Як змінилася комунікаційна стратегія культурної дипломатії України проти часу до повномасштабного вторгнення? Якими нині є цілі цієї стратегії, її ідея?
— Почнімо з того, що стратегія Українського інституту, якої ми наразі дотримуємося, розрахована на період з 2020 по 2024 рік. І спершу пандемія коронавірусу, а згодом повномасштабне вторгнення стали точками випробування для нашої стратегії, але за своєю суттю вона не змінилася. Завдання Українського інституту — робити так, аби світ знав більше про Україну, розумів її краще, щоб ми могли налаштовувати плідну співпрацю між українськими та іноземними діячами культури, освіти та громадським суспільством. Результатом такої роботи має бути покращення міжнародної впізнаваності, іміджу, розуміння України як держави, спільноти, як історичного суб’єкта.
Наша стратегія є доволі універсальною: вона не зазнала великих змін із початком повномасштабного вторгнення. Інша річ, що дуже змінився контекст. 24 лютого мільйони людей у світі раптом відкрили для себе найбільшу в Європі державу Україну, а досі вони про неї нічого не знали. Цей контекст радикально змінив українську культурну дипломатію і змінюватиме її надалі. Ми переходимо від статусу «бідного родича», який прагнув зацікавити собою інших протягом попередні 30років, до моделі, де ми маємо задовольнити шалений попит на інформацію про Україну. На моє переконання, це розуміння можна забезпечити насамперед засобами культури, транслюючи себе через наші культурні здобутки, спадщину й через ту культуру, яка виникає в нас сьогодні як реакція на повномасштабне вторгнення та досвід війни. Тут я хочу послатися на слова Тімоті Снайдера, який у циклі лекцій для своїх студентів каже, що іноді найважче помітити те, що в тебе просто перед очима. Упродовж історії європейської цивілізації Україна була повноправним учасником подій, але багатьом людям у світі було важко це побачити та зрозуміти. Нинішня війна за всього свого трагізму багатьом розплющила очі на важливість України.
Чи можна сказати, що під час цієї війни змінився вектор культурних проєктів? Ще 2021 року Український інститут досліджував перспективні для співпраці країни. Чи змінився цей перелік перспективних країн, а також спрямування міжнародних проєктів?
— До повномасштабного вторгнення ми керувалися власним розумінням того, які країни та регіони світу є більш перспективними для української культурної дипломатії, а також політичними пріоритетами Міністерства закордонних справ. Це був здебільшого євроатлантичний напрям. Також ми досліджували такі країни, як Туреччина, Японія. Тепер до цього вже немалого переліку додається ще величезний вимір глобального Півдня, який стає для України дедалі важливішим. Це країни Чорної Африки, Близького Сходу, Латинська Америка, країни Південної та Східної Азії. Це величезний регіон, який охоплює, ймовірно, більше, ніж половину світу. Ми з Міністерством закордонних справ намагаємося визначити ключові країни в цьому дуже широкому й розмаїтому регіоні, щоб заходити в них з українським культурним контентом. Не секрет, що Україна дотепер доволі мало працювала із цим регіоном, і тому багато речей потрібно робити вперше. Але політична вага цих країн є для України незаперечною, тому ми будемо працювати над цим упродовж 2023 року і, сподіваюся, пізніше також.
Багато ваших міжнародних проєктів зараз у роботі: Showcase у Гамбурзі, Wave Vienna, раніше Венеційська бієнале. Чи бачите якусь тенденцію: що хочуть нині за кордоном знати про українську культуру?
— Багато хочуть чути українців: митців, культурних менеджерів — тих, хто, власне, формує поле і тіло української культури сьогодні. Жодні новини чи соцмережі не дають повноти картинки того, що відбувається в Україні. Для багатьох іноземців, з якими ми спілкуємось і які начебто мали б бути більше включені в український контекст, неочевидним є навіть те, що з України сьогодні не літають літаки. Немає розуміння побутового досвіду проживання війни: відключень електрики, вимушеного переселення всередині країни чи за кордон. Тому таким важливим є досвід митців за кордоном, і це те, що хочуть слухати та охоче чують.
Читайте також: Культура в контексті війни
Хочуть бачити мистецтво, яке дуже швидко реагує та відрефлексовує досвід війни: документальне кіно, яке знімають тут і тепер, есеї, художня проза або поезія, що осмислює особистий досвід війни. Хочуть бачити театральні вистави, також основані на документальному чи напівдокументальному матеріалі. Проте багато митців нам особисто кажуть, що потрібна часова дистанція до цих подій. Ми повинні прожити це, пережити, відрефлексувати, перш ніж наважимося, наприклад, на великий роман про українську війну чи на ігрове кіно, яке розповідатиме про Маріуполь. Це настільки травматичні та складні теми, що не завжди можна швидко виробити висловлювання, яке буде використано в культурній дипломатії. Інакше ми ризикуємо просто з’їхати в кон’юнктуру або в маніпулювання емоціями, а цього жодним чином не можна допускати в культурній дипломатії. Водночас є великий запит на інформаційні продукти про Україну, через які можна доволі легко довідатися про те, що тут відбувається і як Україна дає собі раду з повномасштабним вторгненням. Радий, що багато акторів культури та стратегічних комунікацій в Україні та за кордоном включилися в цю роботу. Нині є багато проєктів та контенту, які цю потребу задовольняють.
Чи є регіони, де з початком повномасштабної війни цей попит не підвищився?
— Із власних спостережень можу сказати, що попит однозначно зріс майже по всій Європі, США, Канаді, у країнах Скандинавії, очевидно, у країнах Балтії. Менший інтерес ми спостерігаємо від тих країн, які географічно далі розташовані від України. Що далі, то інтерес і зацікавленість слабшають. Але річ не лише в географії. Може даватися взнаки те, що в України дотепер не було якогось упізнаваного культурного обличчя в цих країнах або ми не потрапляли регулярно в новини чи в культурне поле таких країн, наприклад на фестивалі чи у книжкові крамниці зі своєю літературою. Наші митці не дуже активно їздили в ці країни, як-от у Південну Америку, банально через відстань, тому там і емпатії до України менше.
Важливо також говорити про фантастичну солідарність з Україною, яку продемонстрували Європа й насамперед Польща. Часто кажуть, що це расизм щодо інших біженців — із Сирії, Афганістану або Ірану, які опинилися в Європі раніше, а до України, мовляв, сьогодні значно краще ставлення буцімто через те, що європейці — расисти. Мені здається, річ у тому, що Україні вдалося виробити в Європі культурну емпатію до себе. Ми просто ближчі, можливо, зрозуміліші, багато мандрували одне до одного. І ось це поле емпатії сформоване завдяки культурі та спільності культур і зумовило таке тепле й солідарне ставлення до українських біженців у Європі.
Як ви сьогодні включаєте Крим і тимчасово окуповані території в контекст української культурної дипломатії та стратегії Українського інституту? Як на це реагують за кордоном?
— Крим майже з перших днів нашої роботи був важливою темою програмної діяльності. Наприклад, одним із наших флагманських кримських проєктів є перформанс «Крим, 5-та ранку» на основі документальної п’єси Наталки Ворожбит та Анастасії Косодій. П’єса присвячена політв’язням, журналістам, більшість із них — кримські татари, яких ув’язнила окупаційна влада в Криму після 2014 року. І ця п’єса створена на основі їхніх свідчень, свідчень їхніх родин та адвокатів. Це потужне художнє й політичне висловлювання, яке, за нашим задумом, не дає іноземній громадськості забути про Крим, про утиски прав людини в Криму і про ту культурну асиміляцію, яку Росія насильницьки провадить сьогодні та минулі вісім років у Криму. Ми провели цей перформанс уже у Варшаві й Берліні, на черзі в січні Лондон, і сподіваємося наступного року показати твір у США й Туреччині.
Читайте також: Про що говорили на Міжнародному фестивалі архітектури та мистецтв ВЕЖА+
Нам також важливо інтегрувати кримськотатарські студії, тобто академічні дослідження, які стосуються Криму, в тіло українських студій: у ті осередки, які досліджують Україну, її історію, культуру й гуманітаристику в іноземних університетах. Крим зазвичай є частиною або ісламських, або тюркських студій, а з Україною як політичним утворенням він мало асоціюється в міжнародній науці. Тому нині наша програма підтримки українських студій розширена на підтримку українських та кримськотатарських студій у світі, а своєрідним додатком до неї є перший англомовний онлайн-курс з історії Криму та кримських татар, який ми запустили кілька місяців тому.
Яку реакцію на перформанс ви бачили в Польщі та Німеччині? Із темою повномасштабної війни більш-менш зрозуміло, а ось тему Криму, окупованого вісім років тому, міжнародна спільнота не до кінця розуміє.
— Власне, реакція починалася ще до самого перформансу, і вона була обережною, тому що це дуже сильне політичне висловлювання. І навіть запрошені на цю подію правозахисники, політики, журналісти та аналітики своєю присутністю на ній уже висловлювали політичну позицію. Ми спершу бачили обережність і нерозуміння, наскільки гострою є ця вистава. Поки не подивишся — не дізнаєшся, зрештою. Але більшість людей все-таки цей ризик приймали, приходили на подію. Для них, звісно, це було відкриттям. Історія як ув’язнених суспільних журналістів, так і порушень прав людини загалом лишається поза увагою більшості міжнародних медіа та правозахисних організацій. У тіні залишається навіть жахлива історія «Ізоляції» — катівні, концентраційного табору в Донецьку, у приміщенні колишнього мистецькокультурного центру, про який неймовірну книжку написав Станіслав Асєєв — свідок і в’язень «Ізоляції». І я дуже радий, що книжку Станіслава «Світлий шлях» уже переклали французькою, німецькою та англійською мовами. Сам Стас наразі перебуває у США, де він їздить американськими університетами та представляє цю книжку, так само як і наш перформанс, привертаючи увагу світу до незнаної, на жаль, історії. Україні здається, що про нас знають значно більше, ніж насправді, і цей розрив між нашими уявленнями та реальною ситуацією дуже великий. Вторгнення його скоротило, але досі не усунуло.
А які ми маємо зробити кроки, щоб зрозуміти, що треба людям за кордоном? Не те, що ми хочемо показати, а що, власне, дійсно потрібно. Як це зрозуміти на рівні інституції та на особистому рівні митцям?
— Через досвід. У межах однієї країни, ба навіть у межах однієї події під час панельної дискусії з трьома-чотирма людьми не можна сказати, що всі вони однаково бачать Україну. У кожного буде своє сприйняття, і до кожного треба шукати індивідуальний підхід. Часто спрацьовує настанова, що ти говориш до людей так, ніби вони нічого про Україну не знають. Із позиції чистого аркуша. І часто це, на жаль, так і є. Я просто радив би всім, хто дотичний до культурної дипломатії, слухати співрозмовника. Слухати, як люди безпосередньо в той момент реагують на слова, і підлаштовуватися під реакцію. Сьогоднішня комунікація України зі світом на складні теми має бути дуже сприйнятливою до того, наскільки нас готові чути і що про нас готові чути. Наведу як приклад відомий заклик про зупинення будь-якої культурної співпраці з Росією на користь підсвічування України. Дуже багато людей за кордоном сприймають його негативно, називають нас радикалами-націоналістами, травмованими, емоційними, неспроможними думати тверезо. Цей заклик треба підлаштовувати, не змінюючи його суті, але пояснювати такими словами та добираючи такі аргументи, щоби зрештою співрозмовники дослухалися до нього або принаймні почули нашу позицію.
Якою ви бачите культурну дипломатію України після перемоги? Які вона матиме акценти, сильні сторони, виклики й небезпеки?
— Гадаю, нам точно треба відійти — і ми вже це робимо — від образу жертви, країни, у яку вторглись і яку знищили. Про це теж треба говорити, але не із жертовної позиції, а з позиції країни, яка пережила це, яка відстояла свою свободу, країни, яка перемогла і яка тепер буде відбудовувати себе в нових смислах, у нових формах заново. Нам багато чого треба буде робити заново.
Читайте також: Сценічне дзеркало війни
За попередні місяці війни нам вдалося наповнити бренд України новими привабливими смислами й характеристиками. Нас бачать як країну вільнолюбну, витривалу, солідарну, людяну — на противагу агресору. У нас багато взаємопідтримки, активізму, ми щедро ділимося одне з одним, ми вміємо сміятись із себе і спроможні на гумор навіть у найчорніших обставинах. І ось ця дуже унікальна комбінація характеристик загалом визначає те, як світ дивиться на Україну й дивується Україні, захоплюється нею. Мені здається, важливо не втратити ці асоціації у ставленні до України у світі після перемоги. А після перемоги буде важко, важче, ніж тепер. Тому важливо не втратити й не поставити під сумнів репутаційний капітал, який ми сьогодні здобули.
Що ви думаєте про шароварщину? Чи є вона абсолютно негативною і як із нею давати раду?
— Це дуже прикре явище, яке дісталося нам у спадок від радянського проєкту. Мало хто усвідомлює, що шароварщина не є питомою українською культурою, органічною і справжньою. Це спримітизована форма української домодерної культури, здебільшого сільської. Україна такою була до початку XX століття. І цей образ був штучно створений сталінізмом, радянським режимом, тому що лише в таких спрощених примітивних формах могла існувати українська національна культура. Там не було місця культурі прогресивній, модерній, міській, тому що це все було загрозою для радянської ідеологічної машини. І, відповідно, шароварщина нині небезпечна тим, що спрощує. Вона залишає з усього величезного простору української культури якусь дрібку, рештки, і нам пропонують вважати, що саме це є нашою питомою культурою. Але це не так. У світі культурної дипломатії жодна сучасна нація не комунікує себе через таку народницьку або спрощену, домодерну культуру. Є відома фраза Юрія Шевельова: «Світ сприймає нас лише модерними». Він говорив про це у другій половині ХХ століття. Тому шароварництву та псевдонародництву не має бути місця в культурній дипломатії за жодних обставин.
В одному інтерв’ю Павло Гудімов казав, що, власне, орієнтація має бути на модерність, але якщо ми не покажемо тяглість культури від тої домодерної, то вона випаде для закордонного споживача із загального контексту, і він її не буде сприймати.
— Це не має нічого спільного з терміном шароварництва. Безумовно, тяглість традиції — і домодерної, і модерної, і постмодерної — потрібно демонструвати, і ми це робимо, роблять інші дієвці культури України, але це все треба робити через мову сучасності. Ми не можемо проігнорувати наше минуле, та й не потрібно: воно надзвичайно цікаве й багате, але оцю візуальну мову, літературну мову XVIII–XIX століть, зрештою — Середньовіччя, потрібно вплітати в сучасність і потрібно говорити про це мовою сучасності. Тоді буде вдало. І самому Павлу Гудімову це вдається блискуче в його проєктах, тому що він тонко розуміє, як поєднувати сучасність та минуле, і тому проєкти виходять у нього неймовірно об’ємними та синтетичними.
Чи бачите ви нині в культурі нові явища, які матимуть значення й після війни, не лише як свідчення епохи?
— Ця війна є і певний час буде найбільш задокументованою війною в історії людства. Це війна, про яку є неймовірна кількість свідчень — новин, фотографій, і все це колись буде матеріалом для її осмислення, мистецьких рефлексій, для того, щоб творити нові культурні й дипломатичні проєкти. Задокументованість цієї війни є тим матеріалом, із яким ми далі працюватимемо. Водночас становище сфери культури та діячів культури в Україні нині катастрофічне, тому що закриваються інституції, багато людей виїхали за кордон, і ми не знаємо, чи вони повернуться. Бюджетне фінансування сфери культури призупинене, культурні зв’язки з Європою та з іншими країнами якщо не розірвані, то дуже постраждали. Відповідно, через рік-два в нас просто може не бути тої критичної маси культурного контенту, щоб представляти себе за кордоном. Якщо сьогодні немає змоги знімати кіно, то що ми показуватимемо на іноземних фестивалях через кілька років? Якщо сьогодні не буде достатньо перекладачів з української на мови світу, то які книжки іноземними мовами ми зможемо видати після перемоги? І так у кожній сфері. Це не потрібно недооцінювати, це дуже-дуже серйозна проблема руйнації здобутків, особливо постмайданних, бо не всі інституції переживуть це й не всі проєкти зможуть поновитися, на превеликий жаль.
————————
Володимир Шейко — фахівець з менеджменту культури, маркетингу й комунікацій. Випускник Інституту міжнародних відносин КНУ імені Тараса Шевченка. У 2009 році здобув професійний диплом з маркетингу, а у 2014-му — диплом з цифрового маркетингу The Chartered Institute of Marketing (Велика Британія). Член міжнародної професійної мережі перформативних мистецтв ІЕТМ і мережі Total Theatre Network. Упродовж одинадцяти років обіймав керівні посади в українському представництві Британської Ради. У серпні 2018 року призначений генеральним директором Українського інституту.
Матеріал підготовано в рамках спільного проєкту «Українського тижня» і Школи журналістики та медіакомунікацій Українського Католицького Університету. Електронну версію спецвипуску можна переглянути за посиланням.