У грудні 2015-го Володимир вирішив на трохи повернутися до рідної Макіївки та провідати на свята батьків. Це стало трагічною помилкою, адже невдовзі додому до Фомічова прийшли представники «МГБ ДНР». Наступні два роки йому довелося провести в полоні бойовиків. Про цей важкий час Володимир погодився розповісти Тижню.
Вас заарештували після приїзду до Макіївки. Чому наважилися на таке рішення, чи оцінювали ризик?
— Якщо відверто, то це була дуже наївна ідея. Якраз закінчувався 2015-й, тоді на фронті настало певне затишшя й у мене склалося враження, що все якось веде до миру, що ситуація скоро нормалізується. Крім того, я не вважав себе якоюсь важливою медійною особою, тому вирішив, що мною ніхто не зацікавиться. Але, як виявилося, недооцінював ситуацію. Як і масштабів того репресивного апарату, що там панує.
Зараз їхати до Луганська та Донецька дуже небезпечно. Може статися що завгодно, і ніхто від того не застрахований. Іноді людину беруть просто так, вигадують якісь абсурдні звинувачення, просто щоб набрати собі «обмінний фонд» і поміняти потім на когось зі своїх.
Як відбувався арешт?
— Це сталося після Нового року. Я вже збирався повертатися назад до Києва. Вони прийшли до мене додому, обшукали, але, звісно, нічого не знайшли. Потім повезли до «МГБ». І тільки коли я вже сидів у їхньому кабінеті, вони «знайшли» в мене вогнепальну зброю та гранати.
Мені закидали екстремістську діяльність. Казали, що я приїхав, щоб фотографуватися з прапорами заборонених у них організацій, вести пропаганду. А гранати нібито тримав для самооборони.
Читайте також: Євген Чудніцов: Мені казали, що після обміну мене в Україні розстріляють
А прапори у вас теж «знайшли»?
— Ну вони їх самі принесли, як і гранати. Це був прапор партії «Свобода». Вона входить до переліку організацій, які там заборонили. Стало зрозуміло, що їм потрібен якийсь екстреміст, і ним виявився я.
Як потім дізнався, на мене написали донос. Це зробив Роман Хузяхметов — мій давній приятель, людина, яку добре знав. Разом ми колись були в організації «Фундація Регіональних Ініціатив», ходили на Євромайдан, але потім він перейшов на бік «ДНР». Роман дізнався, що я приїхав, і відразу побіг до «МГБ». Там він написав багато. Що я націоналіст, член «Свободи», приїхав робити диверсії. Насправді я ніколи не мав до згаданої партії жодного стосунку, не кажучи про інше. Він добре це знав, але… Ще писав, що я привозив якихось бойовиків з Івано-Франківська навесні 2014 року на донецький Євромайдан. Я тільки потім збагнув логіку цієї маячні. Так створюють ідеологію. Їм незручно визнавати, що Майдан підтримували мешканці Донецька, тому вигадують ці легенди про десант із Західної України. Ніби донеччан не було, а тільки якісь бандити з Франківська.
Також зрозумів, що доноси там пишуть масово. Не тільки я через таке постраждав. Це поширена практика, тому закликаю всіх бути обережними.
Як вас судили? Це взагалі було схоже на суд чи просто якась фікція?
— Спочатку суду взагалі не було. Якщо в Україні запобіжний захід обирають у суді, то там мене просто тримали два місяці в «МГБ» і допитували оперативні працівники. Насправді вони намагаються імітувати якийсь правовий процес, тому їм дуже важливо, щоб людина після підвалу в слідчого сказала все, що потрібно. Тож на паперах мав стояти мій підпис. Поїхати звідти хоча б у СІЗО ти можеш тільки після того, як скажеш усе, що треба.
Читайте також: Звільнення полонених. Дипломатичний фронт
Яких зізнань від вас хотіли?
— Вони хотіли, щоб я зізнався, що приїхав у «ДНР» пропагувати ідеї українського націоналізму.
До вас застосовували тортури? Били?
— Звичайно, від самого початку мене били постійно: і на допитах, і приходили те робити до камери. Це насправді було боляче й страшно. Чинився великий моральний тиск. Казали, що напишуть на дверях квартири моїх батьків «тут живе свободівець». Дуже пригнічувала сама система ізоляції, коли ти просто сидиш у камері й не знаєш, що відбувається навколо.
Чи доводилося в неволі перетинатися з бойовиками «ДНР», яких посадили соратники? Кажуть, таких дуже багато. Які ваші враження?
— Спочатку я сидів сам, потім уже, коли мене засудили та перевели в колонію, з’явилося багато різних людей. Зокрема, були й «ополченці», яких до в’язниці відправили свої ж. Увесь слідчий термін я перебував в ізоляторі. А після того як мене засудили, потрапив до колонії № 27 у місті Горлівка. То була колонія-поселення, і там режим уже був м’якший, не били. Мав навіть можливість зателефонувати друзям, зустрічатися з батьками, але вона з’явилася тільки після засудження. До того я не бачив своїх батьків півтора року.
У СІЗО був телевізор просто в камері, але там показували тільки російські телеканали. У колонії навіть була можливість дивитися українське ТБ, зловити українське радіо, хоча органи, які займалися перевіркою, це забороняли.
Читайте також: Права родин полонених
«Ополченців» там було багато. Переважно ті, хто воював у 2014 році, хто починав цей рух. Їх зараз прибирають з армії та потихеньку витискають звідусіль. Не знаю, чому, але всі вони казали, що є така негласна установка. Багатьох посадили.
Ви спілкувалися нормально, конфліктів не було?
— Звісно, були дискусії, але загалом без ексцесів. Я питав, чи не зневірилися вони. Насправді більшість із них розчарована керівництвом «ДНР», але не ідеями, за які воювали. Вони постійно чекають, що Путін у всьому розбереться та попризначає їм керівників, які будуть справедливими й чесними. І реально вірять, що це станеться. Типова історія: хороший цар, погані пани. Але Україну вони любити більше точно не стали. Чекають дива, коли Росія їх собі забере.
У колонії зі мною також сиділи росіяни, які приїхали добровольцями та потрапили до «МГБ». Їх там достатньо багато. Вони в кепському становищі, адже їм «шиють» доволі великі строки: років по 10–12. Водночас вони розуміють, що російська держава від них фактично відмовилася. Їх судить військово-польовий суд, а там щось довести ще важче, ніж у тому, де судили мене. Тому вони дуже злі на «ДНР» і на Захарченка. Кажуть: «Я приїхав воювати за вас, а ви мене посадили». Сидять за різні злочини: хтось за мародерство, хтось за вбивство, за бійки та конфлікти в цих військових частинах, хтось просто за якісь дисциплінарні моменти. Їм узагалі не позаздриш. За українських полонених хоч хтось переживає, піклується. А ці росіяни в безвихідному становищі. Нема кому їх витягувати. Усі кинули.
У колонії ви працювали? Вашу працю якось використовували для потреб фронту?
— Ми працювали, але для внутрішніх потреб колонії. Я трудився на продуктовому складі. Біля нас була зона суворого режиму, яку ми забезпечували. Одного разу копали траншею, щоб прокласти водопровідну трубу. На виробництво нас не посилали. Так і сказали, що в місті немає бізнесу, нічого не працює, тому наша праця просто нікому не потрібна.
До вас допускали якихось правозахисників, представників ОБСЄ?
— Ні, у цьому сенсі була цілковита ізоляція. Якщо в Україні до полонених «ДНР» постійно ходили різні оонівці, міжнародні наглядачі та омбудсмени, то до нас нікого не пускали. Військові сиділи окремо, у Макіївці. До них, здається, хтось приходив. Якось Савченко приїжджала. А до нас ні.
Читайте також: Ключ не в Путіна
Коли ви дізналися, що вас міняють?
— Останньої миті. До того нам нічого не казали. В Україні полонених запитували, чи хочуть вони на обмін. З боку «ДНР» взагалі нічого не питали, не попереджали. Просто одного дня мене привели в спецчастину та наказали писати заяву на Захарченка щодо помилування. Сказали, що обмінюватимуть.
Вам давали адвоката. Чи була якась користь від нього?
— Звісно, це фактично фейк. Адвокат не міг там ні на що вплинути. Але треба розуміти, що в будь-якій політичній справі, хоч вона в «ЛДНР», хоч у Криму чи в Росії, адвокат — це можливість зв’язку із зовнішнім світом, із друзями, із рідними та можливість вплинути на те, щоб тебе менше пресували. Усе ж таки вони грають у права людини. І тому коли вже є адвокат, який до тебе ходить, то менша ймовірність, що поб’ють до півсмерті. Взагалі треба сказати, щоб усі зрозуміли: там нема сенсу опиратися, не зізнаватися. У «МГБ» ти, найімовірніше, рано чи пізно підпишеш усе, що тобі закидають. Нікого не цікавить, чи ти винен насправді. У суд із прав людини все одно не поскаржишся. Тому найпростіший шлях просто відразу з усім погодитися, усе підписати та чекати на обмін.
Як ви можете оцінити настрої на Донбасі? Наприклад, у тих, із ким стикалися у в’язниці?
— Чесно кажучи, особливої любові до України там нема. Я сам думав: чи є сенс вкладатися в пропаганду, робити якісь інформаційні кампанії? По-перше, ефект від них невеликий, а по-друге, там люди однаково нічого не вирішують. Якщо ми когось і переконаємо, якщо людина відверто казатиме про свої українські погляди, то її все одно просто спіймають і заарештують. На мій погляд, нам треба передусім розвивати нашу державу тут. Це першочергове завдання. Допомагати переселенцям, зміцнювати армію. Ми зможемо повернути собі Донбас тільки тоді, коли Україна сама буде сильною та потужною державою.