2 листопада

Запоріжжя. Нестерпна легкість наступного кроку

Коли я готувалася до проекту з живопису, мама запитала в мене, чому ніколи її не малюю. Я пояснила, що вона так чи інакше є в кожному портреті.
Запоріжжя. Нестерпна легкість наступного кроку
Фото Анастасії Левкової

Із містом, у якому народився та виріс, схожа ситуація. Про нього писати найскладніше, бо носиш його із собою, хоч би куди пішов чи поїхав. У хребті, у шкірі, у погляді. А воно, своєю чергою, виношує тебе, підкидаючи щоразу нові й нові випробування, непередбачувані обставини та крихкі, майже невловимі миті щастя. Поступово з’являється розуміння, що ти з цим містом уже неподільне ціле, — а як писати про себе самого?

 

Я працюю в офісі біля річкового порту й часто після роботи йду подивитися на воду. Називаю це «спогляданням великої води», що, втім, означає просто сидіти на старій лавці біля Дніпра. Тут, у порту, особливо восени, завжди пахне відчаєм, беззаперечною приреченістю. На іншому березі — «жирафи на водопої»: велетенські жовті крани щось переносять, щось зрушують із місць. Уявлення не маю, що тут діється. Може, промисел заводів, може, будується щось на кшталт вічно недобудованих мостів. Мені подобається ця картина: довгошиї звірі прийшли до багаторукої ріки.

 

 

Хотіла спочатку написати про Хортицю. Ви ж усі знаєте, що в нас є Хортиця? Січ, козаки, історія. Та ніхто ще не знає (або знає погано), що тут можна побачити подвійну веселку та загадати бажання, вдихати й видихати степ. Бути прирощеним до землі ногою правою, рукою лівою. Передусім бути. Але ми гулятимемо саме від порту до залізничного вокзалу. А острів залишимо до наступного разу.

 

Читайте також: Суми. Місто можливостей

 

На таку прогулянку треба витратити години чотири, якщо не більше. Це дуже виснажує, але інакше проспектом гуляти не так цікаво. Треба побачити все одразу.

 

 

Запоріжжя — місто прямолінійне. Тобто немає цих вічних кіл, як у Львові, де хоч куди піди — вийдеш на площу Ринок. Не так, як у Києві, коли, помилившись перехрестям, назад повертатимешся з кількома пересадками в метро. Це я гіперболізую, звісно, але в Запоріжжі все легше: ось тобі проспект Соборний, ось тобі вулиці по обидва боки — перпендикулярні йому та кілька йому ж паралельних. Сім районів, влаштованих за однаковим принципом. Хтось може сказати, що й тут я прибріхую. Та що вдієш: структурування — наше все.

 

 

 

Так от, виходячи з порту, розумієш, що починається все найцікавіше. Спочатку можна піти до Палацу дитячої та юнацької творчості з планетарієм та оглядовим майданчиком, із якого видно Хортицю. Він тут із далекого 1935 року. Його перейменовували кілька разів, але сенс один: тут вчать мистецтв. І я тут вчилась, і виступала, і викладала. А ще обожнюю губитися в його безкінечних лабіринтах і знаходити вихід тоді, коли вже сутеніє та починають вмикатися ліхтарі.

 

Читайте також: Берегове і Хуст. Угорське. Єврейське. Французьке

 

Далі, біля обласної філармонії імені М. Ґлінки, яку спроектував Георгій Веґман (можна собі уявити, наскільки це гарно: наскільки гарно, настільки й добротно), буде кав’ярня, у якій відбулася презентація моєї першої книжки та перший серйозний поетичний виступ взагалі. Якщо ви колись опинитеся в Запоріжжі, то я неодмінно вас туди поведу. «Старий кролик» — одне з найзатишніших місць міста. І тільки тут найсмачніша кава. У світі. Такі справи.

 

 

Потім ми подивимося на задумливого скам’янілого Ґлінку коло будівлі самої філармонії. Точно знаю, що цю роботу скульптора Адольфа Йосиповича (це випадкове поєднання, раптом що) Страхова встановили у 1955-му. Навіщо вам ця інформація, не відаю, але скульптор талановитий, тож просто знайте.

 

А тепер вирушимо далі, тільки буде нуднувато, до парку Слави. Ось тут краса. Восени — зачудування. Діти, студенти, молоді сім’ї — усі щасливі та заклопотані. Листя шурхотить, наполохані птахи злітають зграйками. У місці, де перетнулися спогади про біль минулого й теперішнього та паралельне продовження життя з його циклічністю, панує затишок. Завжди, коли гуляю тут, спочатку навертаються сльози. Від цієї болючої краси, від страху, від жалю, від неможливості усвідомити свою свободу та нічого не мати, крім неї.

 

 

Ще буде площа Маяковського (я нею дуже пишаюся), торговельний центр «Україна» (такі ТРЦ стандартно є в кожному місті), площа Фестивальна (її поступово приводять до ладу).

 

Читайте також: Львів. Місто-чоловік

 

Із вулиці Гагаріна до площі Пушкіна — дамба. Під нею — приватний сектор, назви якого я досі не знаю. Або вона надто проста і я її постійно чую, тому й не зважаю. Увечері будиночки під дамбою стають геть казковими, пряничними, нетутешніми.

 

 

За цим усім дуже багато розважальних закладів, магазинів, банків, бібліотек, університетів, є управління статистики (як сіль на рану: колись здавала сюди звітність). І можна просто йти та балакати про все на світі, бо тут і є все на світі.

 

До речі, також проходитимемо повз театр імені В. Магара. Він розпочинає свою історію в 1929 році. Багато разів перебудовувався, реконструювався, ремонтувався, але й досі залишається однією з найкрасивіших споруд не тільки в Запоріжжі, а й в Україні. Колись, але відносно недавно тут показували «Антігону». І я ходила на цю виставу, і плакала від світлого суму. Завжди несподівано для себе самої, але наче й принагідно саме біля цього театру я починаю розказувати співрозмовникові про Едіпа.

 

Далі йдемо прямо, повз ЗАЗ (ні, не через увесь завод, але можна пороздивлятися його сірі стіни). Коли потрапляєш сюди ввечері, навіть майже вночі, то худенькі, ледве зримі деревця, що виструнчилися вздовж рифлених, тобто покритих зовні профнастилом стін, безкінечно множаться у своїх могутніх тінях.

 

Читайте також: Чорноморськ: у пошуках утраченого пляжу

 

А от уже залізничний вокзал. Звідси насправді починається відлік проспекту. Ми ж ішли з його кінця. Усе зробили правильно, гадаю. Я пропустила багато, розказала тільки про те, що вросло в мій мозок, пустило коріння. Дивно й спокійно всередині, адже це місто прорахувало всі ходи, спрогнозувало все наперед. Воно таке просте — до виття. У ньому я зазнала найбільших невдач й здобула найзначніші перемоги (переважно над собою самою). Водночас таке знайоме, таке зрозуміле зі своїм червоним від заводських викидів небом, зі зруйнованими будинками початку минулого століття та височенними новобудовами. Це місто великих суперечностей: логічно, що за порогом ніколи не буває просто, а тут цих порогів навіть не один. Я пам’ятаю Запоріжжя шкірою, відчуваю зсередини кожен камінь під своїми ногами, чую його захриплий голос: я оповім тобі одну історію, каже. Настільки моє, аж хочеться кричати від передбачуваності та обіймати густе повітря від ніжності.

 

 

Часто їжджу на різні виступи в інші міста, а потім повертаюся додому й розумію, що тут мені по-кундерівськи нестерпно легко, бо хоч би що я де робила — повернуся сюди. І будь-який мій крок деінде навряд чи матиме таке саме значення, як ходіння натоптаною степовою землею. Зрештою, назавжди іншого міста може для мене й не статися, як не сталося такого до цієї розповіді.

 

Тому я пишу про подорож від порту до залізничного вокзалу. І починаю любити Запоріжжя ще більше, ніж можна було собі уявити.