Якось у початковій школі нам задали розповісти про назву своєї вулиці – на честь кого і чому. Вулицю в той час якраз перейменовували з С. Лазо на Стубелевича. Прізище Лазо було мені не дуже вподоби, тим більше, що оте С. на початку постійно збивало спантелику, а ще, ніхто не міг достеменно пояснити, хто це був такий, – ну, радянський діяч і крапка. Про те, хто такі радянські діячі та що вони робили, я знала не те, що мало, а нічого, крім того, що колись вони мали значення, а тепер уже ні. Тому, зрадівши зміні назв, я залюбки пішла в дитячу бібліотеку у приміщенні мого колишнього дитсадку метрів триста від дому, спантеличувати бібліотекарок проханням пошукати інформацію про такого-собі Стубелевича. З подивом я дізналася, що Стефан Стубелевич у XVIII столітті народився у Володимирі в родині збіднілого шляхтича, а згодом став досить-таки серйозним фізиком у самому Віденському університеті. Оцей міф Віденського університету я помістила собі в голову і дуже полюбила Стефана Стубелевича за його захопливу для мене біографію, за те, що він був науковцем й екпериментатором у фізиці.
Читайте також: Запоріжжя. Нестерпна легкість наступного кроку
То що то була за вулиця? Вона вела від однієї з центральних вулиць Ковельської повз п’ятиповерхівки до такого-собі присілку в містечку – з приватними будиночками, маленькими городами поблизу дому, плодовими деревами, собачками, курочками, поросятами й дітьми, які гасають від дому до дому. Пам’ятаю, якось моя подружка поскаржилася вчительці на уроці малювання, що не знає, як зобразити село, бо ніколи там не була, на те вчителька попросила її просто визирнути у вікно. В такому селі серед міста росла і я. Таким селом була моя вулиця Стубелевича, асфальт по якій проклали лише кілька років тому, і, чесно кажучи, той асфальт мене щоразу дивує, коли я навідуюся до батьків на гостину.
А без асфальту було весело. Перехресна вулиця професора Бобка (колишня Піонерська) вела вниз до ДОСААФу (я не знала, звісно, що то абревіатура, тому для мене це була просто власна назва закладу, де вчать водити автівку), до стадіону сільськогосподарського технікуму, який влітку перелізти і не обляпатися мазутою було справжнім викликом, до Клубу глухонімих і ще однієї захованої в кутку п’ятиповерхівки, де жив мій друг Ярик із дитсадка, до якого я малою поїхала на велосипеді “Гном” – несподівано ні для кого, і шукала мене гуртом уся вулиця. Цією ґрунтовою дорогою стікала вниз дощова вода, і після доброї зливи між ДОСААФом, технікумом і Клубом глухонімих завжди утворювалася величезна калюжа – баюра, як говорять у нас на Волині. І яким же тріумфом було озброїтися ґумовими чобітьми, братовим дощовиком, парасолькою і пускати сірники, які ми називали корабликами, вниз по струмочку, біжучи за ними навздогін та визволяючи їх від застрягання серед камінчиків. А тоді добігти до тієї баюри і бродити до такої глибини, яку дозволяють чоботи. Сьогодні ДОСААФ іще живий, але, здається, перейшов у чиюсь власність. Забору перед стадіоном сільськогосподарського технікуму нема, на його місці автостоянка. Дорога заасфальтована, втім, після сильних дощів все ще з’являється баюра – чи то стоки погано зробили, чи то асфальт погано вирівняли, чи то просто там їй і місце…
Читайте також: Суми. Місто можливостей
Якщо я дивлюся на Володимир собою сьогоднішньою, то він для мене – місто міфів, що ними обплітали його вчительки у школі, зокрема на уроках краєзнавства, місцева газета, місцеві свята, і разом із тим місто моїх дитячих спогадів, у які ці міфи вривалися, без тями й розуміння.
Школа номер два, у яку я бігала, намагаючися щоразу дійти хоча б на секунду швидше, розташовувалася в парку ім. Гагаріна. Там неподалік був міський стадіон, дитячо-юнацька спортивна школа (ДЮСШ) і закинута у дев’яності п’ятиповерхівка, яку почали будувати перед розпадом Союзу, а тоді, як це водилося, через брак грошей, закинули. Та неоковирна споруда була містичним місцем перших поцілунків моїх однокласників. Але ходити туди було ризиковано, адже простір обживали наркомани та безхатьки. Поряд із цим непосталим будинком – якийсь порожній постамент – дорослі казали, що то розібраний пам’ятник вовкові та Червоній шапочці. Неподалік залите бетонне коло – знову ж таки, колись, для молодіжних дискотек, яких я ніколи не бачила.
Пам’ятаю, як ми з моєю подругою спостерігали зведення невеликої каплички поблизу ДЮСШ. І тулилася та капличка там недоладно.
І щоразу її хтось розписував якимись недобрими написами. Крім того, там був таємничий замок на кнопочках – такого я ще ніколи доти не бачила. Лише через десяток років, вже зовсім дорослою, я дізналася, що та “капличка” – то охель (надбудова над могилою) Шомо Карлінера, одного з найбільш авторитетних цадиків в історії хасидизму, а парк – це місце старого єврейського кладовища, яке понівечили під час Другої світової війни, а може й до неї, хто зна? І що вчилася я, ходила, бігала, лякалася собак – на місці понівечених могил, надгробні камені з яких були використані для мощення тротуарів і, можливо, ще десь так і лежать під асфальтом протоптаних моїми дитячими ногами доріг.
Натомість на уроках нам розповідали про славне місто Володимир, яке заснував Володимир Великий у рік хрещення Русі. І про потужність річки Лугу, якою колись плавали кораблі, і про Данила Галицького, що зробив свого часу, хай і ненадовго, Володимир столицею Галицько-Волинського князівства. І про древні вали дитинця, унікальні, бо збереглися ще з одинадцятого століття.
А потім я поверталася додому, на свою вулицю, і ми з друзями бігали в типографію на вулиці Осипенко (хто це, чоловік чи жінка, нам якось тоді було неважливо), на якій уже висіла табличка «Вулиця Генерала Шухевича», натискали кнопку пожежної безпеки й тікали – звісно, без цілі і без задньої думки про шкоду, а просто від дитячого бажання випробовувати світ.
Читайте також: Берегове і Хуст. Угорське. Єврейське. Французьке
Сьогодні в мене є багато питань до рідного міста. Я би хотіла почитати його живу історію, яка розповідала би не тільки про стародавню велич і славу, про цінність унікальної церкви-ротонди, але й запитувала про те, куди з міста зникли євреї, чому в дитинці й досі лежать кістки замордованих невідомо ким людей – скоріше за все, польских солдатів, розстріляних НКВД при відступі на початку війни.
Мені хочеться встановити перервану тяглість між затертими згадками про Сергія Лазо, ім’я якого і по сьогодні символічно перекреслене на нашій домашній будинковій книзі, моїм дитячим подивом від існування Стефана Стубелевича, який народився у Володимирі, і вбитою в голову думкою про древність і неординарність історії мого міста часів Київської Русі. І, зрештою, все це існує посеред чи разом із дорогою моєму серцю простотою міста, яке замикає у центрі три вулиці – Ковельську, Луцьку й Устилузьку – маленькою автостанцією і речовим ринком.
Володимир – це моя дитяча дорога в дев’яності по сірий хліб і два яйця в магазин “Волинський”, який трохи згодом став магазином “Слов’янський”, а сьогодні вже називається “Наш край”. Я відчуваю, що в цій дорозі і в ніби непримітній, але зовсім непростій логіці зміни цих назв щось закопано і, може, це щось важливе не тільки для містечка Володимир, але й для України.
Фото Олександри Герус