичний період у Сербії від інших колишніх соціалістичних країн. Воєнні дії спричинили ще один фактор, що додатково обтяжує майбутнє Сербії, – зустріч віч-на-віч із моральними аспектами недавнього минулого, що, зрештою, є найважливішою умовою для подальшої інтеграції Сербії до європейської спільноти. На сьогодні це арешт останніх зі списку обвинувачених військових злочинців, які ще залишилися на волі. Ось чому падіння Берлінського муру не відзначали в Сербії, як в інших країнах: про це згадали у пресі, але не надали вагомого значення. Здається, що більшість громадян все ще твердо переконані: те, що іншим принесло звільнення, нам принесло відхід у минуле і лихо.


ФОТО: REUTERS До фото: фінальним акордом «воєн за югославську спадщину» стало проголошення незалежності Косова, якою місцеві албанці завдячують НАТО
[1724][1725]

Щоб збільшити - натисніть на графіку.

 

 

 
Як змінювався пост’югославський простір
 
28 березня 1989 року

Сербський парламент скасовує автономію Косова. Місцеві албанці створюють тіньові органи влади

Січень 1990 року

Останній з’їзд Союзу комуністів Югославії, правляча партія розпадається

Квітень – травень 1990 року

На республіканських виборах у Словенії та Хорватії перемагають незалежницькі політичні сили 

21 грудня 1990 року

Хорватські серби проголошують Сербську автономну ­область Країна (через рік це вже Республіка Сербська ­Країна)

25 червня 1991 року

Словенія та Хорватія проголошують незалежність, вибухає громадянська війна

8 вересня 1991 року

На референдумі більшість македонців висловлюються за незалежність, 17 вересня парламент оголошує про утворення неза­лежної Македонської держави

3 березня 1992 року

Боснія та Герцеговина проголошує незалежність за результатами референдуму, що відбувся 29 лютого, який бойкотували місцеві серби. Починається Боснійська війна

27 квітня 1992 року

Проголошена Союзна Республіка Югославія в складі Сербії та Чорногорії (у березні чорногорці на референдумі висловили бажання залишатися в складі федерації)

Травень – серпень 1995 року

Хорватія відновлює контроль над Західною Славонією та Кнінською Країною

14 грудня 1995 року

Лідер боснійських мусульман Алія Ізетбегович, президент Сербії Слободан Мілошевич та президент Хорватії Франьо Туджман підписали Дейтонські угоди, які поклали кінець Боснійській війні

15 січня 1998 року
 
 
Східну Славонію передано під контроль Хорватії
 
1998 рік

Армія визволення Косова починає активні військові дії проти сербської влади в населеному переважно албанцями краї

24 березня – 10 червня 1999 року

Війська НАТО змусили сербів залишити Косово
 
5 жовтня 2000 року
 
 
Падіння режиму Мілошевича
 
Січень–листопад 2001 року
 
Збройне повстання албанців у Македонії
 
4 лютого 2003 року

Союзна республіка Югославія стає конфедеративним Союзом Сербії і Чорногорії

2004 рік

Словенія вступає до НАТО (29 березня) та ЄС (1 травня)

3 червня 2006 року

Чорногорія за результатами референдуму проголошує незалежність

1 січня 2007 року
 
Словенія запроваджує євро
 
17 лютого 2008 року
 
Косово проголошує незалежність
 
1 квітня 2009 року
 
Вступ Хорватії та Албанії до НАТО
 
Що змінилося після 1989 року

 
Сербія
Іван Івкович, громадський діяч

Серби нині цілком усвідомили, що політиків, які перебувають при владі, можна змінити. Корумпованих і непрофесійних можновладців у разі потреби можна усунути демократично. Дуже важливо, що люди зрозуміли значимість місцевого самоврядування й місцевих виборів. Наразі в країні триває процес децентралізації. До речі, на місцевих виборах у нас явка виборців вища, ніж на президентських. Соціальні стандарти в країні, починаючи з 2000 року, змінювалися циклічно: до 2003 року вони зростали, потім був період стагнації, потім знову зростали, потім впали в період відокремлення Чорногорії. Звісно, під час глобальної кризи вони знову впали. Але якщо порівняти життя простих людей сьогодні з тим, як їм велося в 2000-му, то є реальний прогрес. Люди очікують на диво, вони хочуть швидких змін, а це неможливо. Протягом останнього десятиріччя ми постійно переймалися питаннями Косова, Чорногорії, Гаазького трибуналу. Ключову роль у нашій політиці відігравали націоналістично орієнтовані політики, й вони вправно оперували цими контроверсійними темами. Це була гра на емоціях людей. На формування нашої політичної культури сильно вплинула турецька окупація (1459–1878 рр. – Ред.), коли емоціо має більший вплив на дії людей, ніж раціо.

Боснія і Герцеговина
Руфад Башич, тренер із дзюдо (тимчасово безробітний)

Якщо говорити про життя звичайного жителя моєї країни, то змін багато і, на жаль, на гірше. 20 років тому лікування, освіта й працевлаштування були доступніші кожному. Держава дбала про науку, культуру та спорт. Зараз же всім правлять гроші й споживацьке ставлення до життя. Тепер важче знайти роботу, отримати кредит на зведення будинку. Проте, нині набагато ширший вибір товарів, оскільки раніше ми купували переважно югославські вироби, а закордонні товари були дуже дорогими. Сьогодні легше купити й іномарку, зате громадський транспорт дорогий та погано розвинутий. У Югославії ми могли вільно подорожувати світом – навіть там, де була потрібна віза, її можна було отримати за день. Зараз від громадян Боснії і Герцеговини вимагають візи майже всі країни світу, й рішення ЄС скасувати візи нашим сусідам на Балканах, але не нам, дуже нас розчарувало. Адже ми виконали всі вимоги – схоже, нас просто не хочуть пускати в Європу, тому що ми мусульмани. Проте в цілому, якщо враховувати, що Боснія і Герцеговина пережила війну, промисловість та інфраструктура були знищені, люди гинули, лишалися інвалідами або без житла, ситуація на цей момент не така вже й погана. Люди все ж знаходять роботу, в нас немає безпритульних, будують дороги, відновлюють зруйновані під час війни об'єкти. В нас велика діаспора в Європі та Америці, яка нам допомагає.

Словенія
Роберт Штравс, фахівець із охоронних систем

Різниці між Югославією та Словенією майже немає. В ті часи ти був ворогом народу, якщо виступав проти «південних братів» (представників інших народів колишньої Югославії), тому що ти порушував «братерство і єдність» країни. Сьогодні ж тебе в тому самому випадку звинуватять у ксенофобії чи расизмі. В Югославії міліціонер був законом – коли щось траплялося, його краще було уникати. Якщо ти скаржився, тебе могли побити. Сьогодні його можна послати куди завгодно, але він теж ударить у відповідь, проте цього разу штрафом по кишені. В покійній Югославії важко було щось дістати, тому по блага треба було їздити до Трієста чи Клагенфурта. Нині в нас є все, але коштує воно нереально дорого. Робота в ті часи була на кожному кроці й на кожному підприємстві, й зарплати були добрі. Зараз роботи немає, а якщо і є, то її погано оплачують. У ті часи, щоб мати заощадження, треба було міняти динари на марки. Сьогодні є тільки євро, але щось заощадити важко. Як на мене, найкращим часом був проміжок між 1991 роком, одразу після проголошення незалежності, й 1996-м, а потім казка закінчилася.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.