«Гордість країни» дуже людяна премія. Нею нагороджують справжніх героїв, чиї життєві історії справді вражають. Іноді волосся стає дибки від почутих чи побачених одкровень, а свідомість відмовляється сприймати факти того, на що здатна людина. Приклади справжніх людських вчинків, вартих захоплення і наслідування в наш квазіморальний час, це єдине, що може допомогти суспільству не втратити людську подобу. Саме вони мають нині замінити кримінальні хроніки, якщо ми не хочемо перетворитися на зграю скажених звірів. Але, на жаль, це неможливо. Людяність нині не модна. На порядку денному інші цінності.
Єдиною ложкою дьогтю в цій великій бочці меду, яка називається церемонією нагородження лауреатів премії «Гордість країни» це, хоч як дивно, є частково публіка, а частково ті, хто вручає винагороди на сцені. Саме тоді, коли на межі болю, захоплення і святості оголяються живі нерви і люди так чи інакше мусять скидати повсякденні маски, дуже помітним стає їхнє невміння бути інакшими, неспроможність співчувати, жаліти чи захоплюватися. І головне, невміння думати так, як того вимагає від нас людська подоба.
Все було дуже красиво. Червона доріжка, розкішні панни з глибокими декольте, зірки, політики, чиновники і «невпізнані літальні об’єкти» з уражаючими пиками та численною охороною. Колишній майже забутий президент Кучма з дружиною, якому аплодувала публіка на вході. Ви не повірите, але того самого Леоніда Даниловича, якому ще так недавно кричали «Геть!» нині щиро і навіть захоплено вітали пересічні люди. Що це: переоцінка цінностей чи сила порівняння, як в анекдоті про «купи козу»?
На самій церемонії спочатку спробував себе в незвичній для себе ролі очільник Національного банку Сергій Арбузов. Йому доручили вручити премію жінці, яка, не маючи ніг, стала матір’ю двох діточок і досягла шалених успіхів у спорті, стрільбі з лука. Пан Арбузов так розчулився, що пообіцяв відправити жінку з родиною на відпочинок власним коштом. Виглядав при цьому досить схвильованим чи то від незвичної для себе ролі, чи то вражений почутим і побаченим.
Вирішив проявити людяність і віце-прем’єр Сергій Тігіпко, пообіцявши одній зі шкіл, учні якої втрапили в страшну аварію, купити шкільний автобус. Чи зробить він це за власний кошт чи виділить з кабмінівської каси, Сергій Леонідович не повідомив, але принаймні благі наміри – це вже крок до святості.
Дещо дивно на тлі цих двох «праведників» виглядав прем’єр-міністр Микола Азаров. Вручаючи відзнаку лікарю-кардіологу, який перший в Україні здійснив пересадку серця і на чиєму рахунку вже тисячі врятованих людських доль, Микола Янович, явно забувши, де він є, сказав, що нагорода лікаря Бориса Тодурова – це і «наша нагорода». Що саме він мав на увазі – не зрозуміло. Але пролунало воно доволі зверхньо і з натяком. Я, мовляв, також у долі. Невже голова уряду постачає лікарю-кардіологу клієнтів на операції? Цілком можливо, зважаючи на інтенсивність і успішність проведення в країні реформ…
Засвітилися того вечора на сцені, вручаючи відзнаки, ще головна лікарка країни Раїса Богатирьова, яка розповіла чоловікові, котрий урятував на пожежі життя трьом діткам про «вертикалі та горизонталі людяності», радниця президента Ганна Герман, яка перецілувала всю родину Ісаєвих, що виховує сім прийомних ВІЛ-інфікованих дітей і двоє своїх здорових. Приклад Ганни Герман повторив міністр ЖКГ Анатолій Близнюк, який перш ніж цілуватись, спочатку пообіцяв родині купити побутову техніку. Жінка, що сиділа поруч з автором цих рядків, махнувши рукою, прокоментувала цю обіцянку так: «краще б ти їм машину подарував, нащо їм твоя побутова техніка»…
Міністр МВС, вручивши премію дівчинці, котра ,маючи чотири ножові поранення, врятувала власну бабусю з палаючої хати, запросив її, коли та виросте, приходити на роботу в міліцію, чим здійняв хвилю сміху в залі, а новоспечений міністр економіки Петро Порошенко подарував 8-річному генію Віталіку Нечаєву комп’ютер і пообіцяв видати написаний ним підручник.
Серед представників влади знайшлося на сцені місце і опозиційним політикам. Не найрадикальнішим, але якраз таким, поряд із якими «кращим людям країни» не соромно стояти – Арсенію Яценюку і Віталію Кличку.
Наостанок всіх гостей чекав святковий фуршет у фойє театру, а також можливість знову пройтися червоною доріжкою вже без спалахів фотокамер і оцінювального погляду ґав. Хтось покидав церемонію нагородження з відчуттям власної значущості і почуттям виконаного обов’язку, а хтось – зі сльозами на очах. Кожному своє…