Вони тут із самого краю

Суспільство
11 Лютого 2016, 16:53

На жаль, херсонський цвинтар Геологів, де віднедавна відкрито меморіал загиблим в АТО воїнам, розкинувся задалеко від центру, аж на околиці. Туди важко дістатися, але саме звідти варто починати огляд міста всім гостям. Там лежать люди, які ціною власного життя змінили свою малу батьківщину до невпі­знання, перетворивши малопримітний русифікований провінційний обласний центр на справжній форпост українського духу.

Із Оксаною Набєговою ми зустрілися в самому центрі Херсона біля символічного пам’ятника Небесній сотні (його переобладнано з постаменту поваленого більшовицького ідола, що маячив перед облрадою). Поки що цей пам’ятник імпровізований, але Оксана впевнена: «Війна коли-небудь закінчиться, і його зроблять інакшим». А сьогодні він такий: прапор, напис «Слава Небесній сотні», внизу довжелезний банер із фотографіями загиблих на війні солдатів. Поки що вони не всі. Лише 30. Так було, коли його облаштовували. Нині кількість щонайменше подвоїлася. Серед світлин — і обличчя її сина Ромчика, який поліг під Іловайськом. Пішов добровольцем. Мав 28 років. «Символічний меморіал у центрі міста створено за ініціативою волонтерів та активістів, — каже Оксана, — ну і, звісно, за підтримки влади».

Поміж рівненькими рядами однакових гранітних хрестів гуляє вітер. Шелестять на щоглах прапори. Зі світлин на надгробках усміхаються майже юні обличчя героїв. Тут поховано 16 воїнів, які мешкали в Херсоні. «Проект з облаштування військового захоронення починався ще в лютому 2015 року, — каже Оксана, — спершу ним теж займались активісти й родини загиблих, а потім підключилася влада, виділила кошти». Оксана схиляється біля могили сина, кладе квіти й запалює свічку.

Військові поховання на цвинтарі з’явилися після Іловайська. Тоді відразу полягло дуже багато хлопців. Для міста це був справжній шок. Воно вмить перемінилося, бо пішли найкращі. Іще необстріляні потрапили в самісіньке пекло.

Читайте також: Володимир Миколаєнко: «Не можна через забаганки лідерів заважати працювати політичним силам на місцях»

«Руслан Старчоус, командир батальйону, загинув іще до виходу, 25 серпня 2014-го, — розповідає Оксана. Оце його водій, а оце Паша Мазур… Також під Іловайськом. Той крайній хлопчина — Кирило Григорук — узагалі приїхав з Іспанії. Його родина вся там, а він, коли почалася війна, повернувся сюди. Убитий не в Іловайську, в іншому місці. Влад Ковальов, чоловік нашої Вікторії, — також в Іловайську. Сашко Райхер, 18 років, «Правий сектор»… Коли загинув, постало питання, як бути, бо ж ПС ні до кого не належав: ні до МВС, ні до ЗСУ, але влада без питань узяла все на себе. А оце Міша Шульц, такий талановитий хлопчик, його тато — священик Київського патріархату. Всі вони дуже достойні хлопці. Люблені діти, у яких вкладаєш усе… Щоб у них життя склалося, перспективи були хороші…»

Обіч меморіалу вже є дві свіжі могили. Він розширюється… Прошу розказати про Романа, питаю, чи відмовляла сина йти на війну. «Він не зізнавався, що вирушає в АТО, казав, переводиться до Києва». Лише згодом, переглядаючи синові документи, дізналася, що він чотири рази подавав рапорт, аби направили в зону конфлікту, але діставав відмову. Хорошого слідчого не хотіли відпускати з роботи. А був справді хорошим слідчим. Уночі з друзями на Майдан, удень на роботу. Як згодом розповідав начальник, приходив утомлений, із синцями під очима. Їх було троє друзів, двоє в міліції, третій у прокуратурі. Коли з Криму мали приїхати тітушки, вони в балаклавах із битками чекали на вокзалі, аби не пустити тих у місто. А щойно все почалося, виїздив на кордон. «Бігав там з автоматом», — каже жінка. Подробиць не знає, бо син мало розповідав про свою роботу. Майже нічого. Зрештою, написав листа Авакову і його таки прийняли в батальйон «Миротворець».

«У нас люди, що розуміють, у якій країні живуть, мусять бути набагато сильнішими. Бо їх менше. Один до десяти, і кожен має бути за тих десятьох…»

Дорогою до міста говоримо про волонтерів. Їх у Херсоні багато. Причини: і географія, і нові реалії. Крим під боком, до зони АТО рукою подати. Кожен займається чим може. Дружина ще одного загиблого під Іловайськом бійця, Вікторія Вагнер, заснувала обласне комунальне некомерційне підприємство «Оберіг», яке допомагає родинам загиблих та військовослужбовцям. Священик УПЦ КП отець В’ячеслав постійно возить допомогу хлопцям: і на лінію зіткнення, і на полігон «Широкий Лан», де відбувається вишкіл. Хтось установлює меморіальні таблиці, хтось збирає гроші, хтось ганяє із зарубіжжя машини на потреби вояків. «Але допомагати фронту стає щораз важче, — визнає Оксана. — Складно з фінансами. Важче збирати. Пожертви зменшилися. Бо люди не можуть весь час регулярно допомагати. Є, звісно, одиниці, які навіть собі в чомусь відмовляють і роблять. Але більшість — ні. Та й волонтери «зношуються». Починають хворіти, самі потребують підтримки, бо все це не минає без наслідків. «У нас люди, що розуміють, у якій країні живуть, мусять бути набагато сильнішими. Бо їх менше. Один до десяти, і кожен має бути за тих десятьох…» «Познайомлю вас із одним волонтером, — пропонує жінка, — Олегом Баркаренком. Ці прапори на меморіалі ставив він. І в усіх хлопців на могилах по області ставить, не лінується навіть далекі села об’їжджати».

Олег — приватний підприємець, має два магазини спортивного спорядження. Коли почалося захоплення Криму, перефарбував фасад одного (того, що з боку півострова) у колір українського прапора. Щоб проїжджаючи кожен бачив, хто тут господар. Нині в другій крамниці влаштував їдальню для безпритульних. Щодня годує 60–70 осіб. Називає їх людьми, які потрапили у важкі життєві обставини. «А куди їх подіти? У нас вдають, ніби таких немає. Але кожен може в цих умовах опинитися. До людей треба ставитись так, як хочеш, щоб ставилися до тебе». Усе згадує вірменський мультик, де була фраза «Роби добро і кидай його в воду. А там уже як вийде».

Олег займається купою найрізноманітніших проектів. Ганяв машини для 79-ї бригади й для Нацгвардії. Допомагає бійцям на передовій. Спільно з іншими підприємцями організував поздоровлення дітей загиблих воїнів на Св. Миколая та постійну акцію вітання їх із днем народження. Встановив із друзями більш як 40 меморіальних дощок і понад 50 прапорів на могилах героїв. Розповідає: «Коли почали гинути хлопці, хотілося відзначити їх — тих, хто віддав життя за нашу незалежність, свободу. Вони зробили це не задумуючись. Майже всі казали своїм дружинам: ідемо туди, щоб ворог не прийшов сюди. Була ініціативна група. Приватні підприємці, які давали граніт, художники, які оформляли, і всі вони казали: про гроші не може бути й мови».

Віднедавна Олег, депутат Дніпровського району Херсона, будує соціальний центр, котрий планує використовувати як безкоштовний готель для 18 вояків, що приїжджатимуть на реабілітацію з районів. «Вони, — каже, — своїм здоров’ям уже заплатили». І зізнається, що заробив авторитет міського божевільного, бо мені «найбільше треба». Але, схоже, така репутація його аж ніяк не засмучує. Навпаки. Зустрічаючи тих, хто заявляє, що не допомагатиме солдатам, бо проти війни, за мир, відразу береться перевиховувати. «Якщо ви за мир, не хочете займатися пацанами, війною, то є ті, кому холодно. Так склалося, що в них немає дому. Зробіть щось для них. Будьте хоч чимось корисні. Поводьтеся
по-людськи».

Читайте також: Причорноморський форпост

«Я не був на Майдані, — додає на прощання Олег, — але кожного разу, приїжджаючи до Києва, йду туди, щоб отримати енергію і відчути, що я на правильному шляху. Дістав поштовх — і далі».

Розповідати про херсонських волонтерів можна якщо не безконечно, то дуже довго. І не згадати протоієрея Сергія Чудиновича, настоятеля Свято-Покровського храму УПЦ КП було б геть недобре. Ну бодай тому, що він перший священик, який почав возити допомогу на лінію розмежування із Кримом, а доти весь час був на херсонському Майдані. Отець — колоритний і цікавий співрозмовник, а ще дуже активний у соціальному плані. Він, звісно, заявляє, що не волонтер, а лише капелан, але це вже деталі. Насправді він ніколи не їздить до солдатів чи прикордонників із пустими руками. Першу свою службу для військових відправив на межі з Кримом іще 3 березня 2014 року, коли все тільки починалося. Каже, вирушив туди з цікавості й трохи зі страху побачити, що відбувається, на власні очі. «Чого я туди поїхав? А як ти тут усидиш?! Є речі, які не пояснити. Якщо ти християнин, то повинен діяти як християнин. Коли люди заявляють, що вони за мир, але нічого не роблять, вони паркетні християни. Ми живемо в час, коли постійно треба робити моральний вибір. Християнин — це людина, яка постійно розвивається. Вона завжди поїде на кордон, коли в неї є можливості, транспорт тощо. Тут серед волонтерів немає героїв. Тут звичайні прості люди, що працюють як можуть і як розуміють. І лізти у свою справу також не дозволяють. У нас є різні волонтери, різних поглядів, і не тільки релігійних».

До війни панотець працював у хоспісі, опікувався ув’язненими. Нині зізнається, що трохи занедбав цю діяльність. Немає коли. Весь його час забирає капеланство. Про свою роботу розповідає небагато. Каже, коли був лише Крим, збирав на площі по 5–7 тис. грн за день, купували на ці гроші в секонд-хенді черевики, розвантажувальні жилети, камуфляжі. Вони тоді ще дешево коштували. Нещодавно порахував: за перший рік через церкву 150 тис. грн пройшло, «це нас для дуже велика сума». Потім змінив тактику. «Волонтерство передбачає певні грошові потоки, і я вирішив: коли цього неможливо уникнути, треба мати розумний підхід. Тож не став ні з ким заводити матеріально-фінансові стосунки. Є можливість — допомагаємо. Ми не ставили собі за мету вирішити проблеми тилової служби в армії. Завтра їду до певеошників у степ. Щось там назбирали, навіть до пуття не знаю що. Хтось ковдру приніс, хтось — цигарки, хтось — каву. Це все береться, приготоване додається — і веземо».

«Ніколи не роби того, за що не зміг би віддати життя, — резюмує панотець. — Це приблизний девіз херсонських волонтерів й активістів. Мені так здається. Ми ж тут із самого краю. Коли щось трісне, то найперші на роздачу…»